Проїхати неможливо нi в той бiк, нi в другий, нi вперед, нi назад. Авто загрузло, як човен у ледяках, у морi голiв.
У глибинi палацу стоїть величезна бронзова постать Бiсмарка. В руку їй знову встромлено зелено-золотий прапор, i Бiсмарк залiзно, велично благословляє ним своїх нащадкiв.
Юрба нетерпеливиться й задирає голови до неба – хутко зiйде сонце. Зараз жовто-чорнi визвольники будуть частуватися сонячним хлiбом. Прилюдно, вiльно, урочисто.
Труда в захватi стає на авто й задирає голову до неба: зараз, зараз буде! Макс же радить стати навшпиньки – тодi вона зможе зазирнути через будинки до обрiю.
Але Труда не може, ну не може так непорушне чекати. В неї темнi синцi iпiд очима, губи пошерхли, очi тьмяно й п'яно блищать бронзою.
– Елiзо! Я не можу!.. Я вся горю вiд цiєї ночi, вiд усього цього Я ж нiчого й досi не розумiю. Елiзо! Ну, повернiться зовсiм сюди! Повернiться, я хочу бачити ваше лице!
Елiза тихо повертає лице i вгору дивиться на Труду тихо сяючими, мовчазними й трошки засоромленими очима. (А лице – дитяче-дитяче!!)
– Рудi! Повернiться й ви. Повернiться до Елiзи. Ну, Рудi! Рудi повертає теж голову й з усмiхом пiдводить також очi до Страховища Воно ж пильно, схилившись, розглядає їх.
– Елiзо! Я все ж таки не розумiю. Нiчого не розумiю. I не вiрю. Поцiлуйте Рудi!
Обидва обличчя одночасно швидко вiдхиляються – здурiло Страховище.
– Ну, Елiзо! Ну, чудесна, прекрасна! Ну, ради сьогоднiшнього ранку. Ви ж дивiться, яке свято! Зараз сонце зiйде. Елiзо! Ну, тут, прилюдно, одверто, з усiєї сили. Поцiлуйте. Дайте доказ усiм1 Ви дивiться – на вас i на Рудi всi вже дивляться Ану!
Доктор Рудольф знову повертається до Страховища, почервонiлий, смiшний, засоромлений, сердитий i милий.
– Трудо, я вас дуже прошу… Не треба.
Але тут раптом червона, палаюча розтрiпаними пасмами голова Елiзи швидко повертається, скидає чудними серйозними очима вгору на Труду, перестрибує ними на зверненi до них голови цiкавих, нахиляється, двi руки її беруть руку Рудольфа й пiдносять до її уст. Рука Рудольфа злякано, замiшано шарпається, але уста Елiзинi притиснулись до неї довгим поцiлунком i тримають. Потiм червона голова пiдводиться й знову дивиться на юрбу й на затихле, не то вражене, не то пройняте поштивiстю лице Труди.
А яо юрбi спочатку шарудить шепiт: "Рудольф Штор… Рудольф Штор, Рудольф Штор!", потiм переходить у гомiн, лиця повертаються до авто, наставляючи в одну точку бiноклi очей, не вiдриваються, тягнуться. I коли червона голова перед ними схиляється до руки й застигає в поцiлунку, очi юрби застигають так само, як Трудиш. А коли червона голова пiдводиться й обводить лиця серйозним i сяючим поглядом, вони здригаються одним рухом i вибухають.
– Слава Рудольфовi Шторовi! Слава Рудольфовi Шторовiї Слава! А-а! А-а!)
Крик помалу, зигзагами, як по запаленому шнурку, перебiгає всiєю площею, запалює всi голови, здiймаь величезний вибух оплескiв, вигукiв, натовпу.
Рудольф Штор уже стоїть на ногах i киває головою на всi боки. А всерединi прикушує посмiшку: iдола спiймано! Потiк тiл пiдхоплює iдола разом з авто i везе його трiумфальним походом.
Iз-за будинкiв на сиво-молочнi хмарини, на пухкi кучерi землi тепло лягають рожево-золотi благословляючi пальцi Великої Матерi.
Берлiн – 1922. Равен – 1924.
