Поскольку скромному "Иуде" все эти излишества не нравились, он ходил с печальным видом. Заметив отсутствие радости во взоре, в ответ на такую неслыханную дерзость, "Христос" развязал против честного юноши клеветническую кампанию:
Либонь, не райське щастя відбивалось
в моїх очах! Учитель те завважив.
Він звик, щоб ми, як песики, лагідно
йому дивились в вічі та ловили
його слова. І він мене почав
словами дошкулять. Напроти мене
він байку склав про гостя, що понурий
та нечупарний втисся на весілля
і з соромом був вигнаний. Дедалі
про зрадників почав заводить річ:
чи руку покладу на стіл — він каже:
"Ось зрадницька рука побіля мене";
чи хлібу страву я вмочу — знов слово:
"Сьогодні зрадник хліб вмочає з нами",
було, не дивлячись на мене, каже,
мов ненавмисне, але всі навколо
на мене витріщалися одразу,
неначе я одмінок був між ними.
(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)
Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!
(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.)
Нічого в світі я не мав, крім нього, —
хіба ж не мав я права знов зміняти
його на те добро, що я втеряв
з його причини?
Но паломник вместо ответа проклинает "Иуду": "Геть від мене, сатано! Будь проклят!.. Тебе убити мало! (Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь недолітає до Юди…)".
Финал: "Юда стоїть хвилинку, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями". Так заканчивается поэма "На полі крові" (1909). И что характерно: в ней нет ни слова о Воскресении Христа. Поскольку драматургом был "Иуда", то и "Христос" у него был соответствующий. Ни для такого "Иуды", ни для его создательницы Воскресения просто не существовало.
Зеров так писал о ее псевдохристианских творениях: "Він не завжди простий, цей зв’язок між українським життям і не українськими на перший погляд персонажами цих поем, не завжди видко цю "передачу", цей пас, що сполучає українські враження поетки з великим колесом її творчості, — але уважному читачеві не так тяжко відчути його в "Руфіні і Прісциллі" і в "Адвокаті Мартіані", і в "Оргії", і навіть у тверезому, статечному Іуді ("На полі крові"), що зрікся матеріальних достатків для великої, хоч і чисто земної цілі, але, побачивши, що його надії пок-ладено на людей мрії, не акції, на владик "не з цього світу", — просто й хазяйновито "продає" їх, щоб повернути собі хоча б частину свого добра й господарського спокою". Кого продал "тверезий" и "статечний" Иуда, всем хорошо известно.
1.9. Против Церкви Христовой
В день Пятидесятницы после сошествия на апостолов Святого Духа образовалась Церковь Христова, которая являет собой Тело Христово. За первые триста лет своей истории Церковь претерпела десять натисков гонений со стороны язычников, но, проливая только свою собственную кровь, распространялась все дальше. Вот она-то и стала объектом яростной критики со стороны Украинки. Обычно критики Церкви начинают обличать ее грехи, приобретенные с IV века после обретения ею статуса государственной. Но Украинку не устраивала Церковь как таковая, начиная уже с I века, с века апостолов. Ее обличению была посвящена драматическая поэма "У катакомбах".
Спаситель послал апостолов: "Итак идите, научите все народы, крестя их во имя Отца и Сына и Святого Духа, уча их соблюдать все, что я повелел вам; и се, Я с вами во все дни до скончания века. Аминь" (Мф. 28:20). Апостолы шли, основывали христианские общины, рукополагали епископов и уходили дальше. А епископы совершали богослужения и таинства, рукополагали священников и руководили общинами. В случае гонений епископы, которые были на виду, становились первыми жертвами за Христа. Именно их и берет на мушку Украинка.
А. Крымский вспоминал: "Я не наважусь назвати іншого письменника, який би з такою відповідальністю ставився до своєї праці, як Леся Українка. Вона готувалася написати драми "У катакомбах" і "Адвокат Мартіан" і звернулася до мене з просьбою дати їй кілька наукових праць, де можна було б ознайомитись з християнським підпіллям, з розвитком влади митрополитів, коли їх переслідували. Я послав їй спеціальну дисертацію Гідулянова "Развитие власти митрополитов в первые три века христианства" (цит. по: 8, 164).
Но отыскать компромат на первых христианских епископов оказалось не просто. "Леся Українка ґрунтовно вивчила цю велику дисертацію, а потім пише мені: "Це мене не задовольняє. Мені потрібні оригінальні документи". А вона знала класичні мови — латинську, грецьку. І писала що саме їй треба діставати. Я послав їй ще величезну дисертацію Олара "Переслідування християн Римською імперією", написану французькою мовою, — товста книга. Поетеса місяців два читала її і знову пише, що не може тільки розвідкою обмежитись" (там же).
Конечно, не могла. Потому что требовались не многочисленные факты преследований христиан, а демонстрация "розвитку влади митрополитів, коли їх переслідували". Поэтому поиск настойчиво продолжался. "Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником" (там же).
В итоге всех "досліджень" обнаружилось именно то, что автор задумал с самого начала: "Студії потвердили мені тільки те, що я давно думкою почувала, тільки не могла фактами доказати". Интуиция художника — великая вещь (что-то вроде "классового чутья" у пролетария). Так родилась драма "У катакомбах". Нет таких крепостей, которых бы не взяли "научные" атеисты. Главный герой поэмы — это alter ego автора. Она назвала его "неофіт-раб". На самом деле никакой он не неофит. Ибо слово это в переводе означает "новообращенный в христианскую веру". А как раз христианской веры у него нет и никогда не было:
Своєї крові я не дам ні краплі
за кров Христову. Якщо тільки правда,
що він є бог, нехай хоч раз проллється
даремне божа кров і за людей.
Ни капли крови Спасителя не пролилось "даремне". Это так хотелось бы бесноватым. Один из них (как и его автор) отрицает всех "богов":
Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
Христу он противопоставил другой идеал: "титана" из языческой мифологии:
Я честь віддам титану Прометею,
що не створив своїх людей рабами,
що просвітив не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
а деспотом всесвітнім, и прокляв,
віщуючи усім богам погибель.
Кстати, о Прометее. Сестра Ольга вспоминала: "Образ Прометея Леся збожнювала з раннього дитинства, коли зачитувалася з братом грецькими міфами. Вона дивувалася, що "не утворилося релігії прометеїстів". Адже Прометей, на Лесину думку "був божественним альтруїстом, бо хоч знав, що вічно буде мучитись за те, однак приніс людям божий вогонь" (11, 28). Как известно из греческой мифологии, Прометей вообще не был богом. Т. о., ребенок желал какой-то небывалой религии. Но и взрослая женщина недалеко ушла от детских желаний. Зеров писал: "Прометеївські тиради розгортаються таким чином в цілу релігію прометеїзму, що протиставляє християнському лицемірному опортунізму бунтарство, покорі — гордість, авторитету громади — сміливу людську індивідуальність. Той самий конфлікт між громадянством і одиницею бачимо і в другій пізнішій драмі — "У пущі". І тут Леся Українка так само воює во ім’я прометеїзму з християнською покорою, владою громади (общини), з цілим християнським свтоглядом… І в більшості своїх драм Л. Українка з’являється поетом індивідуальних змагань, краси і сили прометеївськи настроєної одиниці. Недарма і Дм. Донцов в своїй статті назвав її поезію "поезією індивідуалізму"… Прометеїзм "Катакомб" і антихристиянські настрої раба-неофіта були б прегарно доповнені "Руфіном і Прісціллою", а образи перших приклонників Христа, що "борються в терпінні і покорі", замкнулися портретом мученика обов’язку — "Адвокатом Мартіаном".
