Коли ми вийшли з оперцентра, принц зауважив:
— Знаєш, Алексе, твій батько — хитрий лис.
Відтоді як „Оріон“ став флагманом зарконського дивізіону, ми з Гораном стали називати один одного на ім’я.
— Авжеж знаю, — сказав я. — Але в чому виявилась його чергова хитрість?
— В нас з тобою. Є такий вислів: поскладати всі яйця до одного кошика. Він поклав разом два яйця, проте золоті — тебе й мене. А кошик, у даному разі, це твій корабель. Якщо ми загинемо, то обоє, і в мого діда язик не повернеться дорікати твоєму батькові.
— Гм-м. Гадаєш, це зроблено навмисно?
— Я це знаю. У декого з Генерального Штабу задовгий язик. Чутки вже ходять. Визнай: хитро задумано.
Я згідно кивнув, а сам подумав:
„Ще хитріше, ніж ти можеш уявити. Батько не лише забезпечив мені страховку, а на додаток інспірував витік інформації — у вигідному для себе тлумаченні…“
Біля посадкових терміналів для шлюпок я запропонував принцові затриматись і переглянути інформацію про повернення кораблів Першої хвилі. Крейсер „Вікторікс“ уже півгодини стояв на приколі, проте шлюпки з нього ще не прибули, хоча для них було заброньовано два стикувальні шлюзи.
— Горане, — сказав я. — Якщо не заперечуєш, давай піднімемося на шостий ярус. Хочу побачити сестру.
— Без проблем, — відповів він.
Чекати нам довелося не довше п’яти хвилин. Нарешті з дверей терміналу вийшла Яна в супроводі групи молодих офіцерів. На ній була робоча форма кольору хакі, її русяве волосся було трохи скуйовджене, а обличчя виражало втому і водночас піднесення. Я ледве стримався, щоб не кинутись до неї, і лише помахав рукою, привертаючи до себе її увагу.
Помітивши мене, Яна радісно всміхнулася, щось сказала своїм підлеглим і швидко підійшла до нас. Відсалютувала Горану (в особливій манері — як старшому за званням, але молодшому за віком), а потім не соромлячись міцно обійняла мене.
— Привіт, братику.
— Привіт, сестричко, — відповів я. — Як справи?
— Непогано. Саме зараз на обшивку „Вікторікса“ наносять три зірки — одну здоровенну і дві невеликі.
— Три кораблі?!
— Ага. Катер, легкий корвет — один з тих, що з додатковими емітерами. А головне — авіаносець.
— Той самий „Тай-Лун“? — запитав Горан.
— Так, той самий.
— Круто! — сказав я. — Отже, в штабі помилилися?
— Не в штабі. Ми самі спершу не розібрались. Це ж не жарт — разом з „Делінгером“ випустили штук шістдесят бакенних мін. Лише по дорозі сюди, уважно передивившись запис, капітан „Делінгера“ сам визнав, що „Тай-Лун“ напоровся не на його міну, а на нашу.
— То ви атакували з апертури?
Яна кивнула:
— Інакше до їхніх великих кораблів не підберешся. Їх щільно прикривають фрегати та легкі крейсери.
— А що з глибинними бомбами?
— Шпурляють зі страшною силою. Тому навіть не думай повторити наш номер — у корветів слабенькі контрміри.
— І не подумаю. Я не самогубця, — запевнив я сестру. — Ти куди зараз?
— До штабу ескадри зі звітом. А потім зазирну в оперцентр.
— Павлов прожене тебе, — попередив я. — Йому начхати, що ти його жінка.
— Знаю, знаю. Я лише на секунду, краєчком ока. Гляну, як він там. А прожене — то й голос почую… До речі, твоя Прайс десь поблизу?
— Ні, — відповів я збентежено. — Вона не „моя Прайс“, і зараз вона на кораблі.
— Шкода. Хотіла придивитись до неї краще. Та нічого, ще встигну. — Яна поцілувала мене в щоку. — Гаразд, я побігла. Владнаю справи зі звітом і завалюся спати. А якщо до твого відльоту встигну виспатися, то зайду до тебе в гості. Не заперечуєш?
— Звичайно, ні.
Ще раз поцілувавши мене, сестра закрокувала до найближчого ліфту. Проводжаючи її поглядом, я скрушно думав:
„Виходить, уже моя Прайс?… От, чорт!“
Того дня Яні не вдалося відвідати мене на кораблі, щоб краще придивитися до „моєї Прайс“. Наприкінці бойового вильоту Другої хвилі, батько примусив Павлова передати чергування адміралові Біргофу й піти відпочити, тож у сестри кардинально змінилися плани. Вона лише зв’язалася зі мною по станційній мережі й побажала мені успіху. До цих побажань долучився і її чоловік.
Ми стартували точно за графіком і попрямували до околиці системи, щоб змінити кораблі Третьої хвилі. Формально зарконський дивізіон перебував у складі ескадри під командуванням віце-адмірала Бенсона, проте за умовами угоди, підписаної ще на Вавілоні, йому надавалася певна свобода дій у межах загальної тактичної задачі. Разом з тим я був неофіційно уповноважений утримувати Горана від надто ризикованих ескапад. Іншими словами, якщо він надумає полізти в самісіньке пекло, я мав цілковите право не підкоритися його наказу і навіть завадити йому віддати такий наказ іншим кораблям дивізіону.
Утім, ні в яке пекло принц лізти поки не збирався. Незадовго до старту він переслав своїм капітанам план польоту, який передбачав збір дивізіону на п’ять мільйонів південніше курсу, що ним ішли кораблі другої тяньгонської групи вторгнення. З його боку це був розумний крок — спочатку оцінити обстановку на безпечній відстані, а потім уже приймати рішення про подальші дії.
Здійснивши занурення, ми перейшли в режим звичайного розгону, економлячи ресурси форсажу для бойового маневрування. Та й у будь-якому разі, форсований режим рідко використовувася при польотах у межах системи — кілька хвилин виграшу в часі не виправдовували енергетичних витрат.
Літно-навігаційну вахту на „Оріоні“ було укомплектовано за штатним бойовим розкладом — штурман Ганс Вебер, навігатор Марта Девіс, оператор занурення Кортні Прайс і помічник штурмана Елісон Тернер. Системи зв’язку та спостереження обслуговував лейтенант-командор Вінтерс, а за пультами артилерійських систем сиділи суб-лейтенант Картрайт і мічман Мерфі. Принц Горан займав резервний командний пульт, спеціально призначений для тих випадків, коли корвет ставав на чолі з’єднання кораблів.
На весь шлях ми витратили менше третини години і прибули на місце саме вчасно, щоб почути, як по шифрованих каналах зв’язку адмірал Бенсон повідомив, що розпочав чергування в мобільному командному центрі, розташованому на лінкорі „Біглер“ за три мільйони кілометрів від нас, і віддав розпорядження про відхід кораблів Третьої загороджувальної хвилі. Після цього командири з’єднань Четвертої хвилі стали доповідати про готовність розпочати бойові дії. Горан також доповів про свій дивізіон, і невдовзі ми почали отримувати найсвіжішу інформацію про ворожі кораблі — тип (часом навіть назву), характерситики бортового озброєння, координати, швидкість, прискорення. Дані постійно оновлювалися — тактичний комп’ютер „Біглера“ розраховував пересування тяньгонських сил й регулярно коригував свої обчислення з урахуванням власних спостережень та звітів, що надходили з інших наших кораблів.
