— Авжеж ясно, — кивнув я. — Та хіба уряд не розуміє…
— Він усе розуміє. Це було зроблено не з дурного розуму, а з практичних міркувань. Тобі, мабуть, відомо, що у нас відбувається модернізація Збройних Сил — і ти, певна річ, знаєш, з якої причини. Військові зараз у фаворі, армія зростає, ще більше флот — а кваліфікованих кадрів для нього бракує, от уряд і вирішив надолужити нестачу за рахунок цивільних космічних компаній. З часу набуття чинності змін до кодексу Міністерство оборони завербувало в „Інтерстарі“ майже півсотні молодих пілотів, які щойно закінчили стажування. Такі ж проблеми і в усіх наших конкурентів.
— А я не хочу бути військовим, — сказав я. — Якби хотів, то вступив би не в цивільний космічний коледж, а у військове училище.
Гонсалес з прикрістю похитав головою:
— Так ідеться ж не про тебе конкретно, а про принцип. Власне, ми не заперечуємо, щоб майбутні офіцери Військово-Космічних Сил стажувались у нас, але вимагаємо справедливої компенсації. А наші урядовці й чути про це не хочуть, стверджуючи, що ви навчалися за бюджетні гроші. Вони відмовляються визнавати, що ці самі бюджетні гроші — ні що інше як наші податки. — Гонсалес відсунув убік консоль свого терміналу і сперся ліктями на стіл. — Отакі справи. Навіть якщо ти справді не збираєшся йти до військових, навіть якщо даси чесне скаутське відпрацювати у нас належну кількість років…
— А якщо я внесу заставу? — Хоча було неввічливо перебивати старшого, та все ж я не стримався. — Ну, на зразок плати за стажування. Думаю, грошей у мене вистачить.
— Гм, цікава ідея. І досить неординарна. Проте законодавство не передбачає таких умов для працевлаштування. — Гонсалес пильно подивився мені в очі. — А якщо відверто, Александре, ти справді хочеш пов’язати своє життя з цивільним флотом?
Я мав велику спокусу збрехати, проте розумів, що це нічого не змінить, тому чесно відповів:
— Взагалі ні. Моя мета — служити в Астроекспедиції. Але туди не беруть новачків, тому я збирався років зо п’ять політати на пасажирських або вантажних кораблях, щоб набути необхідного досвіду. За цей час, — квапливо додав на завершення, — я б із надлишком відробив усі ваші витрати на моє стажування. Адже так.
— Безперечно, — погодився зі мною Гонсалес. — Мені подобається твоя відвертість. Гадаю, якби я взяв тебе на роботу, ти б дотримався своєї обіцянки, навіть без спеціального контракту. Проте… — Він зробив паузу і знову похитав головою. — Як я вже казав, нам ідеться про принцип. І мені дуже шкода, що ти і багато інших чудових хлопців та дівчат стали жертвами нашого конфлікту з урядом.
— То що ж мені робити? — розгублено запитав я.
— Якщо хочеш працювати за фахом, то залишається один шлях — вступити до ВКС. Оскільки ти навчався в цивільному коледжі, тебе візьмуть лише ворент-офіцером[1], але вже за кілька місяців ти зі своїми здібностями станеш мічманом, а ще через два-три роки — і суб-лейтенантом. Тоді зможеш подати рапорт про переведення в Астроекспедиційний Корпус. Повір мені: військова служба не така страшна, як ти думаєш, до того ж вона піде тобі на користь. Адже Корпус, куди ти прагнеш потрапити, напіввійськова організація. Розвідники Далекого Космосу не лише шукачі й дослідники, але також і бійці, готові у всеозброєнні зустріти будь-яку небезпеку. Тож подумай про це, Александре.
Я зрозумів, що наша розмова закінчилася, й підвівся.
— Дякую за пораду, пане Гонсалес. Шкода, що не зможу нею скористатися. Я нітрохи не боюся військової служби, просто мене туди не візьмуть. Ані ворент-офіцером, ані сержантом чи капралом, ані навіть рядовим.
— Чому?
Зо хвилю я помовчав, вагаючись, а тоді подумав: „Та якого біса! Однаково гірше не буде…“
— Річ у тім, що прізвище Вільчинський я отримав у шестирічному віці. А від народження я Александр Шнайдер.
На ці слова у мого співрозмовника аж очі вирячилися.
— Шнайдер? Ви родич Бруно Шнайдера? Адмірала Шнайдера?!
Я кивнув:
— Саме так, сер. І не просто родич, а син. На превеликий мій жаль…
Не давши йому часу оговтатись, я вийшов з кабінету.
Великий червоний диск нашого сонця, Епсилон Еридана, вже хилився надвечір. Завершувався черговий мій невдалий день із цілої низки таких самих невдалих днів. Я летів на флаєрі додому і подумки шпетив себе за нестриманість:
„От телепень! Йолоп, яких ще пошукати! Ну, хто тебе за язика тягнув? Тобі що, мало неприємностей?…“
З мого боку було щонайменше дурістю розповідати Гонсалесові про батька. Можливо я втомився від цієї безнадійної біганини і втратив над собою контроль. А може, підсвідомо вирішив зіграти ва-банк і остаточно з’ясувати, чи не причетне до моїх теперішніх бід моє минуле. Що ж, тепер я переконався. Судячи з реакції Гуго Гонсалеса, мій батько тут ні до чого, просто така склалася ситуація. Вельми прикра для мене ситуація…
Ось уже кілька років між Октавією й Федерацією Альтаїра тривала суперечка за право власності на дві планети в системі Капи Кита. Ці планети дісталися нам після розпаду Альтаїрської Імперії, обидві були непридатні для життя і слугували для нас джерелом корисних копалин, а їхня колишня метрополія, що понад півсторіччя тому втратила більшу частину своїх володінь, не мала до Октавії жодних претензій. Проте нещодавно ситуація змінилася, коли до влади у Федерації Альтаїра прийшли реваншистські сили, що обіцяли своєму народу відродження імперської величі. Певна річ, новий уряд розумів, що його обіцянки нездійсненні (так само у XX сторіччі португальці могли лише мріяти про повернення під свою владу Бразилії), однак народу треба було показати, що в цьому напрямку вживаються бодай якісь заходи, і з усіх колишніх володінь колишньої Імперії альтаїрські владоможці обрали саме систему Капи Кита, яка перебувала під юрисдикцією Октавії. Можливо, вони зробили свій вибір навмання, просто тицьнувши пальцем у зоряну карту, але більш імовірно, що при цьому керувалися ідеологічними мотивами — адже наша планета, на їхній погляд, могла стати поганим прикладом для пересічних альтаїрців, бо якихось сімнадцять років тому (коротка мить з погляду історії) громадяни Октавії рішуче відкинули спробу встановлення диктатури і зберегли на нашій планеті демократичний устрій.
На той випадок, якщо альтаїрці не обмежаться самими лише войовничими заявами і конфлікт не вдасться врегулювати дипломатичними засобами, уряд Октавії вирішив зміцнити наші Збройні Сили, а насамперед — військовий флот. Було побудовано (або закуплено) нові бойові кораблі — і, відповідно, виникла необхідність у поповненні особового складу. Своїм звичáєм, наша влада не стала вдаватися до будь-яких примусових заходів, на зразок обов’язкового призову, а скористалася суто економічними засобами впливу в поєднанні з тонкими маніпуляціями законодавством. Можна не сумніватися, що мій батько сказав би: „Плутократія в дії“. Це був один з тих його висловів, які міцно запали мені в голову, хоча лише згодом, подорослішавши, я почав розуміти їх значення.
