Ярина знiяковiла, розгубилась i випалила:
- А гарно в Києвi... на Хрещатику?
Запитання було таке несподiване, що Геннадiй аж здригнувся.
- Там казково! - вигукнув i подумав: "Ти диви... її думки спiвзвучнi моїм. Це здорово..." Уголос почав розказувати про центральну магiстраль Києва:
- Якби ви знали, як там гарно увечерi. I що цiкаво - довжелезний проспект освiтлюється кишеньковим лiхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всiяна кришталевими кульками. Це - справжнє чудо освiтлювального мистецтва. У нiй сяє одна-однiсiнька лампочка на шiсть ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безлiч свiтильникiв i кожен дає мiрiади вiдтiнкiв. Фестиваль кольорiв!
Ярина зiтхнула:
- Це важко й уявити...
- А хочете погуляти по Хрещатику?
Дiвчина одразу спохмурнiла, i знову в її очах спливли крижинки суму.
- Не треба про це...
Геннадiй лише плечима знизав - не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворi, не пускають саму на Землю, та якби вона схотiла... Ну, як її умовити?"
Ярининi губи скривилися в гiрку посмiшку. Чудний цей Гена. Умовити... Та вона б...
Зупинилися бiля оголошень.
- Погляньте, Ярино, - Геннадiй кивнув на табло, - чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
Перед ними сяяли рядки, то збiгаючись у зелене коло, то шикуючись у прямi червонi лiнiї:
Чи ви знайомi з Мельпоменою?
Записуйтесь у драмгурток!
Вiдеофон № 21.
- Ну, то що, Ярино, зiграємо Ромео i Джульєтту?
Вiн очiкувально, майже благально подивився в її великi очi, опушенi густими чорними вiями, i гарячково думав: "Хоча б згодилась... треба, треба, щоб згодилась .. а чому б i нi... тодi у вiльний час..."
- А це - iдея, - усмiхнулась Ярина. - Тiльки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта...
- Та ви... Ось побачите, Ярино!
Зазвучала тиха, нiжна мелодiя. Геннадiй зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече - i попливли, полинули в танцi.
"Познайомитися з її мамою, обов'язково, - думав Геннадiй. - Екскурсiя на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них..."
Яринi було дуже нiяково: наче пiдслухувала. Чи попередити? Це його вiдштовхне... Сказала:
- Може ви, Геннадiю, завiтаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками...
- Охоче! - вигукнув юнак i одразу подумав: "Ох, i здорово! Як збiгаються нашi намiри!"
Посмiшка знову освiтила їй лице, i вiн ледве стримався, щоб не пiдхопити дiвчину на руки.
III
Яринину маму в Лунополiсi знали, звичайно, всi. Спочатку як лiкарку, а потiм як матiр першої дитини на Мiсяцi. I не лише знали, а й поважали. Деякi жiнки навiть заздрили її популярностi. Отож, ковзнувши оком по Карточцi польоту, черговий космодрому приязно сказав:
- Ви помолодшали, доктор!
- Дякую за комплiмент.
Пасажирка, схиливши голову, поспiшливо пройшла до шлюзу.
- Щасливого польоту! - гукнув навздогiнцi черговий, та вона не обернулась, бо вслiд iшли iншi пасажири, а надто поспiшав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руцi. До старту лишалися лiченi хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського вiддiлення наглухо закрився, у шлюзi замигала зелена лампочка, i черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволi склалася в гармошку i разом з кабiною чергового в'їхала в тунель. Тепер лише на телеекранi можна було бачити, що робиться, назовнi, за сталевим щитом.
Навколо ракети заклубочилась бiла хмара, i сигароподiбна машина, зблискуючи на сонцi, легко пiшла в темно-оксамитове небо Мiсяця.
Саме в цей час до кабiни чергового пiдбiг високий чоловiк у сiрому спортивному костюмi. Певне, дуже поспiшав, бо захекався, а на чолi виступили крапельки поту.
- Хотiли щось передати дружинi? - спiвчутливо спитав черговий. - На жаль...
Чоловiк i сам уже побачив, що спiзнився.
- Ех... - махнув рукою i, нiчого не сказавши, побрiв назад.
На перонi електрички на нього чекала дружина.
- Це чортзна-що! - процiдив сердито. - Ну, як ти могла?
Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемнiло вiд тривоги.
- Ти розумiєш, що накоїла?
Чоловiк окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх i мовчала.
Нарештi пiдiйшов вагон, i вони поїхали.
А в цей час Ярина лежала в пасажирському салонi, умлiваючи вiд радостi й страху. Радiла, що нарештi летить до вимрiяної Землi, боялася, що коли батько дiзнається та попросить начальника космопорту...
Почувши її гарячий шепiт, Гена спробував усмiхнутись, але усмiшки не вийшло - вiд перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дiвчину. Ну, й Селенiтка! Запрацював механiзм Космiчної траси, i тут уже нiякий начальник не може завернути ракету...
Салон тiсний, лежаки розташованi вiялом - ногами до середини, головами - до м'якої оббивки. Мiсця Ген-надiя i Ярини поруч, i, коли через наростання швидкостi не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки:
"Ох, i здорово... мама молодчина, згодилася. А той мало не впiзнав... треба було бiльше гриму... А як витримає посадку... витримає... важко буде... витримає..."
"Так, мама добра, - думає й собi Ярина. - Та коли б не Гена, - нiчого б не вийшло. Ну, й мастак говорити! А як це дотепно iз гримуванням... Адже медконтроль не пропустив би нiзащо... А менi й нiчого... Невже це справдi я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"
Ярина хотiла пiдвести голову, щоб подивитися на Гену, окинути поглядом округлий салон з мовчазними пасажирами, сiпнулася й не змогла навiть зрушити з мiсця. В очах попливли рожевi кола, у вухах зашумiло. Голова була важка.
"Значить, таки правда: лечу! - подумала Ярина. - Ми в космосi".
Раптом вiбрацiя стихла, зникли шуми, i стало так легко-легко. Ярина аж усмiхнулася, здалося, що вона пушинка, i, коли б не ременi,- опинилася б пiд плафоном, що бiлястим оком дивився зi стелi, так само оббитої м'яким коричнюватим пластиком.
- Ну, як? - iз-за бортика на Ярину дивився Гена. - Правда, гарно?
- Так.
- Тiльки лоскiтно трохи.
Почувся голос стюардеси:
- Можна перевести лежаки в положення "сидячи". Кнопки праворуч.
Тепер пасажири сидiли кружка i могли бачити одне одного. Ярина скинула беретик, i голубе волосся хмариною знялося над головою.
- Пробачте, - звернувся до неї статечний чоловiк, витираючи хусточкою розчервонiле обличчя. - Я думав, що ви - доктор...
Ярина не знала, що йому сказати, але й тут її виручив Геннадiй:
- Її завжди плутають з мамою. Дивовижна схожiсть!
Чоловiк недовiрливо мгукнув, але бiльше в розмову не встрявав. А Геннадiй так i сипав:
- Перший екзамен, Ярино, ви склали успiшно, Земля вас любить, це ж ясно, обiйми її будуть мiцнi, але не бiйтеся, витримаєте, лежаки амортизують, i, мiж iншим, давайте перейдемо на "ти", у космосi, в невагомостi, згода?
