– Спасибі, – подякував Доґґер. – Мені вже ліпше. Але я маю вам дещо сказати, міс Флавіє.
Я опустилася на край столу, намагаючись прибрати компанійського вигляду.
– Викладай як на духу, – сказала я.
– Ну, – почав Доґґер, – ви знаєте, що бувають моменти, коли я іноді… тобто час від часу в мене трапляються…
– Звісно, я знаю, Доґґере, – була моя відповідь. – Ми всі знаємо, еге ж?
Він пустив очі під лоба, наче корова в загоні на бойні.
– Я думаю, що міг дещо зробити з деким. А тепер вони прийшли й заарештували за це полковника.
– Ти маєш на думці Горація Бонепенні?
Дзенькнуло скло – це колба впала з рук Доґґера на підлогу. Я видобула ганчірку й незрозуміло нащо витерла його цілком сухі руки.
– Що вам відомо про Горація Бонепенні? – вимогливо запитав він, міцно схопивши мене за зап’ясток. Якби це не був Доґґер, я б перелякалася.
– Мені відомо про нього все, – відказала я й спробувала обережно розціпити його пальці. – Я добула відомості про цю справу в бібліотеці. Мала розмову з міс Маунтджой, і минулого вечора тато розповів мені історію від початку до кінця.
– Ви бачили полковника де Люса минулого вечора? У Гінлі?
– Атож, – відповіла я. – Я вирушила туди на велосипеді. Я ж тобі сказала, що з ним усе гаразд. Хіба ти не пам’ятаєш?
– Ні, – сказав Доґґер і похитав головою. – Часом мені несила згадати.
Чи могло так статися? Чи міг Доґґер надибати на Горація Бонепенні десь у будинку чи на городі, почубитися з ним і загнати його на той світ? Це був нещасний випадок? Або щось більше?
– Розкажи мені, що трапилось, – попрохала я. – Розкажи мені все, що зможеш згадати.
– Я спав, – сказав Доґґер. – Почув голоси – гучні голоси. Устав і пішов до кабінету полковника. Коло дверей хтось стояв.
– Це була я, – перебила я. – Я стояла в холі.
– Це були ви, – повторив Доґґер. – Ви були в холі.
– Атож. Ти наказав мені забиратися.
– Я так сказав? – здивувався Доґґер.
– Аякже, ти сказав мені повертатися до ліжка.
– З кабінету вийшов чоловік, – раптом промовив Доґґер. – Я сховався за годинником, і він пройшов якраз обіч мене. Я міг би доторкнутися до нього.
Мені було цілком ясно, що він розповідає про те, що сталося після того, як я пішла спати.
– Але ти не… не займав його?
– Ні, тоді ні. Я вирушив услід за ним до саду. Він мене не помітив. Я крадькома йшов за ним попід стіною за оранжереєю. Він стояв на грядці з огірками… щось їв… був схвильований і розмовляв сам до себе… лаявся… по-моєму, не бачив, що зійшов зі стежки. А потім був феєрверк.
– Феєрверк? – не повірила я своїм власним вухам.
– Ну ви тямите, вогняні колеса, ракети й різна всячина. Я подумав, що в селищі свято. Надворі червень. Вони часто справляють свята в червні.
Жодного свята не було, у цьому я мала певність. Я б воліла проволочитися пішки вздовж усієї Амазонки в дірявих тенісних черевиках, ніж проґавити нагоду смолити кокоси в тітоньки Саллі та наїстися досхочу карамельних тістечок і полуниці з вершками. Ні, я завжди прознавала, коли на носі свято.
– І що було потім? – запитала я. Подробиці ми з’ясуємо згодом.
– Мабуть, на мене наліг сон, – сказав Доґґер. – Коли я прокинувся, я лежав на траві. Було мокро. Я встав і пішов у ліжко. Почувався недобре. Напевно, у мене був черговий… епізод. У мене вилетіло з пам’яті.
– І ти гадаєш, що під час нападу міг убити Горація Бонепенні?
Доґґер понуро хитнув головою. Він доторкнувся до потилиці.
– Хто ще був там? – запитав він.
Хто ще був там? Де мені вже доводилося чути це? Звісна річ! Адже ж інспектор Г’ювітт промовив ті самі слова.
– Опусти голову, Доґґере, – попрохала я.
– Даруйте, міс Флавіє. Якщо й скоїлося вбивство, то це було проти моєї волі.
– Опусти голову.
Доґґер зісковзнув у кріслі й подався головою вперед. Коли я відгорнула його комірець, він тіпнувся.
На шиї, якраз за вухом, був страшенно великий багряний синець, що формою й розміром нагадував підбор. Доґґер шарпнувся, коли я доторкнулася до нього.
Я аж цикнула.
– Феєрверк, хай луснуть мені очі! – сказала я. – Ніяких феєрверків не було. Тебе добряче оперіщили. І ти ходиш із цим синцем на шиї уже два дні? Він має скажено боліти.
– Він болить, міс Флавіє, але мені велося й гірше.
Напевно, я вліпила в нього дещо недовірливий погляд.
– Я роздивився очі в люстрі, – розтлумачив він. – Зіниці однакові. Невеликий струс, але не страшний. Я скоро оклигаю.
Я збиралася спитати в нього, де він набрався цієї грамоти, аж тут він швидко докинув:
– Я це десь вичитав.
Ураз я замислилася над куди важливішим питанням.
– Доґґере, як ти міг когось убити, якщо ти лежав не при тямі?
Він стояв, наче маленький хлопчик, викликаний для прочуханки. Його рот розтулявся й стулявся, але він не міг видушити із себе ні слова.
– На тебе напали! – сказала я. – Хтось угрів тебе черевиком!
– Ні, навряд чи, міс, – невесело заперечив він. – Розумієте, крім мене й Горація Бонепенні, на городі більше не було ні лялечки.
Я згайнувала останні три чверті години, умовляючи Доґґера дозволити мені прикласти лід до його шиї, але він відмовився навідріз. Відпочинок, переконав він мене, – єдина річ, котра йому необхідна, і він поплентався до себе в кімнату.
З вікна мені видно було Фелі, яка розпласталася на килимку на південному лужку, намагаючись кількома газетними випусками Пікчер Пост затулити обличчя від сонця. Я дістала старий татів армійський бінокль, щоб роздивитися її фізіономію. Мало не видивившись усі очі, я розгорнула щоденник і записала:
«Понеділок, 5 червня 1950 року, 9:15. Зовнішність суб’єкта залишається нормальною. 54 години після вживання. Розчин надто слабкий? Суб’єкт несприйнятливий? Відомо, що ескімоси Баффінової Землі несприйнятливі до отрути плюща. Чи може це означати те, про що я подумала?»
Але моя душа не лежала до цього. Було тяжко вивчати Фелі, коли мої думки до такої міри заполонили тато й Доґґер.
Я перегорнула на чисту сторінку й записала:
«Можливі підозрювані:
ТАТО: Мотив найкращий. Більшу частину життя знав небіжчика; йому погрожувано викриттям; чули, як він свариться із жертвою незадовго перед убивством. Де він перебував під час скоєння злочину, ніхто не знає. Інсп. Г’ювітт уже заарештував його й звинуватив у вбивстві, отже, нам відомо, хто на підозрі в інспектора!
ДОҐҐЕР: Темна конячка. Про його минуле відомостей немає, однак знаємо напевно, що він несамовито вірний татові. Підслухав татову сварку з Бонепенні (але я теж підслухала) і міг зважитися стерти з лиця землі загрозу викриття. У Доґґера трапляються «епізоди», через які в нього провали в пам’яті. Чи міг він убити Бонепенні під час одного з таких «епізодів»? Чи міг це бути нещасний випадок? Проте, якщо воно й справді так, хто ж угрів його по голові?
МІСІС МЮЛЛЕТ: Мотиву немає, хіба що помститися людині, яка підкинула мертвого бекаса на поріг її кухні. Надто підтоптана.
ДАФНА де ЛЮС і ОФЕЛІЯ ҐЕРТРУДА де ЛЮС: (Тебе розкусили, Ґерті!) Сон рябої кобили! Це двійко настільки заглиблених в книжки й люстерка, що вони не вколошкають і таргана на своїй обідній тарілці! Небіжчика не знали, мотивів не мали й, коли Бонепенні віддав кінці, просто задавали хропака. Справу закрито, принаймні щодо цих двох дуринд.
МЕРІ СТОКЕР: Мотив: Бонепенні непристойно повівся з нею в «Тринадцятьох селезнях». Чи могла вона піти услід за ним до Букшоу й укоротити йому віку в огірках? Навряд.
ТУЛЛІ СТОКЕР: Бонепенні був постояльцем у «Тринадцятьох селезнях». Чи чув Туллі, що трапилося з Мері? Зажадав помсти? Чи платоспроможний постоялець важливіший, ніж доньчина честь?
НЕД КРОППЕР: Нед упадав за Мері (і не лише). Знав, що сталося між Мері й Бонепенні. Мері вирішила розповісти йому. Мотив хороший, але немає доказів, що він вештався поблизу Букшоу тієї ночі. Чи міг він убити Бонепенні деінде й привезти сюди на возику? Проте й Туллі міг зробити це. Або Мері!
МІС МАУНТДЖОЙ: Мотив ідеальний: переконана, що Бонепенні (разом із татом) убив її дядька містера Твайнінґа. Проблема у віці: годі уявити, як Маунтджой бореться з кимось на кшталт Бонепенні. Якщо тільки вона не вдалась до отрути. Питаннячко: яка офіційна причина смерті? Чи скаже мені інсп. Г’ювітт?
ІНСПЕКТОР Г’ЮВІТТ: Офіцер поліції. Маю занести його до списку для проформи, а ще повноти й об’єктивності. Не був у Букшоу під час скоєння злочину й не має жодних мотивів. (Одначе, чи навчався він у Ґреймінстері?)
СЕРЖАНТИ-ДЕТЕКТИВИ ВУЛМЕР І ҐРЕЙВС: Так само.
ФРЕНК ПЕМБЕРТОН: Не показувався в Бішоп-Лейсі до вбивства.
МАКСИМІЛІАН БРОК: Ха-ха. Надто старий. Щодо мотивів шкода й заходу».
Я тричі перечитала запис, сподіваючись, що з-під моєї уваги нічого не випало. І враз я зрозуміла! Те, від чого думки гарячково завирували. Хіба Бонепенні не хворів на діабет? Я знайшла його слоїки з інсуліном у кофрі в «Тринадцятьох селезнях», лише шприца бракувало. Він загубив його? Може, його поцупили?
