- Це ти правду сказав, бо я невтомно пiклуюся про твоє здоров'я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкi змiни. Пiсля космiчного польоту дуже корисний вiтамiнiзований кефiр. Та ще морквянi котлети. Я читала нову працю доктора кулiнарних наук...
- Так навiщо тодi й запитувати?
- Я ж хочу догодити.
Екран погас. В темрявi почувся голос Софiї Миколаївни:
- Майже всi зiбралися. Чи не пора 6 i до столу? Там є дещо смачнiше вiд кефiру...
- Встигнемо! - гукнув оптимiст. - Хочеться зазирнути за обрiї часу. Цiкаво, як у майбутньому, скажiмо, буде поставлено охорону здоров'я?
Знову засвiтився екран. Поволi вичiткувалася картина: острiвець в океанi. Високо над будiвлями здiймається позолочений шпиль. I враз усi побачили якесь примiщення. Оточений головками мiкрофонiв, там сидiв чоловiк середнiх рокiв i тривожно говорив:
- Усiм, усiм, усiм! На Пiвнiчному полюсi захворiв стошiстдесятирiчний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу...
I враз з океану виринув пiдводний човен, з його борту на берег стрибнула дiвчина в бiлому халатi з чемоданчиком у руцi. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертолiт, i з нього вистрибнув чорнобородий чоловiк в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, iз люка, немов акробат, вистрибнув ще один лiкар. Причалило кiлька океанських лайнерiв, i звiдусiль бiгли лiкарi.
- Де вiн? Де?.. - гукали. - Нечувано! Перше захворювання за останнiх п'ятдесят рокiв!
Круглий павiльйон обсерваторiї. Бiля телескопа сидить ще мiцний чоловiк iз сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лiкарi, надягають маски, обступають старого. їх стiльки, що не вмiщаються в павiльйонi.
- Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?
- Та це дрiбницi, - махає рукою астроном. - Нежить...
- Ого! Хорошi дрiбницi! - гукає чорнобородий, найповажнiший iз медикiв. - Цей вiрус, як i всi iншi хвороботворнi тiльця, уже давно знищено по всiй Землi...
- Пусте, - вiдмагався дiдусь, - колись це й хворобою не вважалося.
- А тепер, - заперечив чорнобородий, - коли давно лiквiдовано всякi захворювання, це страшна хвороба. Тим бiльше, що в нас немає лiкарень.
Медик обернувся до радиста:
- Прошу сповiстити Архiтектурний Центр: необхiдно негайно збудувати лiкарню для хворого. Так i скажiть: негайно, не довше як за годину!
- Дозвольте, - почав благати старий астроном, - хоч годинку поговорити з онуком. Вiн щойно прилетiв iз Марса, забiг на хвилинку...
- Забiгав? - перебив його медик. - Все ясно. Це вiн звiдти занiс нежить. Iзолювати хворого!
Всi пiдступають до пацiєнта. В нього кривиться обличчя, кривиться... Дiдусь чхнув, i лiкарi розсипалися врiзнобiч. Старий кинувся навтьоки...
Екран погас.
- Цiкаво, цiкаво... - озвався скептичний голос. - Але в мене є запитання...
- Запитання потiм! Запитання потiм! - в один голос загукали жiнки. Показуйте, Iване Свиридовичу, далi.
...Великий зал, битком набитий людьми. На трибунi моложавий чоловiк. Вiн щось промовляє, енергiйно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було слiв, та ось прорвалося.
- Отже, дорогi товаришi, жюрi в складi трьохсот тридцяти трьох чоловiк одностайно вирiшило першою премiєю вiдзначити роман "Крапля води", поданий на конкурс пiд девiзом "Новiтнiй Пегас". Чим керувалося жюрi?.. Вiршований роман "Крапля води" хоч i невеликий за своїм об'ємом (вiн має лише 110 тисяч рядкiв), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, фiлософський у своїй основi твiр. В цiкаво змайстрованiй фабулi розкрито роботу фiзикiв, якi здiйснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента - вуглецю. Багато хвилюючих роздiлiв присвячено показовi i такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. I немає сумнiву, що автор компетентний, бо герої твору оперують багатьма i багатьма складними, я б сказав, оригiнальними формулами. Зокрема, формула для розрахунку будiвництва гелiометалургiйних заводiв, на яких енергiя Сонця плавитиме з руди метал, має не тiльки естетичне, а й практичне значення. Мимохiдь, наче мiж iншим, автор зробив надзвичайно важливе вiдкриття. А з якою силою виразностi змальованi нашi заводи i фабрики, одне слово, усi пiдприємства! Одне слово, товаришi, автор цього чудового роману цiлком заслужив почесний лавровий вiнок. Ось зараз, при вас, я розiрву конверта, i ми дiзнаємося, хто сховався пiд скромним девiзом "Новiтнiй Пегас".
Оратор тремтячою рукою розриває конверта. На обличчi - подив. П'є воду.
- Товаришi... Дорогi товаришi! Одне слово, автором роману "Крапля води" є електронна машина "Унiверсал - 1971"...
Екран потьмянiв. Коли через деякий час вiн засвiтився знову, друзi Сокороки побачили степ, аж до самого обрiю розцвiчений золотистими кружалами соняшника. Межiвником iдуть двоє, соняшник ледве сягає їм до плечей. Один говорить:
- Ми внесли на цi сто гектарiв усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини пiдросли на один метр один сантиметр i один мiлiметр. Тваринам теж iде на користь - добре їдять, швидко нагулюють сало...
- Я не вiрю в цi iнтенсифiкатори, дорогий агрономе. З погляду науки вони не витримують нiякої критики. Ну, скажiть, як стимулятор може вплинути на гени хоча б i цього соняшника, гени, що є єдиними носiями спадковостi? Ви читали моє семитомне дослiдження про спадковiсть? Тiльки випадковi, я б сказав, хаотичнi мутацiї можуть дати деякi змiни. А таке удосконалення природи, пробачте на словi, дитячi забавки.
- Але ж досвiд, практика...
- Не в цьому справа, дорогий колего. На досвiд ми всi посилаємось... До речi, покажiть менi цей ваш порошок...
Агроном виймає пакетик.
- Вiн iз содою.
- Цiкаво, цiкаво, - пробубонiв генетик, а затим зненацька втопив пальця в порошок i лизнув.
- Ой, навiщо ви? - скрикнув агроном. - Така доза може зашкодити.
- Пусте, сода ще нiколи не шкодила.
- Ой, дивiться! Ви ще скiльки побудете в нас?
- Та, мабуть, завтра поїду. Нiчого ж у вас цiкавого немає...
- Давайте завтра зустрiнемось отут, замiряємо соняшник, - запропонував агроном. - Ну, хоча б оце стебло.
Вiн одламав шерехуватий листок i поклав для примiти на золоту тарiль соняшника.
- Ну, що ж, - промовив генетик, - якщо ви вважаєте, що завтрашнiй день дасть щось нове, то я не заперечую. Прийду.
Сонце впало десь за соняшники. Степ швидко потемнiв i так само швидко, як у кiно, минула нiч. Рвучко зiйшло, покотилося вгору Сонце, i дехто помiтив, що зiйшло воно там, де заходило. На межiвнику походжає той же таки агроном. За нiч соняшники так виросли, що вiн, пiднявши руку, не може дiстати квiту. Поглядає на годинника.
- Вибачте, що я запiзнився. Поки додибав...
- А де ви є? - озирається агроном.
- Я тут!
Щось смикнуло агронома за штани, глянув - бiля його ноги стоїть малесенький чоловiчок, до колiна йому не досягає!
