Д. Журавльов - 100 ключових подій української історії

Втрати русів та візантійського війська були незначними, але чимало мешканців грецьких міст та сіл загинуло й потрапило в полон. Основні наслідки для Русі – зростання популярності ідеї морських походів на Візантію, але водночас пожвавлення контактів візантійської світської і церковної дипломатії з Руссю, результатом чого стало так зване «Аскольдове хрещення» частини еліти Русі в другій половині 860-х рр.

Аскольд у сприйнятті середньовічних руських літописців – периферійна щодо основної династії постать («узурпатор київського столу»), успіхи якої, однак, було використано для втілення ідеї прославлення Русі. У XVIII–XIX ст., на хвилі інтересу до давньоруської історії, образи Аскольда і Діра були відтворені кількома російськими поетами та художниками, а в Києві на ймовірній могилі князя збудовано відому ротонду. Ім’ям Аскольда у XIX – на початку XX ст. називалися два кораблі ВМФ Російської імперії – фрегат та крейсер (Дір такої честі не удостоївся). Крім того, на думку деяких учених, саме успішний «похід Аскольда» став основою для формування пізнішого епічного образу «Олега, що прибиває щит до воріт Царгорода» (на цей сюжет існує ціла низка відомих картин та поетичних творів XIX ст.). Можливо також, що автор «Повісті минулих літ» міг «роздвоїти» усне оповідання про перший успішний для Русі похід невідомого руського ватажка, приписавши їх відомим йому князям – Аскольду (разом із неясною постаттю Діра) та Олегу.

Умовно – 882 р., Київ.

Аскольд і Дір. Варязьким військом, що зайняло Київ, командував Олег Віщий – одна з найзагадковіших постатей в історії Русі. Залишаються незрозумілими його родинні зв’язки з Рюриком (близький родич чи старший дружинник) та Ігорем (вихователь, співправитель або суперник Ігоря). Деякі вчені (наприклад, М. Грушевський) обстоювали таку версію: у Новгороді та Києві могли правити у різний час як мінімум двоє правителів на ім’я Олег. Більшість істориків погоджуються зі скандинавським походженням Олега (ім’я тлумачать як «святий», «той, що спілкується з богами», «віщий». У Старшій Едді та сагах є чимало героїв на ім’я Хельгі, котрі гіпотетично жили в VI–IX ст. Антинорманісти намагаються пов’язати ім’я зі слов’янськими, тюркськими, іранськими мовними формами. Всі дати князювання Олега, крім угоди 912 р. з Візантією, історики вважають умовними. За «Повістю минулих літ», Олег став новгородським князем 879 р., після смерті Рюрика.

У результаті походів вікінгів «Східним шляхом» (річковою мережею Східної Європи) та державотвірних процесів у слов’янських племен склалися передумови для виникнення об’єднаної держави. За літописом, 862 р. відбулося «призвання варягів» до Новгорода, результатом чого став прихід Рюрика і його братів та опанування варязькими дружинами північної ділянки великого торговельного шляху «з варяг у греки». Наступним кроком стало підкорення Рюриком сусідніх слов’янських та фіно-угорських союзів племен, але по-справжньому прибутковими могли стати походи на Візантію і міста Арабського халіфату та контроль над усім Дніпровським торговельним шляхом. Цим зайнявся Олег, спадкоємець померлого близько 879 р. Рюрика.

За «Повістю минулих літ», Аскольд і Дір, якого нині історики все ж найчастіше вважають попередником Аскольда, були вбиті Олегом, котрий разом із дружинниками переодягнувся торгівцем, виманивши князя з Києва. У результаті Олегове військо нібито зайняло Київ без бою. Прихильники версії «Аскольдового хрещення» не виключають, що перемогу Олега забезпечила підтримка київських язичників, невдоволених християнізацією Аскольда. Гіпотетичне місце поховання – Аскольдова могила (або Угорське урочище) в Києві.

Об’єднання новгородського і київського державних осередків (із домінуванням останнього) призвело до формування головного ядра держави Київська Русь, існування якої в свою чергу вирішально вплинуло на політичне, економічне, культурне життя східнослов’янських племен та їхніх сусідів протягом наступних століть. На думку деяких учених (наприклад, М. Брайчевського), прихід до влади в Києві варягів призвів до репресій проти християн і зміцнення позицій язичництва, нібито підірваних за часів Аскольда.

Руський князь Олег попри своє язичництво був важливою постаттю для християн-літописців. Популярним він був і серед своїх нащадків-князів: кількість носіїв цього імені серед руських володарів значна. Можливий опосередкований вплив Хельгі/Олега на формування образу Вольги/Волха в билинах (хоча про пряме ототожнення сьогодні не йдеться). Зростання інтересу до постаті Олега та інших ранніх князів Русі помітне в XVIII–XIX ст., коли князь став героєм багатьох картин, гравюр, п’єс та поезій, зокрема творів В. Васнецова, О. Пушкіна та К. Рилєєва. На початку XX ст. ім’ям князя називався російський крейсер. І нині жодна спроба доведення історичної тяглості Росії імперської і Давньої Русі не обходиться без «жонглювання» знаменитою літописною фразою про Київ як «матір міст руських» (звісно, у цій трактовці «російських»). Для мешканців сучасної країни завдяки історичним працям, підручникам, публіцистиці подія найчастіше виступає точкою відліку саме української державності.

Дата і місце події спірні. Найпоширеніші версії – 963, 964, 965, навіть 966–968 рр., територія Верхнього, Середнього та Нижнього Поволжя, Північного Кавказу, Подоння (район місто Саркел, нині на дні Цимлянського водосховища).

Русами керував найяскравіший полководець Давньої Русі – князь Святослав Ігоревич (жив у 940–972; перший князь Русі зі слов’янським іменем, правив самостійно десь із 960 р., провів серію блискучих походів проти сусідів Русі – хазар, волзьких булгар, дунайських болгар, Візантії, печенігів та слов’янських союзів племен, загинув у битві з печенігами в березні 972 р.). Важче визначити ім’я його супротивника. Можливо, це був цар (мелек, бек) Йосиф бен-Аарон (правив у 930–960-х рр.), хоча булгарські джерела стверджують, що беком у цей час уже був Угез-бек. Хто був «священним правителем» Хазарії (каганом) під час нападу русів – невідомо.

У середині X ст. Хазарський каганат, що контролював не тільки значну частину Волзького торговельного шляху і Північного Кавказу, а й значні території сучасної Слобожанщини (ареал Салтово-Маяцької культури), перебував у стані кризи. Її головними причинами були соціальні антагонізми між іудейською верхівкою та язичницькими й мусульманськими підданими, а також посилення експансії русів на схід і південь, до берегів Каспію, з метою торгівлі та пограбування багатих міст (про це йдеться в листі Йосифа). Натомість Русь, об’єднана Рюриковичами, набирала сили, її правителі не могли не спробувати поставити під контроль ще один (після дніпровського) вигідний торговельний шлях.

Спроб відтворення ходу конфлікту існує чимало. За різними версіями, Святослав здійснив один (два) кінних (водних, комбінованих) походи Волгою, Доном, завітавши й на Північний Кавказ та в Крим і на Тамань, де взяв під свій контроль Таматарху (Тьмутаракань). Хронологія і порядок походів тут найрізноманітніша (версії М. Артамонова, С. Плетньової, А. Новосельцева). Скупі відомості руських та арабських джерел дозволяють стверджувати: руси взяли й зруйнували хазарську столицю Ітиль на Волзі, давню столицю Семендер (у Дагестані), а також Саркел на Дону, розгромивши хазар на чолі з каганом (беком?) у вирішальній польовій битві. Паралельно з розгромом ядра каганату князь підкорив своїй владі в’ятичів, що раніше були данниками каганату, а також розбив інших підданих кагана – північнокавказькі племена ясів (сучасні алани, осетини) і касогів (сучасні адиги, черкеси). Ймовірно, похід (походи?) закінчився не пізніше 968 р., з початком Балканського походу Святослава.

Більшість військової еліти Хазарії загинула чи потрапила в полон. Спектр оцінок політичних наслідків дуже широкий – від вкрай позитивних для Русі (відкриття торговельних шляхів і навіть порятунок населення Русі від іудаїзації) до негативних (знищення «хазарського бар’єру» на шляху кочових орд у причорноморські степи). Обидві крайні позиції дуже сумнівні. Цікаво, що попри військовий розгром Хазарія в урізаному та ослабленому варіанті проіснувала ще як мінімум двадцять років. Русь здобула Саркел (Білу Вежу) та Тьмутаракань.

Деякі відголоски воєн з Хазарією є в билинах (згадки про Михайла Козарина, Жидовина). У літературі та мистецтві цей епізод воєн Святослава відображений не надто помітно (на відміну від битв із печенігами та Візантією). Нині пам’ять про хазарський похід Святослава найбільш поширена серед українських та російських прихильників правого руху – від палких християн до неоязичників. Саме як переможець Хазарії Святослав фігурує на пам’ятниках у Києві та Бєлгороді.