Анiта легенько барабанила пальцями по газетi, i деталi мiкрофона-шпигуна ворушилися, неначе живi. Туо поклав долоню на руку дiвчини:
- Заспокойтеся, Анiто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!
За кавою Туо розповiв усе, як було, i Анiта з мамою розсмiялися.
- Ото як прокинеться Фраг у психiатричцi! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те свiтило з Iнституту психотерапiї... де ж його професiйна честь, де совiсть?
- Коли я побачив, з ким маю справу... Не подумайте, Анiто, що я... Це просто самооборона.
- Вас будуть розшукувати.
- I сюди можуть прийти?
- Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо...
- Бо ви менi близька людина, - докiнчив Туо. - Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було неприємностей...
- Ходiмо, негайно.
- Куди ж ви пiдете? - стурбувалася мати. - Може б, завтра зранку?
- Нi, нi, мусимо йти одразу, по дорозi я щось придумаю.
Коли виходили, мама окинула їх поглядом i несподiвано подумала, що з них була б гарна пара.
Ледве встигла поприбирати зi столу, коли тиркнув дзвоник.
- Хто? - спитала, витираючи руку об фартушок.
- Полiцiя!
Один став бiля дверей, двоє зайшло до кiмнати. Закiнчивши обшук, молодший спитав:
- Куди пiшла ваша дочка?
- Хiба ви не здогадуєтесь, куди ввечерi ходить молодь?
Зачиняючи за ними дверi, мама пригадала гороскоп. Оце справдi несподiванка! I зiтхнула: хоча б усе було гаразд.
12
Надвечiр того дня зiйшла нарештi зiрка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети "Вечiрнi новини" на першiй сторiнцi вгорi було вмiщено великий сержантiв портрет i докладне iнтерв'ю з ним. Червоними, мало не метровими лiтерами газета повiдомляла:
"Втеча космiчного бiоробота!
Кар'єра слiдчого у важливих справах Фрага i вiдомого гiпнотизера Беруччi завершилася у психiатричцi.
Головний лiкар госпiталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.
Хто ж такий Туо?
Чи є загроза нападу космiчної армади?
Лiтаючi тарiлки над Середземним морем".
Газету розбирали блискавично. Розiйшовся, мабуть, найбiльший тираж за весь час її iснування. Високi червонi рядки, пiдкресленi чорними лiнiями, вибухали таємничiстю в сотнях тисяч рук. Жадiбно ковтаючи приголомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, пiдозрiливо позирали навколо. А що ж? Усе може статися в цей навiжений двадцятий вiк! Може, прихiдцi з космосу вже нишпорять у мiстi...
Сержант до подробиць розповiв у газетi про те, як танцювали навкарачки Фраг i Беруччi, як не давалися санiтарам, як їх несли в машину i як вони й там продовжували своє: "Копитами, копитами, ратицями". Щодо втечi Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччi, а й скопiював обличчя. Iнакше-бо вiн, сержант, не пропустив би його...
Не можна сказати, що в мiстi виникла панiка, це було б перебiльшенням. Проте деякi ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зiйшов один пiдозрiлий тип у сiрому костюмi. Коли в нього спитали документи, кинувся тiкати, вскочив до однiєї з нижнiх кают i замкнувся. Поки виламали дверi - вискочив в iлюмiнатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для вiдкривання сейфiв...
Естрадний оркестр нiчного кабаре "Вiтряк" експромтом утяв музику до танцю "Копитами, копитами, ратицями". Знайшлось немало ентузiастiв потанцювати навкарачки.
А Туо в цей час знайшов собi притулок... у зоопарку. Анiта перебрала в думцi усiх подруг i знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще iнша може б i згодилася переховати Туо, але... дуже гарненька. Нарештi Анiта згадала Марту - в неї красива душа i немiчне, розбите паралiчем тiло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони i мешкають. I не дуже далеко, i вiдлюддя!
- Пiдемо до Марти, Туо, це недалеко i... безпечно. її батько й мати добрi, простi люди. Поживеш у них, а потiм побачимо.
Iшли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тiнi.
Другий випуск вечiрки iз сенсацiйним повiдомленням вже везли з друкарнi до кiоскiв, коли Анiта й Туо були коло огорожi зоопарку. Поминувши головний вхiд (вiн уже був зачинений), вони пiшли широким провулком, що вiддiляє територiю Зоо вiд житлового кварталу, i зупинилися бiля службових, чи, сказати б, господарських ворiт.
На щастя, хвiрточка була незамкнена.
Почувши рикання лева, Туо пожартував:
- Може, хоч серед звiрiв буде спокiйно.
Анiта затулила йому рота долонею i, вiдчувши поцiлунок, одсмикнула руку. Iшли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звiрi у вольєрах, зрiдка озивався лев, кiлька разiв пронизливо верескнув якийсь птах. Дорiжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела лiворуч, де в гущавинi саду подекуди свiтилися вiкна.
Вони зайшли до Марти саме тодi, коли на екранi телевiзора красувався сержант Жак Жаннель i молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмiшку, розпитувала його про бiоробота.
Марта напiвлежала у лiжку-колясцi, блiда, змучена хворобою. Бiля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звiрят - левеня i тигреня. Мартинi темнi очi зблиснули радiстю, коли вона побачила подругу.
- Ой, коли б ти знала, яка сенсацiя! - вигукнула, подаючи сухорляву руку.
Поглянувши на екран, Туо спитав:
- Цiкаво?
- Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..
- Чому ж вигадали? - спокiйно заперечив Туо. - Робот, про якого вiн розказує, - це я.
- Справдi? - Великi Мартинi очi ще побiльшали. Вона дивилася то на Туо, то на Анiту.
- Так, вiн про нього каже, той неотеса, - ствердила Анiта. - Тiльки Туо нiякий не робот, а людина.
- Ой, як цiкаво! - сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотiла встати з своєї коляски.- От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справдi, це про вас, он i на фото ви...
Вона радiла, наче дитина, для якої казка переплелася з дiйснiстю.
13
Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як i сподiвалась Анiта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокiй звiрам, Туо - або сам, або з Анiтою - блукав алеями парку, слухаючи голоси звiрiв i милуючись блиском їхнiх очей. У темрявi вони спалахували, як монокришталi. Якось Туо перелiз через металеву огорожу i пiдiйшов до клiтки, в якiй меланхолiйно дрiмали два розкiшнi тигри.
- Обережно! - вжахнулася Анiта.
А вiн просунув руку помiж товстим залiзним пруттям i погладив звiровi голову. Тигр позiхнув, поклав голову на лапи, i Туо кiлька разiв погладив його по шиї.
- Це ж хижi звiрi! - хвилювалась Анiта. - Хiба ти не бачив, не знаєш...
- А де ж би я їх бачив? На нашiй планетi звiрiв нема, а таких нiколи й не було.
- Тигри дуже небезпечнi!
- Не бiйся, Анiто, - заспокоював свою подругу, - з тигром легше встановити контакт, нiж iз Фрагом.
- Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.
