Гліб Волобуєв добре підготувався до безслідного зникнення дружини.
Знайшов мотиви й пояснення, у які слідчий вірив. Та й сам повірив, буває таке. Інакше не можна, брехати краще впевнено. Муки совісті придумали такі, як пан Достоєвський. Ще одна причина, чому Гліб Львович не шанував романів: у житті той, хто вбив, дійством не переймається і в поліцію каятися не біжить. Казочка ота його розповідь про злочин та кару. Подібна до казочки про дівчинку Алісу. Злочинці з доброї волі визнають провину лише в чарівних країнах.
Титулярному радникові Волобуєву лишалося небагато. Щодня навідуватися до поліцейського відділку, морочити голову як слідчому, так і самому начальнику розшукової поліції. Стукати кулаком по столу, кричати: «Ганьба, а не відділ першого розряду!» [4], погрожувати, що напише скаргу генерал-губернатору, та куди там — дійде до государя імператора. По тому йшов на Миколаївську площу [5], вперто добиваючись прийому в міського голови, і навіть одного разу таки пробився до пана Дорофеєва [6]. Той намагався пояснити — не має впливу на розшукову поліцію, але вбитий горем титулярний радник все одно вимагав втрутитися, звеліти, докласти зусиль тощо.
Гліб Львович діяв за власним планом, збурював усіх, кого можна сколихнути, піднімав хвилі навіть там, де зазвичай стояла тиха вода, жалівся, скандалив, погрожував, знову жалівся — словом, поводився не так, як раціональні люди. Зате — цілком відповідав поведінці чоловіка, чия дружина зникла безвісти разом зі всіма своїми коштовностями. Він готував себе до трагічної новини: мертве тіло Христини виловлять із ополонки в Лопані. Жахливе видовище побачать місцеві рибалки, перелякаються, викличуть поліцію, далі нещасний вдівець упізнає дружину…
Сьогодні опівдні з’явився хлопчина посильний і передав телеграму — виклик до поліцейського відділку, Волобуєв зітхнув спокійно: нарешті. Бо дотепер навідував слідчого сам. Тицьнув вістовому з радощів гривеник на чай, швидко зібрався. Удома нікого не було, крім собаки, німецької вівчарки, пес відгукувався на Барона. Покоївку звільнив одразу після зникнення пані. Мовчазна куховарка приходила зранку й уже давно пішла. Така поведінка, небажання бачити нікого поруч, теж перегукувалася з настроєм чоловіка в його становищі.
Коли Волобуєв прийшов до відділку, слідчий скривився, як завжди при його появі, тяжко зітхнув і видав звичне, монотонне: не має нічого панові титулярному раднику сказати. Дуже здивувався, побачивши телеграму. Запевнив, навіть перехрестився — не посилав її, а хто посилав — дідько його зна. Погодився — поганий жарт, злий. Пообіцяв розібратися, попросив Гліба Львовича йти собі з Богом.
Удома пес зустрів радісно — хотів гуляти.
Волобуєв був не від того. Маленька дивна пригода збентежила, прогулянка з собакою могла допомогти зібрати думки докупи, зрозуміти, хто може так недобре жартувати і як до цього ставитися. Лиш вирішив перед прогулянкою хильнути чарку коньяку та викурити сигару.
Аж тут у двері дзвінок.
Пташка — мов чорт із коробочки.
— Лишіть свого кобеля.
— Боїтеся собак? От не подумав би про вас такого.
— Заважатиме.
— Мені — зовсім.
— А мені заважає! — Пташка підніс голос.
— Ну, як завгодно мосьпанові.
Зрештою, яка різниця. Волобуєв жестом вказав Баронові місце в кутку зали. Пес слухняно подріботів, а господар пішов за гостем до кабінету. Його дратувало, що Пташка одразу почав поводитися по-хазяйськи. Ніколи не був у Волобуєвих удома, з причин конспірації зустрічалися на нейтральній території. Проте титулярного радника зовсім не дивувало, що душогуб знає його адресу.
Від самого початку, коли ще призначив йому першу зустріч, перестав почуватися в цілковитій безпеці, навіть зачинившись ізсередини, ховаючи револьвер під подушку й тримаючи біля дверей спальні вірного Барона живим сторожем. Пес здавався спокійним, слухняним, ніщо в поведінці не нагадувало войовничу німецьку вівчарку. Але той, хто не зважав на собаку, дуже сильно помилявся — господар міг легко довести це, віддавши коротку команду. Після того своєму недоброзичливцю не заздрив.
І все одно титулярний радник, розпрощавшись із Пташкою, надалі жив мовби під невидимим пильним наглядом.
Тим часом несподіваний, незваний і небажаний гість швидко освоївся. Помешкання прогріли, та візитер не квапився знімати пальто, лиш розстебнув. Не скинув він і калоші з черевиків, залишив на килимах білі сліди. Дрібки снігу швидко танули, та легше Волобуєву від того не ставало — він не любив бруду в кімнатах. Зняв Пташка хіба довгасту шапку-«пиріжок», м’яв у руках, а як пройшов до кабінету — примостив на камінну поличку. По обіді легенько сипнув сніжок, шапка одразу заблищала крапельками.
А потім Пташка не сів — упав у його улюблене крісло-гойдалку.
Поклав ногу на ногу.
Дивився на титулярного радника Волобуєва знизу вгору.
Обличчя незваного гостя могло бути приємним. У рисах навіть проглядалося щось шляхетне, породисте. Усе псувала прикмета, якої не міг позбавитися, навіть маючи величезне бажання: родима пляма. Прикра, неакуратна, схожа на чорнильну ляпку, поставлену на чистому аркуші нехлюєм-гімназистом. Фіолетова пляма заліпила ліву половину лиця, від скроні до вилиці, розтікшись притому до середини щоки, і нагадувала гидливому Глібові Львовичу хворобливу виразку чи взагалі — слід від прокази. Але саме родимка свідчила, що Пташка — той, за кого себе видає. Волобуєв потурбувався дізнатися, який вигляд має той, чиє фото є хіба в архівах кримінальної поліції.
Та й сам він знаний своїм умінням робити гарні фотографії.
Звідси й прізвисько.
Коли збирався робити знімок, попереджав, як усі фотографи: увага, зараз звідси вилетить пташка.
Лиш цей увічнював мертвих.
Ним же вбитих.
Своїх жертв.
— Як розуміти вашу поведінку? — сухо запитав Волобуєв.
— Хіба з моєю поведінкою щось не так? — Подив Пташки був щирим.
— Ви вломилися в мій дім…
— Момент! — Незваний гість застережливо скинув правицю. — Я подзвонив у двері. Ви відчинили й впустили мене. Ніхто до вас не ломився.
— Я на вас не чекав. І, нагадаю, заборонив вам приходити сюди.
— Та невже? — Пташка підморгнув.
— Ви знущаєтесь. — Волобуєв теж не питав, усе очевидно.
— Аж ніяк. — Незваний гість хитнув головою. — Знущаєтесь із мене ви. Порушення угод, хай укладених усно, ділова людина сприймає як відверте знущання. А я людина ділова.
— Я не порушував жодної угоди. — Глібові Львовичу дедалі важче ставало зберігати спокій. — Ми домовлялися…
— Стоп! — Чоловік із родимкою виставив перед собою праву руку. — Чекайте. Давайте згадаємо, які саме домовленості між нами були. Слухаю вас.
На цьому слові Пташка відкинувся в кріслі, почав легенько погойдуватися. Спершу витягнув ноги, але швидко поклав одна на одну. Руки схрестив на грудях, від чого навіть у пальті здавався дуже домашнім. Хай облаштувався в чужому домі.
— Я відмовляюся вас розуміти, — відчеканив Волобуєв. — І прошу… Дуже прошу… Та ні, чорт забирай! Я вимагаю негайно піти звідси геть!
На підтвердження своїх слів титулярний радник тупнув ногою. Звуку не вийшло — потонув у ворсі килима. Утім, Пташка бровою не повів, хіба поміняв положення ніг.
— Чекаю ще й погрози поліцією, — мовив спокійно.
— Чого вам треба? — Волобуєв зітхнув приречено, почав здаватися. — Кажіть і дайте мені спокій.
— Звісно, ви все дізнаєтесь, — кивнув чоловік із родимкою. — Та спершу давайте все ж згадаємо минуле. З чого почалося наше знайомство. Я хочу почути це від вас, мосьпане. Когось боїтеся?
— Ми самі.
— Тим більше.
— Ви ж усе знаєте.
— Зате ви, мосьпане, не знаєте всього. Та краще зрозумієте, чого я хочу, коли розкажете, як і для чого ми познайомилися. Слухаю.
