Від Сану до Дінця простяглися довгі-довгі шляхи, міста, і села, і передмістя, і всюди жіночий незабутній плач. Плакала Україна:
— Ой сини мої, синочки, діти мої, на кого ви мене покидаєте? Огляньтеся. Чи є на світі ще такі поля, такі пшениці, сади,таке небо?
Горіли поля, палав хліб. Чорний дим здіймався до неба, як народний гнів, як гнів мужів-воїнів, праворуч, і ліворуч, і позаду, скільки сягає око...
Виють собаки ночами, віщують недолю, і невидані птахи літають над нами вночі і віщують недолю, і ревуть воли і корови і віщують недолю.
Земле наша українська, мученице наша, у вогні ти, у вогні!
— Діти наші!
— Брате мій, муже мій коханий!
— Батьку наш молодий, заріже нас фашист! Вип'є дитячу кров, заморить нас вошами та голодом. Батьку наш красивий...
— Прощайте, мої ніжні квіти, прощайте, ми повернемось!
— Ми повернемось!
Не плакали дівчата. Напували холодною водою і мовчки вдивлялися в очі широко відкритими очима й мовчазно питали тривожну долю свою:
— Що чекає мене? Що чекає красу мою дівочу, мою молодість?
У дівочих очах був невимовний сум і тяжке передчуття недолі.
Завмерли серця дівочі в німій тузі.
Мільйони кращих синів України відходили на схід, залишаючи за собою небачене німецьке кладовище.
Як розповісти про це? Коли ми спалювали свої хати, з ворогом у них, і тікали в ліси і яри, оглядаючись на своє горе.
— Прощайте, діти наші і дружини наші!
За ваші муки не пошкодуємо ні заліза, ні крові, ні поту, ні праці, ні найзаклятішої палкої ненависті, ні життя свого. Щоб вічно жила земля наша українська, щоб ніколи народ наш не став рабом, ніколи і нізащо.
Відколи світ стоїть, не була Україна такою багатою і пишною, такою небачене прекрасною, як в те літо. Хто пройшов по ній — не забуде повік.
І ніколи над світлою і радісною красою не нависали такі темні хмари.
Ніколи ще краса не була знівечена шрамами таких злочинств, як злочинства ворогів наших — фашистів.
І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина.
Горить і буде горіти до смерті в наших серцях безмежна любов до великої нашої Матері.
Не перевелася для нас краса її. Печать трагедії зробила її ще прекраснішою, ще дорожчою для нас.
Не переведуться і багатства її, доки живі будуть її діти, сини і дочки, які завжди люблять працю, все хороше, все красиве. Доки живі будуть її сини-воїни під червоними прапорами Леніна, з твердою рукою і щедрим серцем.
Сипу, брато мій дорогий, товаришу мій! Не шкодуй нічого для перемоги, визволителю і меснику, загартований у боях, слава тобі!
Ти був щедрим на жертви! Із страшним громом і скреготом зубовним висаджував у повітря ти здійснену мрію свою — заводи і фабрики.
Ти не пошкодував свого первістка — неоціненну дніпровську греблю — Дніпрогес, величне творіння твого генія. Мільйони кубометрів бетону замісив ти своїми молодими ногами, наспівуючи нові пісні серед дорогих запорозьких могил.
І от — прощай, Дніпрогес! Вкоротили ми тобі віку — так треба. Не судилося тобі світити нам — не світи ж і фашистському кату.
Підіймайтесь, ревіть, пороги! Розливайся, Дніпре, рознеси по всіх морях невтримний гнів наш, пашу безсмертну волю! Не за горами наша перемога. Замісимо ще новий бетон і зведемо тебе, Дніпрогес. Ще могутніше і прекрасніше засвітиш ти тоді добрим людям уже на вічні часи.
Так жертвувати міг тільки народ, натхнений вченням Маркса—Леніна, народ радянський, богатир-воїн!
Не пропадуть марно ці жертви, не зникнуть з людської пам'яті небачені пожежі і гнівна сила народних жертв. Чорний дим, що піднявся над нашою розтерзаною землею до самого неба, як суворий і грізний заповіт, як грізний заклик до помсти,— хто його забуде? Хто забуде чудові жита наші, наші пшениці, сади наші, всі наші колгоспні широкі простори, що зріли такими плодами, такою красою, такою любов'ю і гордістю праці людей наших, якої ще не бачив світ? Хто забуде, як горіли вони? Як нищились і роздирались вони вогнем і залізом?
Ніхто і ніколи! Наша жертва буде в пам'яті вічно. Довгі віки будуть світити вогні наших жертовних пожеж у серцях грядущих поколінь усіх слов'ян і всіх народів, як гігантський і величний знак нашої могутності та величі в годину лихоліття, коли вирішувалася на землі нашій доля людства.
Так за Дніпро, славні лицарі, за сади, за фабрики наші по вовках фашистських, по гаду Гітлеру — вогонь! У самісінькі їхні вовчі морди, щоб осліпли вони і провалилися крізь землю!
Юначе-воїне! Тебе ростила й виховувала велика партія. Вона готувала з тебе будівника соціалістичної держави, людину прекрасної епохи великих робіт.
Ти виріс мужнім і добрим від природи, що в українців м'яка і добра, ти був увесь у праці творчій, і вся земля твоя, твої неосяжні поля уже почали співати пісню твоєму натхненню, і твої старі батьки раділи, дивлячись на теє і молоділи душею.
Років через п'ятнадцять, у розквіті віку твого, ти невпізнанне перетворив би свою землю. Ти насадив би сто мільйонів фруктових дерев на Україні, ти змінив би її пейзаж і навіть клімат і жив би в саду своєму, оспіваний своїми поетами, прославлений своїми митцями.
І я, митець твій, що поставив метою свого життя звеличування твого імені і твоєї епохи, вмер би, щасливий твоїм щастям та щастям і красою дітей твоїх і твоїх братів — радянських народів.
Юначе мій, товаришу, добрий, щирий і мужній, забудь доброту свою!
Вдерлася в наше життя жорстока, лиха година.
Людожери з Рейну завалили собою нашу Україну, як обвалом.
Упало на нас німецько-фашистське зло.
Україна у вогні! Україна в ярмі!
Юначе, брате мій, приховай доброту свою. Стань жорстоким душею, ненавидь ворога-людожера.
Нехай захлинеться він од ненависті твоєї, хай згине від твого вогню.
Будь бездонно щедрим на відплату за зло, заподіяне тобі! .
Нічого не забудь, жодної сльози!
Цілься, снайпере, соколе!
Цілься, партизане!
Дивись, на твоїй мушці не людина. Це мерзотник, який зламав твое життя, вдерся на твою чесну землю і сказав:
«Я прийшов знищити твій рід. Я знищу твоїх маленьких синів, щоб не було в тебе роду.
Я згвалтую і оскверню твою дружину, твою наречену, щоб не було в тебе роду.
