– Ти дуже хропеш, – сказала пані Рома, взявши його за плече. – Ти завжди хропеш, коли засинаєш на спині.
Вона вже була у своїй фланелевій куленепробивній піжамі і саме збиралася лягати поруч, на незвідану Пепою частину ліжка.
– Ага, то ви прийшли? – усвідомив її чоловік обставину часу й місця. – Маєте пляшку?
– Ніякої пляшки, спи, – відрізала Рома, бо їй менш усього хотілося розповідати цьому дурневі, як той дурень розпустив на неї пащеку серед лісу, і як вона ображена пішла від нього назад, хай тепер блудить хоч до ранку бідними селами, хто йому серед ночі що-небудь продасть.
Але Дурень Перший на диво сумирно сприйняв цю звістку: зрадівши нагоді, він заквапився до відомого тільки йому і нам дерева, рвучко перегортаючи всі проміжні сторінки між явою та сном (коридор, сходова клітка, що далі?), хоча так і не віднайшов серед тих сторінок потрібної.
Зате він потрапив у хвіст якоїсь краєзнавчої екскурсії, що складалася з кількох десятків людей, переважно Пепі незнайомих. Вони заповнили увесь передпокій, групуючись коло стендів з усілякими старезними фотками, кременевими пістолями, капелюхами, зусібіч розглядаючи ткацькі верстати, прялки і макети доменних печей. Пепа вже давно хотів запитати першого-ліпшого з них «а де тут черешня, дерево таке?» – проте ніяк не наважувався: щось непевне зупиняло його – чи то кепська акустика приміщення, де звуки наче в’язнули в порожнечі і втрачали найменшу виразність, чи знову це місячне розмите освітлення, якого й тут не бракувало («бо ми ж на Місяці!» – здогадався Пепа). Не втрачаючи надії на свій можливий шанс, Пепа змушений був рухатися слідом за всіма, принагідно довідуючися зі стендів усілякі раніше мало знані деталі щодо історії карпатського лісосплаву, особливостей місцевого вівчарства, гончарства та яничарства, про дако-фракійські корені в назвах більшості тутешніх оронімів («Дзин-н-н-дзул», – смачно вимовив Пепа одну з таких назв), про методи переслідування мольфарів і відьом польсько-єзуїтськими клерикалами й совєтсько-большевицькими каральними органами, про пов’язані з цим демографічні, міжконфесійні та гігієнічні негаразди; насамкінець Пепа дізнався, що букові горішки мають особливий вплив на тваринні та людські організми, близький до наркотичного. Було загалом цікаво.
Щоправда, впадала у вічі деяка хаотичність, а часом і плутанина в подачі матеріалу. Скажімо, стенд із назвою «Динаміка видобутку нафти на Чортопільщині. 1939–1985 рр.» презентував палеолітичну стоянку первісних людей; під вивіскою «Примусова колективізація краю в пізніх 40-х і ранніх 50-х роках» можна було оглянути кілька кулеметів, протипіхотну міну і на всі боки прострелений червоний мундир; що стосується стенду «Кращі люди нашого краю», то на ньому чомусь демонструвалися фотографії зі зразками овечих порід, передусім карпатських мериносів. На це Пе-па лише знизував плечима і продовжував рухатися далі, серед розсіяних мерехтіння і гомону – настільки ж нерозбірливого, наскільки й невгавучого.
Це тривало вже не одну годину, і Пепа навіть почав звикати до навколишньої дивної атмосфери, тим більше, що спромігся розпізнати серед присутніх декілька знайомих облич. То були особи, на чиї похорони йому доводилося приходити упродовж недавнього часу: передусім той допитливий пролаза-журналіст, викинутий у ніч з вагонного тамбура; були також сусід із помешкання поверхом вище, знайдений з двома кулями в потилиці у своїй приватній так-сівці, а також одна редакційна секретарка, задушена ланцюгами в ліфті; ніде правди сховати (чомусь Артурові цієї ночі дуже подобався цей вираз) – ніде правди сховати, були тут і інші особи з родини та оточення, що повмирали, як це називається, своєю смертю – за всіма ними упродовж останнього часу Пепі доводилося виносити вінки, хрести і натрунні віка. Цілком окремо стояв двадцятилітньої давності веснянкувато-стрижений мрець – товариш по армійській службі, що одного з пополуднів без попередження й пояснення пустив собі в лице калашніковську чергу, тільки-но заступивши на свій третій пост.
Артур Пепа загалом радів, знову побачивши цих людей. Виявлялося, що з ними все не так уже й погано, і нікуди вони насправді не зникали. Хоча десь на денці Артурової душі залишалося малесеньке місце для сум’яття: непокоїла думка про те, що – раніше чи пізніше – їх усе одно доведеться ховати, тобто ще по разу переживати всі ці депресняки й безодні.
Цікаво, що значна частина присутніх (а саме це слово видавалося щодо них найточнішим – присутні) займалася всілякими корисними справами: передпокій був наповнений гудінням та дзижчанням веретен і прялок, тут-таки крутилися гончарні круги, жорна, центрифуги не знаних Артурові лісопильних станків; деякі з людей зосереджено скніли над вирізьблюванням усіляких вигадливо-райських узорів, ще інші вистругували дерев’яних коників чи, скажімо, ліпили їх з овечого сиру. «Артіль», – пригадалося Пепі з якихось підручникових часів, де це слово десятиліттями припадало деревно-стружковим пилом в очікуванні своєї хвилини зовсім неподалік від «артеріосклерозу» та «артилерії».
Тим часом Пепину увагу привернув нічим особливим, крім худизни і пшеничних вусів, не прикметний тип у костюмі, явно пошитому ще в сімдесяті якоюсь чи не коломийською швейною фабрикою. Так, привернув – але зовсім не медаллю відмінника наросвіти і не університетським ромбом на своєму сірому сімдесятницькому піджакові, а швидше тим, що занадто часто миготів десь поблизу, в Артуровому полі зору. І навіть, зрештою, не цим, а швидше своїми покашлюваннями та відхаркуваннями у велетенську, вим’яту і несвіжу хустину, яку видобував із кишені штанів, а потім, нервово жмакаючи, знову ховав туди ж. Зрештою, найголовнішим здавалося те, що вусань кілька разів недобре зиркнув на Пепу (той боковим зором бачив усе) і якимось гугняво-перестудженим голосом покликав: «Ти!». Для Пепи це була нагода переконатись у слушності свого попереднього здогаду, ніби цей тип є тут чимось на кшталт розпорядника.
«Ти, ти», – неввічливо повторив розпорядник і поманив Артура пальцем, на що той спробував образитись, але вчасно зрозумів, що тут не місце. Тому лише здивовано звів догори брови і, тикаючи пальцем собі у груди, перепитав, ніби фатально викликаний до дошки двійочник «Хто, я?». «Ходи за мною», – не лишив йому ні сумнівів, ані часу на роздуми пшеничновусий. І не озираючись поплив через увесь передпокій (що за слово таке передпокій, чому це передпокій, коли то була зала, справжня зала, рівна своїми розмірами найбільшим почекальням світу!), а Пепі не лишалось нічого іншого, як пуститися за ним. «Але чому я?» – хотілось йому крикнути в розпорядникову дещо згорблену худезну спину, яка бовваніла в десяти кроках попереду. Щоправда, саме тут з’явилась нова атракція: вони саме проходили обіч довгих столів, за якими група присутніх самозабутньо працювала над писанками, час до часу занурюючи яйця то у посудини з фарбами, то в гарячий віск, а потім напружено орудуючи писаками і зчищаючи з ідеальної яєчної поверхні все зайве; пахощі розігрітого воску й саморобних мінеральних фарб нагадали Пепі про недалекий Великдень; закінчені писанки котилися столом уздовж спеціального похилого жолобу, встигаючи при цьому обсохнути, а потім потрапляли до просторої, встеленої ватою скрині – кожна у своє власне заглиблення. І тільки одна з них – з оранжевими хрестами та звіздами на чорному позасвітньому тлі, та ще й з двома золотисто-хвилястими поясочками – так до свого заглиблення й не потрапила, в останню мить крадькома потягнута з жолоба Артуром Пепою і вкинута ним до просторої кишені плаща. «От і маю для Роми подарунок на свято», – задоволено констатував Пепа, цілком упевнений в тому, що ніхто й нічого не зауважив.
Нарешті вони підійшли до якихось височезних дверей у кінці зали і, вказавши на них рукою та сухо кашлянувши, розпорядник віддав наказ: «Геть! Геть негайно звідси!». «Але чому я?» – згадав про своє запитання Пепа. «Бо ти не смієш», – пояснив розпорядник. «Як це так, що всі сміють, а я ні?» – не погоджувався Пепа. «Ти з моєю жінкою живеш? – розпорядник починав не на жарт нервувати. – Геть звідси – і негайно!» Особливий притиск він зробив на слові живеш, перетворивши його в пароксизм шипіння.
