Розмова iз Сонцем
Маг вийшов iз свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного гранiту, саме в ту мить, коли над обрiєм зачервонiла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, нiс напiвголе сухорляве тiло до чорних сходiв, прокладених на схилi крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте i грiзне. Наче в прорiзах маски, поблискували чорнi, як антрацит, очi. Вiд поперека до колiн його прикривала шкура пантери, голова якої iз кривавими рубiновими очима хилиталась на животi, а плямистий хвiст бив по п'ятах, нiби пiдганяючи. Капiтан, пiдтягнутий i стрункий у своєму бiлому костюмi, зустрiв Мага бiля пiднiжжя гори, там, де починаються сходи.
- Хвала Повелителю Духiв! - сказав звичну фразу i пiшов поруч.
- Нехай нiщо зле не наближається до тебе! - вiдповiв Маг, торкнувшись правою рукою ошкiреної голови пантери.
Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони пiднiмались по сходах, що вели до Обсерваторiї. Члени групи Контакту (i капiтан з ними) ще вчора мали довгу i досить нудну розмову з Магом - ученi пояснювали Повелителевi Духiв структуру Всесвiту, його динамiку, енергетичний баланс Центрального Свiтила. Вiн уважно слухав, iнколи вигукував якiсь магiчнi формули, певне, не зовсiм зрозумiлi i йому самому, а на закiнчення сказав:
- Завтра я з ним поговорю.
- З ким?
- Iз Свiтилом.
От вони й iдуть до Обсерваторiї на розмову iз Свiтилом. Капiтан, примруживши очi, поглядає на шкуру пантери, на рiзнобарвнi амулети i талiсмани, нанизанi на сухорляву шию Мага, його руки i ноги. Маг iде у всеозброєннi, готовий не лише вiдбити напад злих духiв, а й настрахати їх, пiдкорити своїй волi. На кiлькох найбiльших талiсманах вирiзьблено магiчнi знаки - це незмiрно посилює їхню дiю. Отi дрiбнi вузлики, зiбранi в намисто на тонкiй шиї, зв'язують життя Мага i втримують його в цьому висохлому тiлi. Це захист, охорона. Знаки i формули, вирiзьбленi на талiсманах, костяних паличках i кам'янiй дощечцi, яку Маг тримає у правiй руцi, - то закляття, що мають надприродну силу i вплив... "Ех, - думає капiтан, - коли б ти хоч трiшки був знайомий з фiзикою небесних тiл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скiльки ж то промине тисячолiть, доки процес цивiлiзацiї охопить усю планету? Але час той неодмiнно настане, його приведе Необхiднiсть".
Учора дехто з колег дозволив собi поiронiзувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Свiтило, може, воно схаменеться. А зараз Маг iшов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, i капiтановi раптом подумалось: "А що, коли б справдi? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людинi, може, аж занадто... Кенi вчора чомусь прийшла ранiше i довго розмовляла iз старим Магом наодинцi. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розумiє... А втiм, Кенi протягом усiєї їхньої космiчної мандрiвки ревнувала його до... науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечнi для життя. Може, й небезпечнi, то що? Оце ж i сина постарається виховати в оранжереї. А навiщо менi пустопорожнє життя? Цiкаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слiд було б записати для майбутнiх археологiв, iсторикiв, а вони ще будуть, обов'язково будуть на планетi". Диск Центрального Свiтила стрiмко викочувався вгору, все дужче розгоряючись - немов радiючи зустрiчi з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсiм i не стомився, тiльки час вiд часу облизував пошерхлi губи. На скронях у капiтана засрiблилися крапельки поту.
Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовванiли, куполи астрономiчних приладiв, опинилися на одному рiвнi з Свiтилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту i троє астрономiв, не було тiльки Кенi, що мусила лишитися з малим. Ученi зустрiли Мага, як i належить "прихiдцям з неба", шанобливо, але без догiдливостi, щоб старий часом не подумав, що в iєрархiї Свiту зони стоять нижче. Це зiпсувало б взаємини.
- Хвала Повелителю Духiв! - привiтався Перший Астроном, i всi присутнi кивнули головами. - Привiт капiтановi!
- Нехай нiщо зле не наближається сюди! - сказав Маг, торкнувшись iкластої голови пантери.
- Вiтаю усiх вас! - пiднiс руку капiтан. - I давайте починати.
Вченi розступалися, даючи дорогу Маговi. Старий твердим кроком пiдiйшов майже до самiсiнького краю, пiдняв угору бiлу кам'яну дощечку, всiяну магiчними знаками та формулами, i суворо сказав:
- Ти чуєш, Свiтило, я знаю твоє iстинне iм'я!
I враз капiтан вiдчув, як свiт перетворився на велетенський храм. Голубе склепiння неба, що спирається на тьмявi гiрськi пасма в далинi, оця ось Обсерваторна гора в центрi, Маг, що розмовляє iз Свiтилом...
Урочиста напруга вiдбивалася на лицях, хоча колеги (капiтан це добре знав) досi були настроєнi, звичайно, iронiчно. Та в цей момент усi нiби вiдчули подих атавiстичного страху. Але то була тiльки мить, їх наче пронизав квант психiчної енергiї з далекого минулого. Мить промайнула, i вони просто з цiкавiстю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловiчок то показував бiлу кам'яну дощечку, на якiй було вирiзьблене коло з променями, то сварився костяними магiчними паличками, наголошуючи на тому, що йому вiдоме якесь iнше, справжнє iм'я Свiтила. Потiм, заткнувши дощечку та палички за пояс, вiн узявся обома руками за голову пантери.
- Дивись! Це Богиня Смертi!.. Мiцнi в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бiйся Богинi Смертi, о Свiтило, вона невблаганна, чуєш? Свiти нам, як i ранiш, давай достатньо тепла! Це я тобi наказую, всемогутнiй Маг!
Вiн дивився просто в золоте сонячне око, нi на секунду не вiдводячи погляду. Фарба на обличчi почала розтоплюватись i стiкати рiвчаками зморщок - здавалося, тече кров i скапує з пiдборiддя на задиханi груди.
- Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся i, навiть не глянувши на присутнiх, наче тут нiкого й не було, рушив до сходiв.
Капiтановi не хотiлося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалiк палацiв, де мали розiйтися, капiтан сказав:
- Ну що ж, нашi вартовi Неба будуть пильно стежити за ним... Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобi пристати на наш бiк!
Старий повернув до капiтана криваве обличчя, прискалив око i вже хотiв щось сказати, але перебило темне кружальце, прикрiплене над верхньою кишенькою капiтанового кiтеля. Звiдти прозвучав голос Кенi:
- Iмпете, снiданок готовий!
- Iду, - вiдповiв капiтан, кивнув Маговi i рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначнiшi прихiдцi з неба.
Маг i ранiше спостерiгав їхнi перемови на далеких вiдстанях, але кожного разу це його вражало. "Ну звичайно ж, це боги, а не признаються", подумав старий, човгаючи до свого гранiтного палацу.
Ява первiсної драми
- Мабуть, сама планета вiдчуває небезпеку i створює для нас надзвичайно сприятливi ситуацiї,- сказав капiтан Iмпет у мiкрофон, коли йому повiдомили, що у визначенiй ними геодезичнiй дiлянцi знайдено простору печеру, вимиту невеликою пiдземною рiчечкою. - Отже, примiщення для машинного залу є?
