Попри всі страждання, я була вдячна долі за те, що навчилася приймати втіху, що її мені дарувала сестра. Адже горе легше винести тоді, коли є з ким розділити свій тягар. Від думки, що я не сама, що є у світі людина, яка в разі потреби прийде на допомогу, біль утамовувався. Я згадувала, що життя не скінчилось, що десь є звичайний, нормальний світ і одного дня я повернуся туди.
Двері в палату відчинилися.
— Доброго дня, пані, — на ходу привіталася докторка Меддокс.
Ми з Сарою розірвали обійми. Очі в обох блищали.
Докторка Меддокс приклала стетоскоп Олівії до грудей, до круглого живота. Послухала кілька хвилин, обернулася до мене. Мала втомлений вигляд, під очима залягли блакитні тіні. Вона чотири місяці працювала без відпочинку, борючись за здоров’я ненародженої дитини. Ще нікому не вдавалося так довго утримувати вагітність на штучному життєзабезпеченні. Я вірила їй беззаперечно і все-таки панічно боялась того, що вона зараз скаже.
— Час настав, Абі.
43
АБІ
Лютий
Я чула, як судомно втягнула повітря Сара.
— 3 дитиною все гаразд?
Докторка Меддокс вагалась.
— Ріст припинився. За останні дні її розміри майже не збільшились. В Олівії знов пневмонія, відмовляють нирки. До того ж у неї дуже, дуже низький тиск, кров не потрапляє до дитини в потрібній кількості.
Вона зітхнула, наділа стетоскоп. Він обвив їй шию, мов чорна змія. Поглянула на мене серйозно, навіть урочисто, і ціла гамма почуттів відбилася на її обличчі: усвідомлення власного безсилля, жаль, смуток.
— Треба викликати пологи. Зараз.
Я тяжко видихнула крізь стиснуті губи.
— Іще рано, — спробувала сперечатися.
— Вагітності вже понад тридцять два тижні. Ми й не сподівалися довести її до такого терміну. Цим можна не перейматись. Але стан Олівії постійно погіршується. Назовні дитині буде ліпше.
Мені раптом забракло повітря, здавалось, легені п’ють кисень крізь тоненьку соломинку.
Я знала від самого початку, що з народженням дитини Олівія помре, та від цього було не легше.
— Я вже ввела Олівії додаткову дозу стероїдів, щоб легені в малої працювали, як треба, і попросила підготувати операційну для кесарева, — промовила докторка Меддокс. — Ми чекали на вас.
Закусивши губу, я дивилась у вікно. За шибкою вирувало на вітру опале листя, аж запаморочилось у голові. Дерева навколо стоянки покірно згинались, патьоки дощової води стікали по склу, били в шибку.
Я не втримала мами, не втримала доньки, та принаймні я можу зберегти ту сім’ю, яка в мене лишилась. Дитина понад усе.
— Добре.
Дечого Олівія мене навчила: іноді треба відпустити ситуацію. Щоб подивитись у майбутнє, я маю попрощатися з тими страхами, що тягнуться з минулого. Буває, нове життя починається з прощання.
* * *
Дерек увірвався в палату саме тієї миті, коли докторка Меддокс дала мені блакитного кольору халат і таку саму шапочку. Волосся в нього стояло дибки, сині очі розширилися від страху.
— Дереку! — Я квапливо обійняла його. Він розплакався. — Усе добре, ти не спізнився.
Він прийняв у докторки Меддокс стерильне вбрання, натягнув поверх власного одягу. Я надіслала Ентоні повідомлення. Він казав, що цього дня має перевезти маму в спеціальний заклад для догляду за людьми, які страждають на хворобу Альцгеймера. І все-таки я не сумнівалася: він приїде, тільки-но матиме змогу.
Сара лишила в Олівії на щоці повний ніжності поцілунок, обійняла мене на прощання, міцно, коротко, причому постійно кліпала очима. Тільки нам із Дереком дозволили бути в операційній.
Строго кажучи, це також було проти правил, та я боролась затято. Коли Олівія дізналася, що вагітна, мене не було поруч. Не було мене й тоді, коли Тайлер скинув її в річку. Та людина, яка мала стати їй опорою в житті, не змогла прийти на допомогу.
Та тепер уже я її не покину. Доведу, хоча б наостанок: я завжди поруч. Та й Дерек має право бачити, як з’явиться на світ його донька.
Докторка Меддокс повела нас в операційну. На вході — подвійні двері. Щойно ми увійшли, асистенти поклали Олівію на ліжко, поставили крапельницю, налаштували апарат штучної вентиляції легень, пульсоксиметр. У голові поставили двійко стільців — для нас із Дереком. Медсестра встановила в Олівії над плечима спеціальний екран, загородивши решту її тіла.
— ЧСС плода знижується, — крикнула інша медсестра.
Чи виживе дитина ?..
— Одягніть мене, — рявкнула докторка Меддокс.
Вона розставила руки, і один з асистентів натягнув на неї блакитний халат, слідом рукавички, а тоді вона зникла за екраном.
За кілька секунд в операційну швидким кроком зайшли троє лікарів, реаніматологи-неонатологи, також у халатах, і скупчилися біля Олівії.
«Будь ласка, маленька, — благала я подумки. — Будь ласка, живи!»
Ледве дихаючи, піднесла до губ руку Олівії, укрила поцілунками доньчині безкровні пальці.
Раптом усі заметушилися, як буває, коли дивишся відео в прискореному режимі. Загудів один із моніторів, і в докторки Меддокс вихопилась лайка. Щось плеснуло на підлогу.
— Господи, — прошепотів Дерек.
Він сполотнів, очі невідривно дивились униз. Подивилась і я. По підлозі блискучою стрічкою тягнулась червона рідина, бруднила лікарям ноги.
Я дивилася на кров, охоплена жахом, і нічого не могла з собою вдіяти. Я підвелася й зазирнула за екран. Те, що я там побачила, не вкладалося в голові.
Потім я зрозуміла, що ця скривавлена паща, яку тримають по краях срібні затискачі, — живіт Олівії. Кров була скрізь: на масках лікарів, на простирадлі, що ним накрили доньчині груди. Вона стікала зі стола, хлюпала в хірургів під підошвами. У докторки Меддокс раптом не стало рук. Я не одразу зрозуміла, що вона по лікоть занурила їх у порожнину цього живота.
А потім вона витягнула крихітне, перемазане кров’ю синюшне тільце. Навколо шиї обкрутилося щось товсте, біле, з прожилками судин.
Медсестра з команди неонатологів підхопила дитину і, дочекавшись, доки докторка Меддокс розплутає та переріже пуповину, мерщій понесла до обігрівача. Розтерла білим рушником, забурмотіла на вухо якісь слова — колискову?
Стало дуже тихо.
«Ну ж бо, маленька, — молила я подумки, — треба вижити!»
І знову тиша.
Тільки й чути, що Дерекові схлипи, калатання мого серця, брязкіт металу та хлюпання, коли хтось наступить на кров.
Аж тут — справжнє диво — закричало в кутку тонко, пронизливо. То плакала дитина.
44
АБІ
Лютий
Навіть коли мозок людини помирає, серце й далі б’ється, недовго: його підтримує власна провідна система. Дивний це орган — серце. Воно й поза тілом битиметься якийсь час, та для цього потрібен кисень, кровоток, який неможливий без штучної вентиляції.
Лікарі латали судини, спиняли кров, готувались накладати шви. Та я знала: її вже немає, моєї дівчинки.
— Треба прощатись, — пробурмотіла до Дерека. Він притиснув кулаки до очей, розмазуючи сльози. — Знаю, — тільки й сказав.
Утягнув судомно повітря, набрав повні легені, а тоді нахилився до моєї доньки — і розкраяв мені серце, усипавши її обличчя найніжнішими, легкими, мов крила метелика, поцілунками.
— Прощавай, любове моя, — промовив пошепки. Підвівся. Біль був скрізь: проступав в очах, кривив губи.
— Я не хочу бачити, як вони її відключать. Не хочу запам’ятати її такою.
Постояв ще кілька секунд і пішов.
Я його розуміла, бо й сама хотіла не таких спогадів. Мріяла зберегти в пам’яті солодкий запах присипки, що його відчула, узявши на руки новонароджену Олівію. Запам’ятати її того спекотного літнього дня, коли вона будувала замки з піску на березі моря, ту усмішку в День матері, коли вона, десятирічна, принесла мені в ліжко сніданок із непросмаженої яєчні та горілого хліба. А ще лице, по-новому м’яке й ніжне від її таємниці, коли вона танцювала з червоним шарфом на шиї в останній день свого життя.
