— Ще спроможна терпіти сама себе. Але страждає на думку про свою жахливу самотність.
— А що ж Дамін із Клазобіона?
— Він торговець, людина рахубна, і не згодиться побратися з Елеєю, поки я не помру. Закон дозволяє йому це. Тепер, після смерті її брата, моя донька за законом стала епіклерою [41] і повинна вийти заміж, щоб наше майно не перейшло до Держави. Як дядько з батькового боку Дамін має першочергове право взяти її за дружину, але він був не надто прихильний до мене й за Мерагрового життя, а після його смерті — і поготів. Він, наче той птах-падлоїд, вичікує, доки я щезну з цього світу. Мені байдуже, — вона потерла передпліччя. — Принаймні я матиму певність, що цей будинок перейде у спадок Елеї. До того ж вибирати мені нема з чого: як ти здогадуєшся, залицяльників у моєї доньки небагато через те, що наша родина впала в неславу…
Трохи помовчавши, Геракл сказав:
— Етідо, я тут узявся за невеличку справу, — вона глянула на нього, і він заговорив швидко, сухим тоном. — Я не можу відкрити тобі імені мого замовника, але запевняю: він людина чесна. Що ж до справи, то вона певною мірою пов’язана з Трамахом… Я подумав, що мушу погодитися… і сказати тобі про це.
Етіда підібгала губи.
— То ти прийшов до мене як розгадник таємниць?
— Ні. Я прийшов, щоб повідомити тебе. Якщо не захочеш мене бачити, я більше не потурбую тебе.
— Яка ж то таємниця може бути пов’язана з моїм сином? У його житті для мене не було жодних таємниць…
Геракл глибоко вдихнув.
— Тобі немає чого непокоїтися: моє розслідування не торкається Трамаха безпосередньо, хоч і ширяє довкола нього. Мені б дуже допомогло, якби ти відповіла на кілька запитань.
— Радо допоможу тобі, — відказала Етіда тоном, який свідчив, що вона аж ніяк не рада.
— Ти не помітила: протягом останніх кількох місяців твій син не був чимось стурбований?
Жінка, насупивши чоло, замислилася.
— Та ні… Він був такий, як завжди. І не видавався мені надто стурбованим.
— Ти проводила з ним багато часу?
— Ні, бо хоч і бажала цього, а проте не хотіла йому докучати. Трамах зробився доволі дражливим щодо цього, але кажуть, що хлопці-підлітки, виховані в родинах, де головують жінки, завжди так поводяться. Він не терпів, коли хтось із нас втручався в його життя. Хотів відлетіти далеко-далеко, — вона замовкла, а тоді додала: — Він прагнув досягти ефебового віку й податися геть звідсіля. І, бачить Гера, я йому за це не докоряла.
Геракл кивнув, на мить заплющивши очі, немовби хотів показати, що цілком розуміє Етіду і їй немає потреби більше нічого казати. Відтак промовив:
— Я дізнався, що Трамах навчався в Академії…
— Так. Я цього захотіла, не лише заради нього самого, а й на згадку про його батька. Тобі ж відомо, що Мерагр приятелював із Платоном. А Трамах, за словами його менторів, добре вчився…
— Що він робив у вільний час?
По короткій хвилі Етіда відказала:
— Я відповіла б тобі, що не знаю, Геракле, але як матір здогадуюся: це не надто відрізнялося від того, що робить будь-який хлопець у його віці. Він уже був чоловіком, нехай закон і не визнавав цього. І був господарем свого життя, як і будь-який інший чоловік. Нам, жінкам, він не дозволяв пхати носа у свої справи. «Удовольнися роллю найкращої матері в Афінах», — казав він мені… — на її блідих губах показалася усмішка. — Але повторюю тобі: Трамах не мав від мене таємниць. Я знала, що він добре вчиться в Академії. Його відстороненість не хвилювала мене. Я дозволяла йому літати на волі.
— Він був дуже релігійний?
Етіда усміхнулася й перемінила позу.
— О так, Священні містерії. Відвідини Елевсіна — це єдине, що мені лишається. Ти не уявляєш, Геракле, скільки сил мені, бідній удові, додає віра у щось незвичайне, відмінне від решти… — розгадник дивився на неї із незворушним виразом на обличчі. — Але я не відповіла на твоє запитання… Так, Трамах був релігійний… По-своєму. Він ходив із нами до Елевсіна, якщо це можна вважати за ознаку релігійності. Проте він більше покладався на власні сили, ніж на свою віру.
— Ти знайома з Анфісом та Евнеєм?
— Звісно. Це Трамахові найліпші друзі з Академії, обидва з добрих родин. Іноді вони теж ходили з нами до Елевсіна. Я про них щонайкращої думки: вони були гідними товаришами мого сина.
— Етідо… Трамах часто ходив полювати на самоті?
— Час від часу. Він любив показувати, що готовий до життя, — вона всміхнулася. — І він справді був готовий.
— Даруй мені такий безлад у запитаннях, будь ласка, але, як я вже казав, моє розслідування не стосується Трамаха безпосередньо… Ти знаєш Менехма, скульптора й поета?
Етіда примружила очі й завмерла на ложі, наче пташка, яка ось-ось злетить.
— Менехма?.. — повторила вона, ледь-ледь закусивши губу, і після коротесенької паузи додала: — Здається, знаю. Так, я пригадую його. Він часто бував у нас, коли Мерагр був іще живий. Дивна особа, але мій чоловік товаришував із багатьма диваками… і це я не маю на увазі тебе.
Геракл роблено всміхнувся і запитав:
— І відтоді ти його не бачила?
Етіда заперечно хитнула головою.
— Не знаєш, він мав якісь стосунки з Трамахом?
— Ні, не думаю. Я певна: Трамах мені про нього ніколи не казав, — Етіда занепокоїлася й насупила чоло. — Геракле, у чому річ? Твої запитання такі… Якщо не можеш розповісти, що розслідуєш, то скажи принаймні, чи смерть мого сина… Тобто… на Трамаха напала вовча зграя, хіба ні? Нам так сказали, і так воно й було, правда?
Геракл, як і раніше не виявляючи жодних емоцій, відповів:
— Саме так. Моє розслідування не стосується Трамахової смерті. Але досить, я більше не дійматиму тебе запитаннями. Ти мені дуже допомогла, і я вдячний тобі за це. Нехай боги будуть прихильні до тебе.
Він поквапно пішов. Його гризло сумління за те, що довелося збрехати добрій жінці.*
__________
<sup>* Мене сумління не гризе анітрохи: учора я розповів Єлені про той збіг, що непокоїть мене над усе. «Як тільки тобі таке на думку спадає? — здивувалася вона. — Який зв’язок може бути між Монталовою смертю й загибеллю персонажа книжки, написаної тисячі років тому? Агов, схаменися! Ти часом не божеволієш? Монталова смерть — <i>реальний</i> факт, трагічний випадок. Смерть персонажа книжки, яку ти перекладаєш, — сута вигадка. Може, це знову якийсь ейдетичний засіб, прихований символ, бог його знає…» Єлена, як завжди, має рацію. Її приголомшливо практичний погляд на речі розбив би вщент найлогічніші висновки Геракла Понтора — нехай і вигаданий персонаж, він із кожним днем дедалі більше мені подобається і стає моїм улюбленим героєм, єдиним голосом, що надає цьому хаосу якийсь сенс. Але що тобі сказати, здивований читачу: раптом мені здалося вкрай важливим довідатися більше про Монтала і його самітницький триб життя. Я написав листа Арістідові, науковцю, який чи не найкраще його знав, і той не забарився відповісти: він прийме мене у себе вдома. Часом я запитую себе: чи не намагаюсь я наслідувати Геракла Понтора, проводячи <i>власне</i> розслідування?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки [42] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської [43], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос [44] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону [45]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим — клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону [46] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.
