Тайлер фиркнув, притягнув мене до себе.
- То що, він і трави нам може підігнати!
- Тайлере! - зашипіла я.
- Замовкни, кретине! - Карі очі Медісон засвітилися недобрим вогнем. - Це тільки раз і було. Шкода тільки, що він попався.
- Зачекай-но, а я думав, він у Нью-Йорку. Хіба не туди його відправили, коли з'ясувалося, що він торгує наркотиками? - Пітер наморщив лоба.
- Це було один раз! - роздратовано озвалася Медісон. - Просто трава, нічого такого.
Ні для кого не було секретом, що Дерека відправили в котрусь із елітних шкіл, що на східному узбережжі країни, “на перевиховання”. Усі ми часом напивались, а дехто зі знайомих навіть балувався травою, але ділками ставали хіба що закінчені наркомани й невдахи.
Пітер переводив очі з Медісон на Тайлера і знову на Медісон. Він помітив напруження між ними та поспішив перемінити тему.
- Слухай, Олівіє, у тебе ж сьогодні нема плавання? Може, допоможеш мені з цією бісовою хімією? Я тут зубрю вже, як можу. Знову відстав.
- Без проблем.
Я позирнула на Тайлера. Брови в нього посунули вниз. Видно було, що він не в захваті від наших із Пітером занять.
Іноді він ревнував мене. Не те щоб я його зраджувала, просто така вже людина: весь такий мачо назовні, а насправді трохи невпевнений у собі. Та я розуміла: просто він мене любить, та й по всьому.
- Дякую, друже, - заусміхався Пітер.
Я не без зусиль підвелася з важкого металевого стільця.
- Хочу трохи подихати свіжим повітрям. Ти як, Мед, ідеш?
Медісон випросталась, струнка, уся в чорному: чорні лосини й чорний светр без рукавів. Обтрусила крихти й, нагородивши Тайлера з Пітером значущим поглядом, попрямувала до дверей.
Ми всілися на лавці неподалік від фонтану. Повітря було по-квітневому свіже, тож більше на подвір'ї нікого не було.
У небі з шаленою швидкістю, немов на конвеєрі, проносилися хмари, затуляли сонце, погрожували дощем.
Я поглянула на Медісон з-під опущених вій, спробувала вгадати, у якому вона гуморі.
Пальці самі потягнулися до браслета, лівим зап'ястям засовався холодний метал.
- Вибач за Дерека, - промовила для початку.
- Та нічого. Вибач і ти за ту дівчину. - Вона відшукала на пальці задирку, смикнула. - Я насправді не думаю, що ви з нею сестри чи щось таке.
Я була рада це чути.
Так, Медісон часто бувала не в гуморі, та я знала, що завжди можу на неї покластися. Певно, тому ми і залишаємося найліпшими подругами, хоча вже багато років знайомі.
Ми ходили в один садочок й одразу здружилися, бо обидві ненавиділи ігри, де треба було перевдягатись. Я не хотіла, щоб усі побачили мої майки й колготки (мати всю зиму мене кутала), а Медісон просто рвалася надвір.
- Ти не думала, ну, пошукати її?
Я знизала плечима. Не хотілося розповідати про нашу розмову в університетській вбиральні.
Зблизька стало помітно, що та дівчина не так уже на мене й схожа. Так, очі такі самі, темно-зелені, але ширше розставлені. Ямочка на підборідді не така помітна, та й вилиці не такі й гострі, ніс трохи менший. І все ж таки мені було ніяково.
Вона витерла руки, повернулася до мене, спершись на умивальник, дуже просто.
- Я Кендалл Монтгомері, - сказала й перекинула біляве волосся через плече: точно багатенька падлюка.
- Я Олівія.
Мовчання затягувалося.
- Мій тато помер, - випалила я, боячись, щоб вона раптом не сказала, які ми схожі. - А то ти, може, подумала, що ми родички. Мами в нас точно різні.
- От біда, - гмикнула глузливо. - У мене батьки такі придурки. Я б залюбки з кимось помінялася.
Це було так несподівано, що я просто вибухнула сміхом. Мене принаймні влаштовувала моя мама. Зрештою, вона про мене все життя дбала. Може, навіть занадто.
- А де ти живеш? - поцікавилась дівчина.
- Портедж-Пойнт. Невелике містечко, трохи на південь від ...
- Знаю. Моя мама з Портедж- Пойнта.
Запала важка тиша. Ми обидві не одразу збагнули значення сказаного.
- Твоя мама? .. - Я раптом відчула, що долоні вкрилися потом.
- Ну, не те щоб звідти ... - Вона повагалася трохи, потім пояснила: - Вона там навчалась, здається, у старших класах.
Я не знала, що й казати.
- Що ж, Олівіє, - промовила Кендалл, крокуючи до дверей, - приємно було познайомитися.
- Мені теж. Іще побачимось.
Вона помахала рукою - ні, самими кінчиками пальців - і пішла.
Я поглянула на Медісон, похитала головою.
- Та ні, не думаю. Нащо мені її шукати? Я й так знаю, що ми не родички.
- Ні, не знаєш.
Я тупо дивилася на неї.
- Тобто?
- Ну хіба не може такого бути, що твій батько насправді живий-здоровий і в нього вже інша родина? Може, у твоєї мами був роман із кимось, з ким вона не могла бути, недозволене кохання?
Я навіть розсміялась: яка нісенітниця! Важко навіть уявити, щоб мама в когось закохалася, завела інтрижку. Вона ж завжди була сама стриманість. Часом могла насупитися, але не кричала ніколи; усміхалася, але щоб зареготатися - ні. Завжди з акуратним макіяжем, одяг ідеально випрасуваний.
Мама в мене була спокійна, як статуя, не те що в подружок: веселі пліткарки. Завжди готова прийти на допомогу, з пачкою серветок напоготові, коли я плакала, і в першому ряду на змаганнях із плавання.
- Я тебе прошу! - фиркнула я. - Вона навіть фліртувати не вміє, що й казати про романи. Це ж можна якусь болячку підчепити!
Медісон і собі засміялася.
- А може, ця дівчина справді донька твого тата.
- Мій тато помер, Мед.
- Знаю, але, може, у нього була ще й друга родина? Або він зраджував твою маму. Або ... - Вона по-театральному витріщила очі. - Може, він зовсім ...
- Боже, тобі треба менше дивитися серіали!
- Олівіє, схаменись! Не можна бути такою наївною. Трапляється, що люди брешуть, і не завжди навіть зрозуміло, навіщо.
Вона влучила в ціль.
- От не думаю, щоб мама розповідала неправду про мого ж батька.
- А звідки ти знаєш? Правда не завжди приємна.
- Як і брехня, - ледве чутно вимовила я.
* * *
Увечері мама прийшла з повними пакетами покупок, сказала, що має натхнення приготувати смачненьке. Я поморщилася: Марта-Стюарт [3] із неї нікудишня. Кулінарні експерименти на нашій кухні нерідко оберталися на катастрофу.
Якось вона хотіла запекти курча, навіть приготувала гидотну на вигляд, клейку підливу, та випадково ввімкнула режим грилю. За пів години в домі стояв такий дим, що ним самим можна було наїстися.
Як на мене, то краще вже замовити піцу.
- О, то що в нас на вечерю? - промовила я, удаючи зацікавленість, і потягнулася до одного з пакетів. Ображати маму не хотілось.
- Спагеті болоньєзе.
Вона взялася за другий пакет. Один за одним на столі з'явилися пучок свіжого базиліку, голівка часнику й одна єдина морква.
Я усміхнулась. Мама моркву не любить, а от я дуже полюбляю, тож вона завжди купляє одну морквину и подає окремо, тільки для мене.
Вона взяла цибулину, зазирнула під лушпайку.
- Наче така, як треба. - Помовчала трохи. - Стук-стук.
- Хто там?
- Опудало.
- Яке таке опудало?
- Ану відчиняй, доки в штани не напудило!
- Мам, ну пфе! - промовила я крізь сміх. - Так грубо!
Вона й сама захихотіла.
- Я знала, тобі сподобається.
- А з якої нагоди бенкет?
Вона тільки плечима знизала, усміхнулася.
- Я й сама не знаю. Просто відпустили з роботи раніше, а ти в мене вже майже випускниця - дуже тобою пишаюся, донечко!
З цими словами вона пригорнула мене до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба.
Мама взагалі дуже тактильна людина. Завжди то по плечу поплескає, то погладить по голові, чмокне в щічку, обійме. До десяти років водила мене за руку через дорогу, аж доки з мене не стали кпинити. Якось я спитала, чому вона так часто мене торкається. “Певно, так мені легше відчути зв'язок із тобою”, - відповіла мама.
