Трохи посовавшись по підлозі, немов чула серцем сеньйорита в танго, я рвучко зупинилася перед дверима. Звідти, де я стояла, було видно лише краєчок столу сержанта ззовні в холі, і, дякувати долі, жоден офіційний лікоть на ньому не спочивав.
Я наважилася визирнути. У коридорі було порожньо, я непомітно провихилялась у своєму танці до самого виходу й вибралася на денне світло.
Хоч я і не була в’язнем, у мене було відчуття, що я втекла.
Напустивши на себе невимушеності, я пройшлася до велосипедної парковки. Десять секунд – і мене як вітром здує. І враз, неначе мені в обличчя хлюпнули крижаною водою, я остовпіла, охоплена жахом: «Ґледіс» зникла! Я мало не скрикнула.
Тут стояли один біля одного службові велосипеди з надокучливими маленькими лампочками й багажниками для державного майна – а за «Ґледіс» і слід пропав!
Я подивилася навсібіч, і тепер, коли я була піша-пішаниця, вулиці чомусь здавалися несподівано й страхітливо незнайомими. Куди податися? Де дорога додому?
Ще й, як на лихо, почало збиратися на дощ. Чорні хмари нуртували в західній частині неба, а хмари, які гуснули прямо над головою, уже набували неприємного багрово-синястого відтінку.
Мене взяв жах, а далі гнів. Як я могла зробити таку дурницю й залишити неприкуту «Ґледіс» казна-де? Як я потраплю додому? Що буде із сердешною Флавією?
Якось Фелі сказала мені, що в незнайомому місці ніколи не можна виглядати вразливою, однак тепер я подумала, кому це під силу?
Так я гадала, коли на моє плече лягла важка рука й голос сказав:
– Мені здається, буде краще, якщо ти підеш зі мною.
Це був інспектор Г’ювітт.
– Так не годиться, – зауважив інспектор. – Нікуди не годиться.
Ми сиділи в кабінеті – довгій вузькій кімнаті, яка правила за пивницю тоді, коли тут був заїзд. Вона була напрочуд охайною, тут бракувало лише конвалій у вазі й фортепіано.
Картотека й письмовий стіл цілком пересічні; стілець, телефон і книжкова полиця, де стояла світлина, на якій була зображена жінка у верблюжому пальті – вона спиралася на вигадливий парапет кам’яного мосту. Я чомусь очікувала на щось більше.
– Твій тато затриманий до того часу, поки ми не прояснимо певні відомості. Потому його, найімовірніше, перевезуть кудись, до місця, яке я не маю права назвати. Вибач, Флавіє, проте побачення з ним неможливе.
– Він заарештований? – запитала я.
– Боюся, що так, – відповів він.
– Але чому? – це було хибне питання, що мені й відкрилося, ледве воно вихопилося в мене.
Інспектор поглянув на мене, як на дитину.
– Слухай-но сюди, Флавіє, – почав він. – Я знаю, ти засмучена. Ще б пак. Ти не мала можливості побачити тата до того… Гаразд, ти була далеко від Букшоу, коли ми забрали його до нас. Це все нелегко для поліцейського офіцера, якщо тобі втямки, однак ти маєш зрозуміти, що іноді те, що я дуже хотів би зробити як друг, я не маю права зробити як представник його величності.
– Я знаю, – сказала я. – Король Георг VI – не легкодух.
Інспектор Г’ювітт невесело звів на мене очі. Уставши з-за столу, він підійшов до вікна, завів руки за спину й утупився поглядом у хмари, що скупчувалися.
– Ні, – сказав він нарешті, – Король Георг VI – не легкодух.
Аж раптом мені стукнула в голову ідея. Ніби від старого, як Божий світ, спалаху блискавки, усе стало на свої місця. Як у тих старих заплутаних фільмах, де елементи пазлів самі стрибають на свої місця і картинка вимальовується прямо перед очима.
– Можна казати, не заходячи здалека, інспекторе? – запитала я.
– Звісно, – була його відповідь. – Кажи.
– Труп у Букшоу – це людина, котра приїхала в Бішоп-Лейсі в п’ятницю із Ставанґера, що в Норвегії. Ви повинні звільнити тата негайно, інспекторе, тому що, зрозумійте ж, не він скоїв це.
Дарма що інспектор був дещо заскочений, він швидко опанував себе й поблажливо всміхнувся.
– Не він?
– Ні, – заявила я. – Я скоїла. Я вбила Горація Бонепенні.
Кращого маневру й не вигадаєш. Ніхто не міг довести зворотне.
Я прокинулася серед ночі, скажу я, через якийсь дивний шум на городі. Я спустилася сходами й вийшла на город, де мене запопав злодій: хатній крадій, який, можливо, збирався запустити лапу в татові марки. Між нами відбулася коротка сутичка, і я взяла гору.
Тихше, Флейв, ця версія дещо притягнута за волосся: Горацій Бонепенні на зріст був шість футів із гаком і міг задушити тебе між своїм великим і вказівним. Ні, ми боролися, і він помер – мабуть, хворе серце, наслідок якої-небудь давно забутої дитячої недуги. Ревматична лихоманка, наприклад. Атож, саме це. Задавнена застійна серцева недостатність, як у Бет із «Маленьких жінок». Я послала безмовну молитву святому Танкреду, благаючи про диво: будь ласка, любий святий Танкреде, зробити так, щоб результати розтину Бонепенні підтвердили мою вигадку.
– Я вбила Горація Бонепенні, – заявила я ще раз, сподіваючись, що, коли товкти раз у раз те саме, воно набуде доконаної правдоподібності.
Інспектор Г’ювітт глибоко вдихнув і випустив повітря носом.
– Що ж, розкажи мені про це, – запропонував він.
– Уночі я почула шум і вийшла на город, хтось накинувся на мене із затіння…
– Стривай, – перебив він мене, – з якого конкретно затіння?
– Із затіння позаду оранжереї. Я чинила опір, намагаючись звільнитися, і тут він якось дивно захрипів, немов із ним скоївся напад застійної серцевої недостатності внаслідок ревматичної лихоманки, від якої він потерпав у дитинстві, – або щось на такий кшталт.
– Ясно, – спрокволу сказав інспектор. – І що ти зробила далі?
– Я пішла в будинок, де відшукала Доґґера. Решту, очевидно, ви знаєте.
Але заждіть, я була впевнена, що Доґґер не сказав йому про те, що ми з ним підслухали сварку тата й Горація Бонепенні; проте сумніваюсь, щоб Доґґер міг сказати інспектору, що я підняла його о четвертій ранку й не обмовилась жодним словом, що вбила людину. Або згодиться й так?
Щоб усе обміркувати, мені потрібен час.
– Якщо ти захищалась від нападника, то це навряд чи можна вважати вбивством, – зауважив інспектор.
– Ні, – погодилась я, – але я не сказала вам усього.
Зі швидкістю світла я подумки перетрушувала в голові: незнайомі науці отрути (діють занадто повільно), смертельний гіпноз (те ж саме), таємні й заборонені прийоми джіу-джитсу[107] (вилами по воді й надто заплутано). Раптом я збагнула, що страдництво вимагає справді винахідливого генія – непогано підвішеного язика замало.
– Мені соромно, – усе, що я спромоглася сказати.
До того ж, коли сумніваєшся, удайся до почуттів. Я пишалася собою, що вчасно зметикувала.
– Хмм, – сказав інспектор, – відкладімо це питання. Ти сказала Доґґеру, що вбила цього злодія?
– Ні, здається, ні. Я була надто засмучена цією пригодою, ви ж розумієте.
– Може, ти сказала йому пізніше?
– Ні, я гадала, що його нерви цього не витримають.
– Що ж, це все вельми цікаво, – сказав інспектор Г’ювітт, – але деталі не цілком збігаються.
Я розуміла, що стою на краю безодні: ще трохи вперед і вороття назад не буде.
– Є ще дещо, – закинула я гачок. – Але…
– Але?
– Я мовчатиму як риба, доки ви не дозволите мені поговорити з татом.
Інспектор Г’ювітт мав такий вигляд, немовби намагався проковтнути щось, що ставало поперек горла. Він розтулив рота, наче в нього там і справді був сторонній предмет, потім закрив. Проковтнувши слину, він зробив дещо таке, що неабияк мене вразило, аж я вирішила взяти цей прийомчик до уваги: він схопив носову хусточку й обернув подив на чхання.
– Віч-на-віч, – додала я.
Інспектор голосно висякався й відійшов до вікна. Там він і стояв, пропікаючи очима безвість і знову заклавши руки за спину. Я почала розуміти, що цей жест означає глибоку задуму.
– Гаразд, – різко сказав він. – Ходімо.
Я охоче зіскочила з крісла й поквапилася за ним. На порозі він однією рукою заступив мені вихід у коридор, повернувся й поклав мені другу руку на плече, легко, як пір’їнку.
– Я збираюся зробити те, про що згодом можу серйозно пошкодувати, – сказав він мені. – Я ризикую своєю кар’єрою. Не зрадь моїх надій, Флавіє… будь ласка, не зрадь.
– Флавіє! – сказав тато. Він здивувався, забачивши мене. І треба ж було йому все зіпсувати, додавши: – Виведіть цю дитину, інспекторе. Прошу вас, заберіть її звідси.
Він відвернувся від мене й уперся очима в стіну.
Дарма що двері камери було пофарбовано кремово-жовтою склицею, від мене не приховалося, що вони обкуті крицею. Коли інспектор відчинив їх, я побачила, що всередині камера розмірами не набагато перевершує маленький кабінет, там було відкидне ліжко й напрочуд чиста раковина. На щастя, вони не запроторили тата до однієї із залізних кліток, яких я тут набачилась.
Інспектор Г’ювітт коротко хитнув мені головою, немовби промовляючи: «Залагоджуй сама», потому вийшов назовні, якомога тихіше причинивши за собою двері. Не було чути, як заскреготів ключ, повертаючись у замку, або як засув, який увіходив у скобу, – яскравий спалах блискавки й раптовий гуркіт грому могли викривити звук.
