Дашкиев Николай
Зустрiч з тайфуном (на украинском языке)
М.ДАШКIЄВ
Зустрiч з тайфуном
Над тайгою щойно промчав ураган. Як завжди, вiн налетiв несподiвано, раптово, завив на рiзнi голоси, уп'явся незримими пазурами в буйнi чуприни дерев, почав смикати їх, намагаючись видрати з землi, понiвечити й потрощити на трiски. Але могутнiм велетням не вперше боротися з такою навалою. Буран розчухрував з них тiльки сухi гiлочки та мертву глицю. I лише одна старезна ялина край галявини, не маючи пiдтримки сусiдiв, упала, викручена з корiнням. I коли б ця ялина була ще хоч трохи вища, вона обов'язково накрила б невеликий вертолiт, що стоїть посеред галявини.
Машинi теж перепало добряче: лопатi несучого гвинта погнуто, лiвий стояк шасi зламано. Вертолiт перехилився набiк, i крiзь його вiдчиненi дверцята видно двi постатi. Одна, у вiйськовiй формi, вовтузиться бiля радiостанцiї, а друга, в цивiльному вбраннi, сидить поруч, раз у раз поглядаючи на годинник.
Тихо-тихо в тайзi. Пiсля урагану та зливи анi шелесне жодна гiлочка.
Але ось раптом щось зашарудiло в кущах. Пташка? Звiр?
Нi, то двоє хлопцiв - шестикласники Коля Рибаков та Васько Лисичкiн. Обидва мокрi до рубця, вишмаруванi в грязюцi i, наче ще їм мало, повзуть по-пластунському просто через багновисько, сторожко озираючись довкола.
Якась гра? Нi, надто стривоженi в обох очi, надто прискорено калатають їхнi серця. Повiльно, обережно переповзають хлопцi до поваленої ялини, а потiм, ховаючись помiж її густих вiт, все ближче й ближче до вертольота. I ось, нарештi, до вiдчинених дверцят кабiни лишається метрiв з п'ять. Далi не поткнешся.
Здавалося б, пiдстав для тривоги немає: вертолiт - радянський, з червоною зiркою; льотчик теж у формi радянського майора. Але отой, що в цивiльному...
Це - японець. Дуже негарний - зубатий, з рiденькими вусиками, у величезних окулярах. Саме такий був японський шпигун з довоєнної кiнокартини, яку хлопцi нещодавно дивилися в сiльському будинку культури.
Ну, правда, то - картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертолiт опинився тут, далеко вiд звичайної траси лiтакiв? Як потрапив на нього цивiльний японець? I чому вiн так тривожно поглядає на годинник?
Одне слово, обережнiсть не зашкодить. Отож i прислухаються хлопцi до кожного звуку, не зводять очей з пiдозрiлих незнайомцiв.
Льотчик вимкнув радiостанцiю, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.
Той поморщився i залопотiв швидко-швидко.
Хлопцi тривожно перезирнулися: так i є, розмовляють англiйською мовою!
- Що вiн каже? Що? - нетерпляче зашепотiв Коля Рибаков. Англiйська мова завжди йому була сiллю в оцi, - Марiя Павлiвна ледве-ледве трiйку ставить. Але ж Васько Лисичкiн - вiдмiнник!
Однак видно, що i Васькове знання чужої мови дуже поверхове.
- Запiзнення... загроза... бомба... - шепоче вiн невпевнено. - Не розумiю, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокацiя... Критична точка... Бомба... Двiстi мегатонн... Ще раз - провокацiя...
Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, мiркуючи, що робити.
Звичайно, слiд побiгти на заставу. Але туди кiлометрiв з п'ятнадцять, а сонце вже сiло на вечiрнiй пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночi в тайзi страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидiтимуть тут чужинцi довго. Мабуть, чекають темряви, щоб чкурнути в якесь лiгво.
Доки Коля отак розмiрковував, сонце запнула темна хмара. Швидко смеркало.
Льотчик клацнув вимикачем. Яскраве свiтло залило кабiну вертольота. I водночас сiра пiтьма довкола враз набула синяви i густини.
Вiдтепер стежити за пiдозрiлими було безпечнiше й легше. А вони, мабуть, покладаючись на те, що перебувають у вiковiчнiй тайзi, аж нiскiльки не остерiгалися.
Японець витяг з товстезного портфеля згорнену карту. Розстелив її, почав щось пояснювати льотчику,- знову ж таки англiйською мовою.
- Будь тут! - прошепотiв Коля до приятеля i тихесенько вилiз з-пiд ялини.
Тiльки п'ять метрiв треба проповзти, щоб зазирнути у вiконце вертольота, поглянути на оту карту. Але кожен сантиметр цього шляху може стати для хлопця останнiм. Помiтять - то порятунку не чекай.
Страшно було Колi Рибакову. Моторошно. О, тепер вiн розумiв, що вiдчуває солдат, йдучи на розвiдку у ворожий тил!
Тiльки аж коли хлопець заповз пiд вертолiт, вiн звiв подих i витер рясний пiт з чола.
Наступна частина завдання видалася легшою: шпигуни сидять потилицями до того вiконця, в яке намiрився зазирнути Коля. От тiльки чи видно буде карту?
Так, видно! Ось вона, на вiдстанi руки!
На картi - Японiя i Далекий Схiд. її всю розмальовано хитромудрими значками. Але увагу Колi Рибакова насамперед привернули великi синi стрiли, скерованi на японське узбережжя, схематичний малюнок атомного вибуху в захiднiй частинi Тихого океану i чiткий напис англiйською мовою пiд зловiсним грибом:
"ЯДЕРНИЙ ВИБУХ 07.15-22.07".
Перехопило хлопцевi подих. Боляче стислося серце. Отже, сумнiву немає: перед ним- неймовiрнi злочинцi, провокатори свiтового масштабу. Невiдомо, яким чином намiряються вони здiйснити свiй мерзенний задум. Але як тiльки загримить перший атомний вибух - це означатиме початок третьої свiтової вiйни,- вiйни, що може принести загибель усьому людству!
Так думає Коля Рибаков, i цi його думки такi тривожнi, такi пекучi, що навiть про страх забулося. Коли б вiн мав бодай поганеньку рушницю пострiляв би зараз оцих мерзотникiв, навiть якщо й сам загинув би при цьому!
Однак зброї немає. Iснує один-єдиний вихiд: якнайшвидше повiдомити прикордонникiв.
В'юном прослизнув Коля пiд повалену ялину, а звiдти, разом з Васьком, у кущi край галявини. Тiльки аж там Васько запитав пошепки:
- Шпигуни, так?
- Страшнiше, Васю! Вони збираються зiрвати атомну бомбу, щоб спровокувати третю свiтову вiйну...
- Атомну бомбу? Ой Колю... Що ж робити?
- Негайно бiжи на заставу. Скажи: зiрвати бомбу збираються завтра, о сьомiй п'ятнадцять ранку.
- Гаразд, я побiжу, Колю, побiжу... А ти?
- А я лишуся тут. Стежитиму за ними... Чи, може, на заставу побiгти менi?
- Краще вже я. Ти ж знаєш...
Васько замовк, знiтився. Вiн надто полохливий i дуже погано бачить зiпсував собi очi надмiрним читанням. Звичайно ж, сидiти тут у схованцi пiд ялиною для нього було б краще, анiж мандрувати тайгою вночi. Але тут з нього користi буде мало. Вiн це розумiє. Тому й згоден подолати свiй страх.
Тепла хвиля вдячностi хлюпнула в груди Колi Рибакову. Йому теж страшнувато, але звання зобов'язує: всi в школi переконанi, що вiн найхоробрiший i найспритнiший. Отож i не можна видавати свого хвилювання.
- Ну, гаразд, бiжи! - Коля мiцно потиснув руку Васьковi. - Нi, ще одне... В разi там чого - скажи Нюрцi, щоб вiддала тобi мiй транзистор. Я, мовляв, звелiв...
