Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Iван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.
Уловив! Розрiзнив слова!
Не вiрилось власним вухам, але вiн почув:
- Ти вже закiнчив? Усе сказав?
Iван нiби язика проковтнув - не мiг вимовити й слова.
- Чого ж ти мовчиш?
Голос пробивався крiзь шуми, що накочувались хвилями i, здавалось, от-от затоплять його.
- Я... я слухаю, - нарештi спромiгся Iван. - А ти... звiдки?
- Я з планети Земля, далекий мiй брате...
- Що за жарти? - Iван знову озирнувся, та нiкого не побачивши пiд цим куполом, вигукнув: - Це я промовляю з планети Земля!
Тепер уже той голос притих, певне, розмiрковуючи над отриманою iнформацiєю. Мовчання тривало кiлька секунд, якi тяглися для Йвана цiлу вiчнiсть.
- То, може, тебе i звати Йваном? - нарештi обiзвався голос. - Може, ти - Iван Мудрий?!
- Мене саме так i називають, - сказав сердито Iван. - Але хто це дозволяє собi...
- Не гнiвайся, брате, я теж Iван Мудрий з далекої планети Земля, перебив голос. - Тепер менi зрозумiло...
- А я от нiчого не второпаю, чи хтось пiдключився...
- Нi, поглянь на панель вiдстанi - вiсiмдесят тисяч свiтлових рокiв! Ми в рiзних кiнцях Галактики.
- В мене такої панелi нема.
- Отож, ще не винайшов... Через деякий час змайструєш... Це нескладна приставка.
- Чому ти все передбачаєш? - Наш Iван уже трохи оговтався i говорив спокiйнiше.
- Менi здається, що в нас цивiлiзацiя трiшечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандiозної системи, як наша Галактика, невеличке вiдхилення цiлком природне.
- Отже, ви, по вiдношенню до нас, живете в майбутньому?
- Виходить, що так. Я, наприклад, iз своєю Надiєю вже одружився, маємо сина.
- То що - i я скоро одружуся? - з подивом вигукнув Iван.
- А як же iнакше? Ми з тобою двiйники в усьому, розумiєш... Саме це й передбачав наша гiпотеза структури Всесвiту. Синхроннiсть i симетричнiсть. Наша планетна сiм'я - у протилежному завитку спiралi, на однаковiй з вами вiдстанi вiд центру Галактики, сказати б, на рiзних полюсах...
Шуми приглушили останнi слова, i Йван наледве їх розiбрав.
- Полюси? - повторив, прихиляючись до гравiфона. - Цiкаво, який зараз у ваших електронiв?
- Позитивний. А у вас?
- Негативний. - Iван зiтхнув. Далекий спiврозмовник вловив це зiтхання, спитав:
- Ти чого так скрушно зiтхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике вiдкриття.
- Але ж антиматерiя...
- Зрозумiло: безпосереднiй контакт виключається. Та його й не може бути - нашi планети роздiляє занадто широкий простiр, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмiнюватись iнформацiєю, хiба нi?
Долаючи шуми, спричиненi незчисленними гравiтацiйними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про подiї на симетричних планетах. Той, далекий спiврозмовник, розповiв, що їм удалося уникнути ядерного конфлiкту, що космологи висунули "вакуумну теорiю" виникнення Всесвiту, а фiзики визначили масу спокою у нейтрино.
Хоча чутнiсть в окремi моменти падала до нуля, Iван одержав чимало наукової iнформацiї, але, на жаль, занотувати її не змiг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.
- А що вiдомо вашiй науцi... - Iван зробив паузу, пiдшукуючи слова, ну, з тих питань...
- Кардинальних, як ти казав? "Чому" та "навiщо"? Я теж сушив собi голову.
Голос почав тонути в шумi.
- Мати-Природа... життя... живеш - не вмирай... мудрiсть... дитячi запитання...
На цьому перемови обiрвалися остаточно. Надворi вже сiрiло, коли Iван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незмiрянiй далi космосу, на iншiй планетi. I нiхто навiть не здогадується, яка всесвiтньо-iсторична подiя сталася цiєї ночi. "Нiчого, скоро дiзнаєтесь", думав Iван i чомусь уявляв, як скривиться обличчя керiвника лабораторiї. Одне тiльки гiрчило - останнi слова... "Дитячi запитання"... Що вiн цим хотiв сказати? Невже не розумiє... А Надiя буде здивована... Вона вже змучилась, бiдолашна. Якби iнша... Це треба цiнити... Але насамперед все-таки наука. Надi нiчого не зробиться, коли ще трохи зачекає... Не покине. Раз та... анти-Надя... Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумнiву. Певне, така ж гарна, як i моя. Тiльки й того, що атоми її тiла мають протилежний заряд.
Дiставшись до свого холостяцького житла, Iван як лiг спати, то прокинувся пiсля обiду. Подзвонив до лабораторiї, мовляв, трохи занедужав, а сам сiв до столу, щоб записати все, що з ним було цiєї ночi. Проте написав лише кiлька рядкiв: йому справдi нездужалось. П'ять днiв пролежав з високою температурою. Опiсля, пригадавши свою пригоду, довго не мiг повiрити, що це таки справдi було, а не примарилось.
IV.
- Надю, наречений з'явився!
Майбутня теща явно кепкувала з Iвана, вiн зовсiм на те не зважав. Приходив на побачення опiвночi майже всю весну i цiле лiто, аж доки не закiнчив своєї дисертацiї. На iронiю Надиної матерi вiдповiдав:
- Хочете вченого зятя? Терпiть.
Нарештi поклав Надiї на стiл голубу папочку, зав'язану бiлими тасьмами.
- Ось вона, моя мрiя безсонних ночей! - Iван був у пiднесеному настрої i говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: - Тут нова теорiя структури Всесвiту.
- Закiнчив?! - зрадiла Надiя.- Нарештi... Вiтаю тебе!
Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матерi цiлувати свого обранця.
- Так, закiнчив. Наче гора з плечей... Радiли всi троє, це було схоже на сiмейне свято.
- Щодо структури Всесвiту, - пояснював Iван, - то зараз домiнує теорiя Великого вибуху. Нiбито на початку вся матерiя була стиснена в одному праатомi, ну, може, в такому об'ємi, як горiх. Стався вибух, i з тiєї митi Всесвiт розширюється. I це нiби узгоджується спостереженнями... якщо заплющувати очi на симетрiю галактик... Тепер же з вiдкриттям анти-Землi, стало ясно, що принцип симетрiї охоплює i макрокосм...
- Уявляю, як буде вражений твiй керiвник, - сказала Надiя. - Може, одразу на доктора?
- Це не має значення, - вiдповiв Iван. - Менi головне - вийти на люди.
Десь так тижнiв через два Iван прийшов темний, як туча, навiть снiдати не схотiв, наледве умовили випити склянку чаю.
- Що сталося? - лагiдно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємностi з дисертацiєю.
Iван схопився як опечений, заходив по кухнi.
- Уявляєш?! - вигукнув обурено. - Вiн каже, що це - фантастика! Наукою, каже, i не пахне!
- Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?
- Та нi, керiвник, вiн зовсiм вiдкидає мою працю. Ознайомився, каже, i розчарувався... Нi на чому не заснованi фантастичнi припущення, якi межують... Уявляєш? "Межують". Натякає. Тодi я розповiв йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Вiн тiльки клiпав своїми очиськами та червонiв. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвiницю... Еге, каже, вiд цього мене звiльнiть, а вам треба вiдпочити, змiцнити нерви... Мабуть, даремно я йому розповiв, тiльки налякав. Уявляєш, яка ситуацiя?..
