Варто, мабуть, уявити собі, хто з них і де сидів. Таким чином, у головах прямокутного столу, один навпроти одного, засіли, звісна річ, достохвальний професор Доктор і чомусь відеомейкер Ярчик. По ліву руку від професора (відповідно по праву руку Волшебника) сиділа повним складом родина: пані Рома, Артур Пепа, їхня дочка Коломея. По праву професорову руку – всі інші, тобто Карл-Йозеф Цумбруннен (навпроти пані Роми, так вийшло), а також Ліля Чорна і Марлена Біла.
Були ще два типи з персоналу – звичайно, коротко пострижені, обидва в чорних ґольфах і з мобільняками при поясі. Ними можемо загалом знехтувати, позаяк вони лише мовчали, по черзі виносячи з кухні всілякі тарілки з їжею, каву і чай, а потім зникали з використаним посудом на тацях.
Господаря, як завжди, не було, однак це вже нікого з присутніх не дивувало. Хтось із них, щоправда, якось на цю тему мляво поцікавився, але відповідь мовчазного слуги пролунала цілком вичерпно: «Вони ще будуть». На цьому тему зняли.
Мовчазна атмосфера дому несамохіть передалася всім гостям. Карл-Йозеф, котрий і без того волів би нічого не говорити через мовний бар’єр, ловив погляди пані Роми і непомітно для інших трепетав, коли, приймаючи від своєї візаві чергову тарілку або салатницю, торкався на мить її долоні, зап’ястя, рукава. Пані Рома, достатньо упевнена в собі й невимовно від того сексуальна, з іще мокрим після ванни волоссям, принагідно виконувала свою перекладацьку роботу, спеціально для Цумбруннена раз за разом оголошуючи «Wurst!» або «Käse!», або «Frühlingssalat!» [4] – ніби сам він цього не бачив. Ліля, що випередила свою найкращу подругу і швидше за неї вмостилася поруч з іностранним фотографом, тепер напружено думала, як би почати його зваблювання. Марлена нічого не думала, зате потихеньку тішилася, що в її подруги ні фіга з цим зваблюванням не виходить. Коля потаємно за ними стежила, в думках дошкульно критикуючи їхній жахливий макіяж. Але невдовзі це їй набридло, і вона пішла глибоко в себе, як то уміють дівчата її віку. Режисер Волшебник багато їв. Артур Пепа зосереджено приховував свою нетверезість, від чого мав дуже іронічний вигляд, а його ніж мов навмисне щоразу зіслизав з голівки маринованого гриба і неприємно скреготав по тарілці, на що пані Рома скошувала роздратоване око. І тільки професор Доктор, лагідно посміхаючись, іноді порушував цю небагатослівну трапезу міркуванням уголос на кшталт:
– Прошу шановне товариство звернути увагу на присутні тут предмети. Яка дивна і цілісна вишуканість! Так, ще для наших дідів та бабусь був «дім», був «колодязь», знайома їм вежа, нарешті, їхнє власне (він казав «вуасне», але майже всі розуміли, що «власне») убрання, їхнє пальто. Майже кожна річ правила за посудину, з котрої вони брали людське і в котру складали людське про запас. І от з Америки вторгаються до нас порожні, байдужі речі, речі-привиди, бутафорія життя. Оживлені, пережиті нами речі, речі – наші співучасники – сходять нанівець і не можуть бути чимось замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знав такі речі.
Або:
– Невипадковим у цьому сенсі є звертання Ніцше до образу праіранського пророка Заратустри. Творчі індивідуальності Редьярда Кіплінґа та Джозефа Конрада породили цілий сплеск так званої «екзотичної культури» у Великій Британії. Цілком особливий різновид символістської екзотики явив нам видатний ібероамериканський поет Рубен Даріо, творчість якого є химерним переплетінням античних, середньовічних і тубільних, себто індіанських та афро-американських, мотивів.
Або зненацька:
– Богдан-Ігор Антонич – і це цілком зрозуміло – теж не міг стояти осторонь цих симптоматичних для його часу шукань. Коли читаєш деякі його рядки, в уяві мимоволі постають старовинні морські мапи, де з глибин і хвиль океанських просторів показуються огидні й химерні створіння, жахливі монстри і покручі, єхидни, дракони та «морські єпископи» – увесь той водяний бестіарій, що стане прологом не лише для фантазмів сюрреалістичного малярства його сучасників, але й для запатентованої згодом у Голлівуді кінопродукції жахів.
– Тиць-пиздиць, – несподівано відреаґував на це Пепа і пирхнув над своєю тарілкою.
– Уже встиг? – осудливо покосувала на нього пані Рома, якій зробилося геть незручно за чоловіка.
– Встиг? – перепитав її викритий Артур. – Що ти маєш на увазі, ластівко?
– Нализатися з ранку, – пояснила пані Рома, яку порівняння з ластівкою зовсім не переконувало, а швидше непокоїло.
– Та ні, що ти, я ще тут не лизав нікого, – з усією, як йому здавалося, гамлетівською іронічністю заявив Пепа і підморгнув до Лілі, бо так вийшло, що вона сиділа навпроти.
Ліля не знітилась і подумала, що цей мужчинка тоже так нічо.
– Ви маєте цілковиту рацію, – посміхаючись тепер уже персонально до Пепи, заговорив професор, – коли заперечуєте моїй попередній тезі. Я навмисне вдався до неї, як до свого роду інтелектуальної провокації. Ваша реакція – це саме те, чого я потребував для радикалізації нашої дискусії. Але хіба можливо заперечити той факт, що Антонич напрочуд часто оперує океанічними образами?
– Та ніхто й не заперечував, пане, – як міг іронічно, відбився Пепа. – Ви, напевно, сестри? – запитав він і Лілю, й Марлену водночас.
– Banusch, – дещо заголосно повідомила пані Рома, – ist eine typisch huzulische Speise, eine Spezialität sozusagen, etwas wie italienische Polenta… [5]
– Ґаваріт па іспанскі, – прокоментував Пепа носовим голосом.
– Я знаю бануш, – квапливо запевнив Карл-Йозеф, якому часом вдавалися деякі фрази українською.
– Сестри? – перепитала Ліля.
– Тіпа цього, – погодилася Марлена.
Пепа піймав її за руку, що саме тяглася над столом до кавника, і присвиснувши, вигукнув чи замалим не вигикнув:
– Оце так нігті! Нащо тобі такі чорні нігті, ластівко?
– Артуре! – владно прикрикнула його дружина, рукавом лляної сорочки збиваючи склянку з-під соку, цього разу порожню.
– Артуре? – перепитав Пепа, а тоді погодився. – Так, я Артур. Я вже тридцять сім років, як Артур.
«Уже старий, а ще нічо», – подумали водночас і Ліля, й Марлена, причому другій вдалося висмикнути руку.
– Не звертайте увагу, – холоднувато сказала їй пані Рома замість можливого в такій ситуації вибачення.
– Уваги, – виправив її Пепа. – Родовий відмінок – уваги. Знахідний – шию. Не звертайте шию. Гарні дівчатка, правда ж?
Пані Рома вдала, що запитання не до неї й голосно почала вставати з-за столу. І справді – скільки можна снідати? Вона підійшла до вікна, за яким того прозорого на рідкість дня було видно чималий шмат гірської країни і вкриті снігом верхи на українському боці.
Обидві подружки зі знанням діла перезирнулись, а професор Доктор виявився тут як тут.
– Це чудово, що ви так уважно ставитеся до слова, пане Пепо, – захоплено промовив він. – Це зраджує у вашій особі непересічного поета. Пам’ятаєте в Антонича: «Тоді слова швидкі й доцільні, // мов леза, схрещую з громами»?
– Що ви, що ви, добродію, – скромно не прийняв Пепа його похвали. – Куди вже там! З якими громами? Хоч самі по собі схрещення мене часом цікавлять, мушу визнати…
Але цього разу йому не вдалося піймати ані Лілиного, ані Марлениного погляду: дізнавшися, що цей вмазаний чудак всього лише поет, вони подумки в унісон сказали «свабодєн». Поетів їх змушували вивчати напам’ять у школі, і це не було по кайфу. «Ну й пішли ви кобилі в тріщину, рагулихи дурні», – подумав у відповідь Пепа і закурив цілком брутальну «прилуцьку», від якої очікував ще сильнішого запаморочення, чи, іншими словами, розширення свідомості.
Карл-Йозеф дивився в бік вікна, бо йому над усе хотілося підійти до Роми і бачити щось таке, що видиме тільки їй.
– Es ist heute so unglaublich sonnig, dass wir dort auf der Terasse sitzen konnten [6], – проголосила пані Рома, не думаючи про наслідки.
