О, Олеся не треба було пiдганяти, попередження було цiлком зайвим! Того ж таки вечора вiн уже сидiв у поїздi, який мчав на схiд, на схiд, на схiд...
Кiнець полону, кiнець неволi, в яку вiн потрапив юнгою разом з усiєю командою теплохода "Комсомолiя" аж три роки тому. Жахливi три роки, про якi краще не згадувати... Звiсно, немає лиха без добра: за цi три роки Олесь добре вивчив iберiйську мову, i тепер нiхто з його тутешнiх спiвбесiдникiв не мiг i подумати, що Олесь не житель Iберiї. Так, було спочатку й тут, у вагонi, з тим червонолицим сусiдом, який, видно, добре-таки злякався, дiзнавшись, що його спiврозмовник - росiянин.
Нещасна, затуркана фалангiстами людина! Та, зрештою, хiба ж можна її в чомусь звинувачувати? Роки панування фалангiстiв в Iберiї дали свої наслiдки. Люди боялися одне одного, бо за найменшою пiдозрою жандарми кидали їх у в'язницi i концентрацiйнi табори. Та не треба було навiть i пiдозри, досить було просто необачного слова, до якого мiг. причепитися жандарм чи таємний агент. А тут раптом - прилюдна розмова з росiянином, який їде аж до Москви, столицi Радянського Союзу, про який взагалi й згадувати заборонено... Бiдолаха сусiд, як вiн, мабуть, лає себе за те, що необережно почав цю розмову!
За вiкном майнули вогнi. Якась станцiя, i чималенька, якщо зважити на кiлькiсть вогнiв. Але поїзд не спинився й тут. Прогуркотiли стрiлки, невеличкий мiст миготнув освiтленим залiзним плетивом ферм - i знову темрява... глибока темрява, як у всiй цiй забитiй, поневоленiй фалангiстами i жандармами країнi...
Товстий iберiєць, наче заспокоївшись, куняв у кутку. Худорлявий чоловiк, здавалося, спав. Проте нi: Олесь помiтив, що той, як i ранiше, крадькома поглядає в його бiк. Ну й хай собi! Олесь давно вже зрозумiв, що це - детектив, таємний агент полiцiї, приставлений до нього. Навiть не вмiє чисто працювати, такого одразу розпiзнаєш. Та й взагалi, даремно вiн стежить: три доби, про якi попереджав чиновник жандармерiї, ще не минули, детективовi нема до чого присiкатися...
Юнак пiдвiвся, сперся руками на пiдвiконня, торкнувся лобом скла. За вiкном глуха нiч, нiчого не видно. А поїзд мчить, безупинно мчить далi й далi...
I раптом Олесь вiдчув, як щось з силою штовхнуло його в бiк. Сигнальний лiхтарик за вiкном стрибнув униз, потiм угору. Страшенний гуркiт, скрегiт металу обiрвали розмiрений до того стукiт колiс. Дзенькнула i вилетiла з вiкна шибка. Олесь не встиг нiчого зрозумiти, як неймовiрна, непереборна сила штовхнула його знову до вiкна. Здавалося, хтось викидає юнака з вагона. Ще сильний поштовх... зляканий вигук вусатого iберiйця - це було останнє, що виразно розчув Олесь.
Далi все змiшалось. Щось ударило Олеся по головi, гострий бiль пронизав його руку. В обличчя вдарила мокра запашна трава... Звiдки трава? Ще удар, i знов гуркiт, одчайдушнi крики, сухий трiск, наче ламаються дошки, дзвiнкий скрегiт залiза, i ще вигуки, болiсний стогiн... Звiдкись вистрибнув язик яскравого полум'я, десь мов прогримiв вибух... Усе це майнуло одне за одним у свiдомостi юнака... Чи то була вже не свiдомiсть, а божевiльне, кошмарне марення?..
Олесь котився вниз з насипу, нiчого не розумiючи, вже майже нiчого не вiдчуваючи. Висока м'яка трава пiд тим насипом покiрно прийняла його безживне тiло. А над ним усе ще лунав страшний гуркiт i скрегiт, з яким переверталися вагони швидкого поїзда i скочувалися, перекидаючись, з насипу, на щастя, з другого боку.
Потiм стало тихо, напрочуд тихо пiсля того, що вiдбулося. Тiльки раз у раз долинав чийсь стогiн i збудженi вигуки з того боку насипу.
Минали хвилини. Раптом зверху, з горiшньої частини насипу, швидко скотилась униз чиясь темна постать. Вона спинилася поблизу юнака. Яскравий промiнь електричного лiхтарика забiгав навколо, прорiзуючи темряву. Вiн щось немовби шукав. Ось цей промiнь торкнувся нерухомого тiла Олеся, напiвсхованого в густiй травi, i враз спинився, наче зачепившися за нього. Темна постать обережно пiдкралася до юнака. Лiхтарик яскравiше освiтив обличчя з заплющеними очима, кров на порiзаному склом лобi. Людина, що пiдiйшла, задоволено хмикнула.
Коли б тут був стороннiй спостерiгач, вiн би з подивом помiтив, як цей чоловiк у широкому пальтi став навколiшки i спритними руками обмацав тiло Олеся. Потiм вiн вийняв з кишенi юнака маленький бумажник i уважно переглянув усе, пiдсвiчуючи собi лiхтариком. Затримавши погляд на якомусь папiрцi, чоловiк у широкому пальтi знов задоволено хмикнув, поклав папiрець назад у бумажник, а самий бумажник - собi в кишеню. Мабуть, це й було те, що вiн шукав, бо пiсля цього чоловiк неквапливо щiльнiше загорнувся в своє широке пальто й сiв бiля Олеся, загасивши лiхтарик. I наче задрiмав.
Так минуло кiльканадцять хвилин. Двi постатi пiд насипом лишалися нерухомими. До Олеся не поверталася свiдомiсть, чоловiк, що сидiв бiля нього, немов спав. Та чи так це було насправдi?
Мабуть, нi. Бо раптом темна постать у широкому пальтi рвучко пiдвелася. На шосе, що бiгло вздовж залiзницi, то наближаючись до насипу, то вiддаляючись од нього, показалися слiпучi фари автомобiля. Машина явно наближалася сюди. Яскраве свiтло фар вихопило з мороку високу постать худорлявого чоловiка, наче вирiзьбило його силует на темному фонi насипу. Чоловiк упевненим рухом пiднiс руку. В нiй спалахнув лiхтарик. Вiн гойднувся вгору i вниз, угору i вниз Чоловiк вимагав спинити машину.
В темрявi не було видно корпусу автомобiля, здавалося, що з густого мороку насуваються самi слiпучi фари. Проте ось зашарудiли м'якi шини. Автомобiль загальмував. Чоловiк бiля шосе чекав з пiднесеною рукою.
З машини вийшло двоє. Вони попрямували до того, хто подавав їм такi виразнi сигнали. Один з них, високий i огрядний, у синьому комбiнезонi механiка, пiдiйшов ближче. Другий, менший на зрiст, у шкiрянiй куртцi, що виблискувала в свiтлi фар, залишився трохи позаду.
- Що трапилося? - спитав механiк, пильно вдивляючись у кiстляве нахмурене обличчя чоловiка в широкому пальтi.
- Залiзнична катастрофа, - коротко вiдповiв той. - Поранило людину, бачите? Ви вiзьмете її й мене в машину i вiдвезете до найближчої жандармерiї. Негайно!
Чоловiк у широкому пальтi говорив тоном незаперечного наказу. Механiк ще раз уважно подивився на нього, потiм озирнувся на того, що стояв трохи вiддалiк, а тепер повiльно наближався, тримаючи руки в кишенях шкiряної куртки.
- Чому ж до жандармерiї? - м'яко втрутився вiн. - Адже в таких випадках людину вiдвозять до лiкарнi.
- Тому, що я так кажу, - вiдрубав чоловiк у широкому пальтi. - I раджу не гаяти часу на зайвi розмови!
Вiн роздратовано вiдкинув борт пальта i вказав на зiрчастий значок агента полiцiї на лацканi свого пiджака.
- Тепер розумiєте? Ну, мерщiй!
Механiк усе ще дивився на свого супутника. Той спокiйно пiдiйшов до тiла юнака, нахилився. Пiджак Олеся розстебнувся. На джемперi в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберiгав у полонi, ховаючи вiд жандармiв, i тепер надiв, вирушаючи на Батькiвщину. Агент полiцiї нетерпляче гукнув:
