Минувши чергову бiля входу, капiтан пройшов в глиб примiщення до зали глядачiв. Та ось спiв, немов вiдтятий ножем, обiрвався. У коридор долетiло сухе постукування диригентської палички i сердитий, роздратований чоловiчий голос.
Капiтан тихо вiдчинив дверi, легенько ступаючи, проник до зали i сiв у перше вiд дверей крiсло.
Його появу помiтили на сценi, i не тiльки хористи, якi стояли до нього лицем у три ряди - спереду жiнки, вгорi - чоловiки. Диригент теж озирнувся на капiтана, дивуючись, яку справу мас до нього офiцер мiлiцiї, але, оскiльки Андрiйко не поворухнувся, повернувся до своїх справ, застукав паличкою по пюпiтру ще дужче, нiж ранiше, ще сердитiше.
Вiн ще кiлька секунд не пiднiмав палички, не подавав знака хору, мовби давав змогу капiтановi все-таки пiдiйти i пояснити причину своєї появи...
Гiсть не зреагував i на це нiме запрошення. Диригент iще затримався, певно мiркуючи, чи не попросити iз зали сторонню людину, якiй нема чого сидiти на репетицiї, i, вирiшивши, що зв'язуватися з мiлiцiєю нижче його гiдностi, змахнув паличкою, i на всю залу пiд самiсiньку стелю знову спурхнув могутнiй хор голосiв...
Капiтан Андрiйко iз задоволенням слухав спiв. Вiн розчулився, коли заспiвали його улюблену "Закувала та сива зозуля". Коли зарокотали баси, вiддався приємному полону i вiдчув, що й сам не проти пiдспiвати. Упiймавши себе на цьому, вiдчувши, що пiсня розмагнiчує, а вiн прийшов не на концерт, у справах, Андрiйко почав уважно вглядатися в обличчя хористiв. Декого вiн упiзнавав, хоча й сидiв далеченько вiд сцени, - капiтан був далекозорий, - кiлькох спiвакiв бачив уперше, так само, як i диригента, спина якого плавно здригалася, особливо коли музиканта охоплювало пiднесення. Подумалося, що вдруге прийшов вiн до палацу недаремно, що саме цi люди, яких побачив вперше, пiдкажуть, хто такий "С" i де його шукати. Адже сотня людей може не знати того, хто потрiбен, а сто перший згадає i цим виправдає втрачений час на розмову з цiлою сотнею. Найбiльше чомусь цiкавив диригент. Невисокий, досить огрядний, чим здивував капiтана - вiн досi зустрiчав хормейстерiв тiльки сухорлявих i, знаючи, як багато енергiї втрачає диригент на репетицiях i на концертах, вважав, що гладкими, якби й хотiли, вони не бувають. А цей невисокий чоловiк за пультом скидався на добре вiдгодованого котика з дуже плавними рухами рук, яким, округло похитуючись, вiн допомагав усiм тiлом, i якби капiтан раптом побачив, що ззаду у диригента в такт ворушиться пухнастий хвостик, то навряд чи здивувався б.
Коли хормейстер оголосив перерву i спiваки посипалися iз сцени як горох, Андрiйко пiдвiвся i попрямував до нього.
- Нi, нi, - здивовано вiдповiв на запитання капiтана диригент, - нiякої Гальчинської не знав... У мене не спiвала... Можливо, ранiше. Я тут недавно... А щодо "С", - вiн знизав плечима, - чути не чув такого.
Капiтан дивився у округлi, немов серпанком повитi очi хормейстера i повiрив йому. Спитав дозволу поговорити з кiлькома спiваками, але очi "котика" раптом зблиснули i з м'яких подушечок виступили гострi кiгтики.
- Тiльки пiсля репетицiї, - жорстко вiдповiв вiн. - Не зривайте менi роботи. Зрештою, якщо вас цiкавить тiльки цей "С" чи спiвачка, яка колись тут працювала, спитайте враз усiх, весь хор. Це не затримає нас.
- А коли у вас закiнчиться репетицiя?
- Приблизно за годину.
- Гаразд, я повернуся, - сказав Андрiйко i вийшов у фойє.
Вiн поблукав по фойє, потiм спитав чергову, як пройти до директора, i незабаром сидiв перед сумним чоловiком, що жалiбним голосом з безнадiйними нотками у ньому просив у якогось начальства грошову дотацiю.
Директор поклав трубку i таким самим безнадiйним голосом спитав капiтана, що йому треба. Остап Володимирович в який уже раз почав свої розпити, вiд яких його самого вже нудило.
Сумний, бiдний на грошi, директор пожвавився, згадавши Людмилу Гальчинську, поохкав, довiдавшись про її загибель, але про спiвробiтника на лiтеру "С" нiчого не мiг сказати. Вiн натиснув кнопку десь пiд столом, i до кабiнету увiйшов високий, як жердина, худющий, з тонкими синюватими губами на щiлинi рота, лiтнiй чоловiк. Рукава пiджака його були акуратно закритi синiми сатиновими нарукавниками.
- Ох, - зустрiв його, безпорадно розвiвши руками, директор, не дають...
- Погано, - резюмував чоловiк, - не вилiземо.
- Це наш бухгалтер, - вiдрекомендував того директор. - Може, вiн когось знає... Вiн тут iз дня народження. Ви пам'ятаєте спiвачку Гальчинську? - звернувся директор до бухгалтера.
- Гальчинську? Людмилу Йосипiвну? Аякже, знав, знав. Гарний голос, симпатична, хоч i немолода, жiнка. Спiвала. I в хорi, i солiсткою. Але це було давно...
- З ким вона дружила? - вкинув капiтан.
- Менi важко сказати.
- А працює у вас чоловiк, iм'я або прiзвище якого на лiтеру "С"? Або жiнка.
Бухгалтер здивовано глипнув очима на Андрiйка: мовляв, що за дивне запитання?
Похитав головою:
- Нi, таких немає.
Дивився на капiтана з пiдозрою, мовляв, щось тут не так. В нього майнула думка, чи не провокацiя це обехаес, i мiлiцiя, щоб приховати свої справжнi намiри, починає з цього мiфiчного "С". Проте, будучи людиною практичною, вiн вiдразу розмiркував, що обехаес не потрiбен такий камуфляж, i спитав Андрiйка:
- Пробачте, товаришу капiтане, ви не з обехаес? Якщо так, ходiмте до мене в бухгалтерiю i питайте прямо, що вас цiкавить. У нас все в ажурi.
Капiтан посмiхнувся.
- Нi, я вже сказав директоровi - карний розшук. - З цими словами Остап Володимирович пiдвiвся. - Почекаю, поки скiнчить репетицiю хор, а тим часом огляну вашу галерею..
Директор кивнув, i Андрiйко покинув кабiнет, залишивши там пригнiчених фiнансовими труднощами керiвникiв Палацу культури... До галереї акторiв i рекламної виставки капiтан не дiйшов. Вiн поблукав службовими коридорами, зазирнув у гримерську, пройшов за сцену, послухав звiдти хор, потiм повернувся назад i натрапив на комiрчину, яка виявилася складом старих нерозвiшаних афiш.
Пан випадок не раз руйнував i пiдносив людськi долi i королiвства, рятував вiд смертi i накидав за шморг на шию, пан випадок має свої закономiрностi, але завжди з'являється несподiвано. Вiн владарює непомiтно, але щоразу, коли виникає перед нами, ми переконуємось у його неминучостi. I коли терпляча праця сищика не дає наслiдкiв або заводить його у тупик, то тiльки випадок може стати порятунком.
Капiтан торкнув вимикач, i слiпуче свiтло залляло комiрку, повну афiш, що лежали стосами. Економiсти! - сердито подумав Андрiйко, нащо таке сильне свiтло у коморi? А цi стоси афiш? Хоч би здали як макулатуру. На таких господарiв паперу у країнi не настарчиш!
Хор ще рокотав за спиною. Час у капiтана був, i вiн став розглядати афiшi. Постановки, концерти, програми, склад труп, диригенти i режисери - усе було позначено на них рiзними за величиною лiтерами згiдно розмiрiв слави, вiдмiряної точно за допомогою шрифтiв. Народнi, заслуженi, лауреати i простi виконавцi, прiзвища яких можна було прочитати, тiльки добре придивившись.
Андрiйко витяг з одного, бiльш-менш акуратного стосика барвисту афiшу. На нiй крупними лiтерами було написано слово "Концерт" i нижче пiсля перелiку програмних творiв теж немалими лiтерами - прiзвище диригента: "Громославов". Цей невеликий стосик афiш був друкарським браком. Прiзвище "Громославов" надруковане не всуцiль, а розiрвано: "Громо" i трохи поодаль "славов". Певно, тому цi афiшi й опинилися у комiрцi.
Андрiйка раптом немов громовиця вдарила. Вiн не вiдразу збагнув, чому йому стало жарко, аж пiт виступив. Немов хто пiдказав, проспiвав "славов", "славов". Вiн вискочив з комiрчини iз складеною афiшею в руках i швидким кроком попрямував до бухгалтерiї.
Коли вiдчинив дверi, сухорлявий головний бухгалтер пiдняв вiд паперiв погляд, в якому свiтилося: "Я ж знав, що ви з обехаес! Навiщо було дурити?"
- Ви знаєте цього диригента? - спитав капiтан, розгортаючи афiшу. - Громославова?
- Звичайно, - вiдповiв бухгалтер, знову дивуючись запитанню мiлiцiонера. - Я тут давно працюю...
- Його сьогоднi немає?
- Його давно немає. Бiльше двох рокiв.
- Тобто як?
- Вiн звiльнився. Зараз скажу точно, якщо вас цiкавить, - додав бухгалтер i витяг iз вiдчиненої шафи зброшуровану папку. - Славов, Славов, - повторював вiн, шукаючи потрiбну графу. - Останнiй раз у вiдомостi, - вiн провiв пальцем по довгому рядку на паперi, - одержав грошi... Так, рiвно два роки тому...
- Чому ви кажете "Славов"?
- А так за паспортом. У фiнансових документах завжди пишеться прiзвище за паспортом, а не театральне. Ах так, ви, здається, i питали на "С". Як я не здогадався... "Громославов" - це його сценiчний псевдонiм. Ми його так i називали, а вже, звичайно, коли йшлося про грошi, тодi за паспортом.
- У вас збереглася його адреса?
- Аякже. У нас у всьому ажур. - Вiн ще покопався у паперах. Це в районi Львiвської площi, зараз точно скажу.
Андрiйковi не терпiлося. Але вiн стримував себе, не виказуючи хвилювання, i навiть не дорiкнув бухгалтеровi за його промах. Узявши папiрець, на яку акуратний бухгалтер рiвним почерком виписав адресу Славова, вiн, навiть не подякувавши, поспiшив до виходу. Бiльше нi з ким розмовляти в Палацi не було потреби.
