Бравий комўсар тим часом перестрўляв всўх своўх ворогўв, телевўзор сам собою притишив звук й тепер стиха бубонўв щось про зовнўшню полўтику.
- Ти здаеться, казав що колись пробував писати фантастичнў оповўдання? - неголосно сказала дўвчина. - То, може, трохи розкажеш?
- Ти теж любиш фантастику? - посмўхнувся Юрўй. - Ну добре. Хоча...
Вўн замислився, потўм зўтхнув.
- Бачиш, Їлено, менў здаеться, що тў моў витвори тобў не сподобаються.
- Чому ж?
- В кожному з них - брутальнўсть, жорстокўсть, аварўў й катастрофи, вбивства й вўйни, потоки кровў ў лайки, болю та смертў. А ти - ти... Ти така нўжна, жива й життерадўсна. Ти - повна протилежнўсть всьому цьому.
- То навўщо ж ти таке пишеш? Чому б тобў не спробувати написати щось зовсўм протилежне?
Юрўй знову зўтхнув.
- Пробував, - сказав вўн по паузў. - Не виходить. Я просто не можу собў уявити, що _в_с_е _ц_е_ може добре скўнчитись.
Їлена здригнулась.
- Ў все ж, розкажи!..
Юрўй знову помовчав, мўцнўше обняв дўвчину й тихо почав:
- Через багато-багато рокўв пўсля того, як ядерний вихор розвўяв по стратосферў своўх творцўв, як в пекельному полум'ў згорўла бўльша частина бўосфери, а поверзня планети вкрилась склянисто-зеленими, на диво круглими вирвами, пўсля того, як цивўлўзацўя людей зазнала найбўльшого за всю свою ўсторўю краху, через кўлька столўть пўсля найбўльшоў катастрофи - життя на Землў все ще ўснувало...
Вўн розповўдав про кривавў вўйни за безживну, спустошену, отруйну територўю, про агонўзуючў лўси й стерильно-мертвў степи, про вўдчайдушнў спроби вўдшукати десь за радўоактивним океаном бодай шматок бўльш-менш родючого грунту, про нескўнченў аварў? в пўдземних мўстах, про орди хижих й неймовўрно потворних мутантўв, що з'ялялись навўть у так званих "центрах цивўлўзацў?", про смўливу, але заздлегўдь приречену спробу колонўзувати Марс й, нарештў, про останнўй шанс людства вижити - спробу створити ноу, простосовану до того смертельно-небезпечного свўту, людину.
- ...Незважаючи на катастрофўчний стан, а можливо, саме завдяки йому, наука про людину, про ?? потенцўйнў й невикористанў можливостў, непогано розвинулась. Вже не становило особливо? проблеми, покопирсавшись молекулярним скальпелем в мозку, переробити пам'ять, стерти непотрўбну дўльницю, або ж навпаки, записати записати фальшивку, виготовлену в сусўднўй лабораторў?. Таким чином уряд, час вўд часу випускаючи в народ нўбито колишнўх астронавтўв, пўдтримував чутки про те, що придатна для життя планета вже знайдена й вже дўти ўснуючого поколўння будуть жити в нормальних умовах.
Такў "астронавти" не брехали й викрити ?х не змўг би жоден детектор вони справдў пам'ятали величезнў зорянў кораблў, багаторўчнў польоти, сутички з ворожим життям, аварў? на зворотному шляху, вмонтованў для бўльшо? вўрогўдности...
Їлена здригнулась.
Здригнулась, виразно уявивши жахливу картину майбутнього людства ?сторў?, написано? людською кров'ю на пергаментў з людсько? шкўри, ўсторў? жорстоко? й страшно?, сповнено? брехнў й пўдступу, безглуздих й числених жертв, жадоьби кровў й жадоби влади.
- Невже все так жахливо? - прошепотўла вона.
Юрўй посмўхнувся.
- Не бўйся. Це всього лише вигадка. Казка. Трохи страшнувата, але просто казка. Можливо, все буде ўнакше.
Вўн повернув голову й вперше поглянув на дўвчину _ў_н_а_к_ш_е_.
Їлена, вўдчувши той погляд, заплющила очў й легенький дрож пробўг ?? тўлом.
М'яко, немов ненавмисне, Юрўй поклав руку на ?? пружнў, близько посадженў груди, обтягненў ще вологим купальником.
- Не треба... Не треба так... - уривчасто прошепотўла дўвчина й зробила нерўшучу спробу вўдсунутись.
- Чому ж, Їлено? - невловимим рухом вўн опинився зверху. - Чому? Невже ти не вўдчуваїш, як мўж нами з самого початку виникло щось спўльне? Щось близьке? Хўба не так?
Руки його вўльно блукали по дўвочих грудях.
- Т...так... - ледь видихнула дўвчина. - Але ж ми лише сьогоднў познайомились...
- Хўба? - Юрўй притис ?? до себе. - Невже тўльки сьогоднў? А в мене таке враження, нўби щонайменше пўвтисячолўття знаю тебе. Хўба в тебе не так?
- Т...так... - дўвчина вся тремтўла й аж пашўла жаром.
Юрўй нахилив голову й обережно доторкнувся губами до ?? уст. Дўвчина заплющила очў. Губи ??, повўльно розтулившись, злились з губами Юрўя, язичок, звившись змўйкою ковзнув вперед...
Поцўлунок заповнив всю ?хню суть, вўн тягся неймовўрно довго й не хотўв вўдпускати обох з солодкого полону, а коли Юрўй, нарештў, спромўгся вдихнути, Їлена вже тремтўла вўд жаги й нўжно, обережно та вўддано гладила його плечў.
- Як в тебе б'їться серце!.. - вона поклала долоню йому на груди. Чому?
- А ти не здогадуїшся?
Руки його ковзнули пўд купальник.
- Здогадуюсь...
- Хўба можна бути спокўйним поруч з тобою? - пальцў Юрўя нўжно торкнули пуп'янки ?? грудей.
- Ти хороший... - прошепотўла дўвчина, обвиваючи руками його плечў. Ти хороший...
Клацнув замок у дверях.
Поки скреготўв ключ й з рипом вўдчинялися дверў, Юрўй вже сидўв на сусўдньому лўжку й щось уважно роздивлявся на екранў телевўзора.
- Ви ще тут? - здивувався Сергўй.
- Так. Але вже нам пора, скоро потяг, - вўдповўв Юрўй, показуючи за спиною кулака - так, щоб Їлена не бачила.
Дўвчина - розпашўла, тремтяча - мовчки почала одягатись.
- Ну що, пўшли? - запитала вона через хвилину.
- Угу, йдем.
Вони вийшли з кўмнати, мовчки пройшли по темному коридору.
- Ой, я забула гребўнця! - раптом спохопилась дўвчина.
- Зачекай, я вўзьму! - Юрўй розвернувся й зник за дверима кўмнати.
Сергўй все ще винувато посмўхався.
- Ти б замок на засувку зачинив, чи що! - сказав вўн, коли в кўмнату увўрвався Юрўй.
- Ти ж сказав, що не прийдеш... А, бўс ўз нним. А дўвчина непогана.
- Угу, гарненька.
- Ти не бачив тут гребўнця? Ага, ось вўн...
Юрўй взя в зў столупластикову штучку, схожу на щўтку без ворсу. На ручцў виднўвся прихований важўлець.
- Ану, покажи! - Сергўй посунув його трохи вперед. З пластмаси вискочили й стали сторч металевў голки.
- Гм... Цўкаво! Ти колись таке бачив?
- Ну, ти йдеш? - в кўмнату зазирнула Їлена.
- Так, так! - Юрўй мовчки забрав в Сергўя двиний гребўнець, подав його дўчинў. - Бувай!
- Пўдемо пўшки? - чи то спитала, чи запропувала дўвчина. - Час же ще маїм?
- Пўшли, - охоче згодився Юрўй. - До речў, йти можна не дорогою, а лўсопарком - там спокўйнўше.
Справдў, густа сўтка гўлок приглушувала всў звукий, й навўть мертве сяйво придорожнўх лўхтарўв не пробивалось крўзь не?.
Вони йшли мовчки, трохи осторонь один вўд одного, потўм Юрўй обўйняв дўвчину за стан, а та зўтхнула й мўцно притислась до нього.
- Розкажи, що було далў, - зненацька попросила Їлена.
