Уранос зiгнувся, хлипнув i впав обличчям на пiдлогу. Никифор навалився на нього, мiг задушити, як хробака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба вiдпровадити до Iнтернацiональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека...
Уранос перестав силкуватися, лежав пластом i не ворушився. "Ще дуба врiже, - подумав Никифор i пiдвiвся, став на рiвнi ноги. - А кров у нього... невже зелена?" Той, зiтхаючи, певне, вiд болю, перевернувся на спину. Тепер сумнiву не було - кров у нього зелена. I обличчя йому позеленiло, стало, як машкара.
- Ну, то що: будеш погрожувати? - все ще важко дихаючи, гукнув Ник. Вставай, пiдемо.
Подав йому руку, допомiг пiдвестися. Лише зараз помiтив: рука в Ураноса чотирипала, пальцi нервово смикались. Iшли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.
- Скажи, чому ж ви, iнопланетники, отак агресивно настроєнi проти нас? - запитав Никифор. - Чому не з'явилися чесно, вiдкрито, як дорогi гостi? Хiба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого сказати?
- Все одно не зрозумiєш. "Чеснiсть", "братство" - примiтивнi поняття, виробленi земною етикою. Боротьба, безперервна, нещадна боротьба - ось Закон Космосу. Це необхiднiсть i потреба!
- Якi ж ви моральнi пiгмеї... - похитав головою Никифор. - Безсердечнi, зовсiм безсердечнi iстоти.
- Так, ми безсердечнi. Функцiю бiологiчного, до того ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стiнки судин. Ритмiчно коливаючись, вони забезпечують циркуляцiю кровi. Це досконалiше.
- Невже справдi немає серця? - здивувався Никифор.
- Тобi навiть уявити важко, - скривився iнопланетник. - Можеш перевiрити. Послухай. - Никифор, нахилившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався... i нiчого не почув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!
- Переконався? - наче з якоюсь зловтiхою спитав зеленяк.
- Не чути... - вiдповiв Никифор, не вiдхиляючи голови вiд його грудей. - Дивина...
- Ми безсердечнi! - з притиском сказав Уранос, пiдвiв над юнаком руку i чимось кольнув йому в лопатку.
Никифора наче пронизало електричним струмом, вiн одразу скорчився, ноги самi собою пiдкосилися. Бiль швидко стих, але юнак з жахом вiдчув, що не може ворухнути нi рукою, нi ногою. В безсилiй лютi скреготав зубами, намагався хоч перевернутися на живiт, але марно. Його кат стояв поруч, i його очi палали зеленкуватим переможним вогнем.
- Ми вважали: ти служитимеш нам... Та нiчого, ти свою функцiю вже виконав. Тепер нiщо не перешкодить нам вивести Землю на iншу орбiту. Ближче до нашого Урана.
Цiєї митi Никифор помiтив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Вiра? Вона! Який жах!
- Якщо ти попросиш у нашого Навiгатора...
- Убивця! Падлюка! - якомога дужче закричав Никифор. - Слизняк! Усi ви iнопланетники - слизняки, i твiй Навiгатор також!
А вона йде. Невже не второпала? О людська довiрливiсть! Верталася б швидше назад, сповiстила б...
- Сильнi емоцiйнi iмпульси свiдчать про близькiсть до тваринного свiту, - сказав Уранос. - Та вже настав час кiнчати експеримент.
У цю мить Никифор помiтив у Вiринiй руцi бiлий гострий уламок каменя i закричав ще дужче.
- Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Вiра вже близько, хоча б вiн не оглянувся...
- ...Земля вiдплатить! По головi, по головi!
Це була i команда, i просьба, i жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Вiро!
Певне, почувши Вiрине дихання, Уранос обернувся, але не встиг пiднести руки, як камiнь майнув угорi: Вiра з усiєї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навiть не кавкнув, впавши до її нiг. Вiра ступнула до Ника. Стала на колiна, обхопила його голову, припала до грудей.
- Любий мiй... Що ж вiн тобi заподiяв? Ти поранений?
На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Вiра витирала їх нiжними доторками пальцiв.
- Що мiж вами сталося? - допитувалась дiвчина.
- Це справдi уранос... ну, iнопланетник. Паралiзував, падлюка... Хотiв заволодiти пультом... змiнити орбiту Землi...
- Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.
- Органiзуй оборону... Вони можуть напасти... "Марить, вiн марить, злякано подумала Вiра. - Негайно бiгти, але як же його тут залишати?"
Швидко намочила у водi хустину, витерла йому смагу на губах.
- Ти хороша, Вiро, - шепотiв Ник. - Ти незвичайна дiвчина... Я люблю тебе, давно полюбив...
Вiра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцiлувала в губи.
- Заспокойся, любий. Я миттю... Ми тебе перенесемо...
Губи йому зворухнулися i, вже слабiючи, Ник прошепотiв:
- Побачу жито... жито... жити...
Зiтхнув i замовк. Вiра з жахом помiтила, як в його очах одразу потьмянiло, вони втратили живий блиск, а на обличчi проступила смертельна блiдiсть. Вiра скрикнула, плечi їй пересмикнулися, i тiло забилося в риданнi.
Київ
Гагра
1969 р.
