- Роблю висновок. У таких справах надмiр енергiї - не перший помiчник. Це добре, дуже добре, коли багато енергiї. Тiльки не тут. Гадаю, тут краще трохи аналiтичного мислення. А також робити вiрнi висновки з явищ, так, Вадиме?
- Прибережiть дотепи до кращого випадку, - огризнувся Сокiл. Подивився б я на вас, коли б ви вилiзали з гамака першим!
- Юпiтер, ти гнiваєшся, отож ти неправий! - все так само добродушно вiдгукнувся Ван Лун.
- Нiчого, нiчого, Вадиме, - втiшно зауважив Риндiн, - у мене також було щось подiбне, коли я вiдстебнув ременi крiсла. Побачите, це тiльки перший раз так. Звикнете, освоїтеся. От i я також, весь час придивляюсь i пiдмiчаю правильнi i неправильнi рухи у вас. I це допомагає. Головне, як я бачу, повiльнiсть i плавнiсть рухiв.
Микола Петрович простягнув руку i взявся за тонкий стояк, який з'єднував пiдлогу i стелю каюти. Таких стоякiв було тут кiлька - спецiально з розрахунком на життя за умов невагомостi. Легко пiдтягнувшись до стояка, Риндiн опинився майже бiля стiни. Уздовж неї, як i вздовж iнших стiн, тяглося поруччя. Тримаючись за нього, можна було легко пересуватися в потрiбному напрямi. Стоячи бiля стiни, Риндiн сказав:
- Бачите, як зрештою все це просто? Тепер, друзi мої, звикайте, а я знову вирушаю до навiгаторської. Погляну ще раз на прилади, зорiєнтуюся по них. З Землi повiдомили, що їм довелося форсувати роботу ракетних двигунiв. Треба перевiрити, в чому тут рiч. Це забере, гадаю, з пiвгодини. А ви подумайте про снiданок, Ван Лун. Та посмачнiше. Таку знаменну подiю, як втрата ваги, можна й вiдсвяткувати. Згода?
- Правильно, Миколо Петровичу, снiдати! Втративши вагу, слiд поповнити бодай масу, - вже весело пiдхопив Сокiл. Природжене почуття гумору перемогло його роздратованiсть; та й взагалi геолог не вмiв довго сердитися. - А як гадає наш шеф-повар?
- Шеф-повар думає: перший снiданок в астропланi - це також iсторична подiя, - повчально вимовив Ван Лун у вiдповiдь.
Пересуваючись уздовж поруччя, Микола Петрович перейшов до навiгаторської рубки.
Сокiл доброзичливо поглянув на Ван Луна:
- Ну, Ван, давайте практикуватися в пересуваннi. I я не я буду, якщо ви не залишитеся в хвостi! А тим часом можете жартувати, скiльки вам завгодно. Все одно, я беру на себе першi спроби, а ви лише повторюєте зроблене мною. Ага, уразив?
Намагаючись не робити жодного зайвого або рiзкого руху, Сокiл розпочав мандрування по каютi. Тепер i вiн мав цiлковиту можливiсть переконатися в тому, як дотепно була обладнана каюта, як хороше попрацювали польськi вченi, конструктори внутрiшнiх примiщень корабля. Поруччя, що простяглося вздовж стiн, шкiрянi петлi в стiнах i стелi, плескатi металiчнi держаки, поставленi в рiзноманiтних мiсцях, стояки, що з'єднували пiдлогу i стелю каюти, - все це давало можливiсть дуже легко рухатися в усiх напрямах, переходячи вiд однiєї надiйної опори до iншої.
Щоб перевiрити себе, Сокiл спробував нi за що не триматися i стати на ноги. Вiдразу ж таки вiн вiдчув, що каюта повiльно повертається навколо нього. Вона хитнулася в один бiк, в другий, спинилась i знову попливла, аж доки не опинилась у явно перекинутому станi. Дурна картина! I Ван Лун чомусь стоїть догори ногами i, здається, посмiхається лукавими очима...
Сокiл знову схопився за поруччя. Здавалося, що вiн з величезною силою повернув навколо себе каюту i так само рiшуче спинив її, коли помiтив, що Ван Лун зайняв нормальне становище, вниз ногами. Так, усе гаразд!
- Це наче в цирку, - озвався Ван Лун. - Проте дуже сумно бачити, як твiй товариш увесь час стає догори ногами...
- Тiльки з вашого погляду, Ван, з вашої точки зору. А з моєї - ви поводитеся просто непристойно. Варт менi на хвилинку вiдвести од вас очi, як ви одразу використовуєте це i стаєте на голову або приймаєте ще яку-небудь безглузду позу. Вчений, серйозна доросла людина, професор iз свiтовим iм'ям,- i раптом отакi трюки! До речi, будь ласка, складiть гамаки, вам до них ближче.
- Єсть скласти гамаки.
Ван Лун, який весь час уважно стежив за рухами Сокола, очевидно, робив з них для себе певнi висновки. I цього разу вiн також обiйшовся без будь-яких ускладнень. Впевнено рухаючись уздовж стiни, вiн дiстався до важельного пристрою бiля гамакiв. Не випускаючи з лiвої руки поруччя, Ван Лун правою з силою вiдвiв важiль униз. Обидва гамаки слухняно поповзли вгору. Система тросiв i амортизаторiв пiдтягла їх до стелi. В каютi одразу стало просторiше.
- Ну, як? - запитав Ван Лун Сокола.
Але Вадим не вiдповiдав. Вiн помiтив, що опинився бiля iлюмiнатора i з iнтересом зазирнув у нього. Нiчого не видно... Чому б це? Зрозумiло, адже вiн чудово знав, що перед стартом усi iлюмiнатори було закрито внутрiшнiми вiконницями, металiчними заслiнками, якi всувалися помiж двома шарами товстого органiчного скла. З якого боку мусить бути Сонце? Звичайно, з правого, адже вони вилiтали на схiд. Значить, з цього, лiвого, можна вiдчинити вiконницю.
- Ван, вимкнiть свiтло!
Пролунало характерне клацання вимикача. В каютi стало зовсiм темно, коли не зважати на свiтло, що пробивалося з дверей навiгаторської рубки. Сокiл намацав важiль вiконницi i кiлькома обертами опустив заслiнку, як опускають скло в автомобiлi.
- Надзвичайно! - вигукнув за його спиною Ван Лун.
Вони обидва прилинули до скла iлюмiнатора. Перед ними вiдкривалася гiдна подиву в своїй величностi картина Великого Всесвiту. Це була глибока нiч - i разом з тим нiч, сяюча блиском незчисленних далеких вогнiв, холодних i в той же час палаючих. Незмiрно вiддалений небозвiд немов був засланий чорним оксамитом. I на ньому, розкиданi примхливими i складними вiзерунками, виблискували мiрiади яскравих зiрок - бiлих, оранжевих, червоних, зелених, голубих. Нiколи нiхто з жителiв Землi не бачив подiбного видовища! Вражала не тiльки надзвичайна яснiсть, з якою око без найменших труднощiв розрiзняло першу-лiпшу зiрку - вiд крупної i слiпучої до найменшої, яка здавалася крихiтною iскоркою, що несмiливо виглядала з глибокої складки небесної чорної оксамитної завiси. Найбiльш вражаючим було те, що жодна з зiрок не мерехтiла, не переливалася, то пригасаючи, то знову стаючи яскравою, як було це звичним для жителiв Землi. Нi, кожна iз зiрок, велика чи дрiбна, палала неослабним далеким, але рiвним свiтлом, яке лилося з глибини матового чорного фону.
I Сокiл, i Ван Лун були враженi виглядом знайомих їм з дитинства сузiр'їв. Та й справдi, - хiба перед ними зараз були тi нескладнi комбiнацiї з кiлькох зiрок, до яких звикло людство, завжди наглухо вiдокремлене вiд чудесної картини Всесвiту товстою пеленою земної атмосфери, що безжалiсно гасила барви й яскравi кольори! Тi великi мерехтливi зiрки були всього лише грубою канвою сузiр'їв, дивовижних виблискуючих вiзерункiв великого космосу. Тiльки тепер Ван Лун i Сокiл бачили по-справжньому, з яким невичерпним багатством фантазiї гаптувала природа цi небеснi вiзерунки. Вони вiдрiзнялися вiд бачених з Землi знайомих сузiр'їв не менш, нiж багатобарвна талановита картина вiдрiзняється вiд сухого i кволого малюнка олiвцем.
