– Мені не зізнавався, – дорікнула Ніна. – Я надто пізно дізналася. Відмовила б його мати з нею справи.
– Вже нічого не зміниш, – зітхнула Лора. – Графині дуже не хотілося йти на Романові умови, фактично – коритися шантажу. На її щастя, спрацювала давня заготовка. Ота історія… Не буду нагадувати, Ніно… Галю…
– Усе ясно. Проїхали, – буркнула Сотник.
– Зоя почала готувати останній акорд. За її диявольським, без перебільшення, задумом фатум мав наздогнати лише Віру та Романа. Свого чоловіка списувати не збиралася. Навпаки: Вадим був потрібен як свідчення злиднів, поганого фінансового стану. Робота в нашому банківському відділенні – саме те. І підготовку вона затіяла не в останній момент, а кожну задумку ставила на паузу, в режим очікування. Знову втрутилася Віра. Вона, як усім тут відомо, дала кожному місяць. Щоб налякати, прискорити процес, просто показати характер і владу, цькує вас, боржників, справжніми бандитами. Ви панікуєте. Ось чому, не змовляючись, дзвоните їй, вмовляєте не тиснути, попуститися, дати трошки часу. Всі – окрім Графині. Вона випереджає події, бо немає Віри – немає погроз. Це вона знаходить еленіум, навідує колишню свекруху без дзвінка, нападає, вирубає уколом, душить. Перед тим купує поруч із будинком записник – головна помилка, лівою рукою пише в ньому список, де себе ставить першою. Це мусило скидатися – і скидалося – на перелік Віриних ворогів. Отже, потенційних жертв. А вбивство Віри, таким чином, «вішалося» на когось із них. Крім Зої – себе вона вивела з-під підозр першою, позбувшись Вадима й овдовівши. Про те, як вона лякала всіх, включно з ним, Віриним потойбічним голосом, окремо нагадувати не треба.
– А з Ромою – що то було? – глухо спитала Ніна.
– Убивцею Зоя робила його відразу. Віра – бо шантажувала, а ви, даруйте за нагадування, фінансово почуваєтеся найкраще з усіх. Вадим – бо знав про вашу історію з Сотником. Раніше Графиня підкрутила його, користуючись нестабільним станом, щоб дзвонив кожному й погрожував. Тож на Романа, за її задумом, могло вказати також це. Далі – вбивство Дениса. Тут мотив зрозумілий: Зоя пустила в хід записане раніше відео, й Мірошник його отримав. Якби ще не приховував, відразу почав розбиратися, що до чого…
– Досить про це, – попросила Галина тремтячим голосом.
– Звісно, вкотре вибачте. Нарешті, Зоя виманила на побачення його самого. Адже Роман, хай там як, вимагав грошей від неї. Знав про приховані статки. Пустивши в хід звичні вже одноразові сімкарти, Графиня заплутала сліди. А в дуелі з Мірошником билася на рівних: обоє свого часу практикували екстремальне водіння. До всього, підозрюю, Роман втратив голову та відчуття небезпеки.
– За ним водилося, – визнала Ніна.
– Ну, і трошки про себе. Мене Зоя включила у свій список, коли зрозуміла: я не поліція, я мотивована докопатися до істини і вже починаю брати правильний слід. Ліквідувати Ларису Кочубей – деякою мірою превентивний крок. І якби їй вдалося…
– Ми б тут не сиділи, – Гайдук завершив за неї фразу.
– Оплесків не треба, – вирвалося в Лори.
Та все ж Віктор Фролов не стримався – тричі ляснув долонями.
Дорогою назад мовчали.
Сокіл – за незмінною звичкою. Гайдук – не знав, що сказати. Лора – бо сказала й пояснила далеко не все, що вислухала від Графині, і не знала, чи треба комусь розмазувати цю кашу по тарілці. Їй не хотілося в найближчій перспективі повертатися до такої розмови. Надто гостро зачепили події, надто свіжі спогади. Відчуття безодні під ногами, безумний регіт, очі Зої Граф, які нічого не відображали в той момент. І голос, хай там як – потойбічний, моторошний, дотепер звучав у вухах, вкарбовувався в мозок.
Лора знала: він будитиме серед ночі ще довго.
– Ми хіба не на Київ відразу? – стрепенулася, коли машина завернула в місто. – Речі всі тут.
– Ще не пізно. Перекусимо, – мовив Гайдук. – Не проти?
– Міг би й попередити.
– Якщо є заперечення…
– Та нема, нема. Тільки не шукай нічого, заїдьмо в перевірене місце.
– Ти як знала, – гмикнув шеф.
За двадцять хвилин їм щиро, радісно усміхнулася кирпата Настя.
Сьогодні нарешті їх дочекався власник «Кухні»: Гайдук попередив.
Жовтень – грудень 2020 року
М. Київ…
