Елла пополотніла, з огидою, мов на бридку змію, поглянувши на склянку з яскравою рідиною. Махмуд, ніби зрозумівши її без слів, відпустив її зап’ясток, взяв обережно склянку й зник у вбиральні. Елла здригнулася, з несподіваним жалем поглянула на зачинені йорданцем двері й затремтіла усім тілом. Схоже, пекельне зілля те встигнуло таки всотатися в її тіло, тому що вона відчула в нім гостру потребу. Те, що її знудило в садку Назамі, вивільнило її від того пійла, тому й ясність думок повернулася, й такий уже звичний туман перед очима зник… Але зараз… зараз вона ледь стримала себе, аби не кинутися за Махмудом, не вихопити в нього склянку й не… випити пожадібно той сік — випити й занапастити себе. З повнокровної та життєрадісної людини перетворитися на напівмертве створіння, котрому нічого у цьому житті не потрібно, окрім чергової часточки отрути, яка, наче заспокоюючи тебе, все ж убиває.
Махмуд повернувся за хвилину, кинув на Еллу уважний погляд й поставив порожню склянку на столик.
— Латіка не повинна об цім знати.
Елла безсило опустилася на ліжко.
— Махмуде, я б без тебе геть пропала… Як мені тобі віддячити?
Махмуд уклонився.
— Не треба подяки, пані… Ці ваші слова… побажайте, аби моєму єдиному сину колись зрозуміти, якому чудовиську він відданий…
— О, Махмуде, я щиро тобі цього бажаю…
Прислужник ще раз уклонився.
— Дякую, хоча навіть розуміння мого сина не означає його волі. — Він помовчав, болісно поморщившись, але все ж додав: — Від позбавлення служити Хасану аль-Садібу є лиш один шлях — смерть.
Елла сіпнулася, затремтівши й згадавши очі аль-Садіба декілька хвилин тому, коли він схилився до неї, аби вдарити. Тоді вона ясно побачила в них те, про що зараз говорив Махмуд, — свою смерть.
А його слова про те, що він задавить її власними руками!
Господи, куди ж вона потрапила?
Махмуд тихо вийшов з кімнати, полишивши Еллу в замисленій непорушності на ліжку. Вона перебирала в собі слова Махмуда, не в змозі повірити, що лиш завдяки цьому літньому йорданцю униклася наркозалежності, а можливо, й смерті — долі закінчити життя так, як закінчила його нещасна й незнайома Сайра.
Муторні, жахливі помисли… Але Елла обманювала себе, загороджувалася ними від тих думок, що прохалися.
Думок про Мурата аль-Садіба.
Заплющивши очі, вона відкинула голову на спинку ліжка й знову й з соромом, й з потаємним, глибоко прихованим задоволенням пригадала той поцілунок у садку. Навіть і зараз не знала й не розуміла, яка сила кинула її в обійми ледь знайомого чоловіка, примушуючи цілувати так… Згадавши Мурата, впустивши до свідомості спомини про нього, Елла відчула, як знову теплішає у серці, як тепло проникається до серця, й те мов відкривалося для того, кого вона бачила два рази в житті. Навіть Тимур викликав геть інші почуття, зовсім не схожі.
Але Мурат…
Вона ж не бажала, геть не бажала відчувати до нього нічого. Вона не хотіла кохати, до болю не хотіла закохуватися знову, зараз, коли серце ще кровилося після зради Тимура. Але чому ж тоді цілувала Мурата, чому відповілася на його поцілунок так, мов ціле життя лиш на нього й чекала, вдома гребуючи київськими чоловіками, хоч як не намагалася примусити себе закохатися. Чи то, може, серце її геть збожеволілося, відгукуючись почуттям лиш до таких — східних чоловіків?
Елла поморщилася.
Вона не бажала, геть не бажала закохуватися в Мурата аль-Садіба, й більш того — страшилася власних почуттів до нього, страшилася знову відчути той біль у серці, котрий вже пережила через Тимура. Особливо сильним той страх зробився в ту мить, коли вона побачила дружину Мурата. Якесь особливе, загадкове передчуття відразу ж вказало їй, що та жінка займає в його житті не останнє місце. Вона так упевнено, так владно трималася… А яка красуня! Справжня східна красуня зі смаглявою шкірою та грацією пустельної хижачки. Так, саме на хижачку видавалася їй схожою ця жінка, котра виявилася дружиною того, кого сама вона так пристрасно цілувала теплого йорданського вечора.
Цілувала, хоча геть не мала того робити!
Елла повільно розплющила очі.
— Я збожеволіла!
Так, у важких думках то про Мурата аль-Садіба, то про батька, вона й поснула тривожним, неспокійним, але все ж таки сном, полишившись у шовковій вечірній сукні. Вона не бачила, як до кімнати тихо, як завжди, увійшла Латіка, поглянула на неї, розслаблену уві сні, потім кинула погляд на порожню склянку з-під соку й так само тихо вийшла, нечутно причинивши за собою двері.
Елла прокинулася лиш пізнім ранком.
У геть пожмаканій дорогій сукні, з головою, що боліла й неприємно була важкою, з гіркуватим присмаком у роті. Рука звично намацала склянку з прохолодним соком…
Й тоді вона раптом пригадала вчорашній вечір.
Слова старого Махмуда тривожливими дзвонами залунали в затуманених сном мізках, й Елла з жахом поглянула на склянку, відсахнувши від тої руку. Хвилину просиділа так — нерухомо, а потім підхопилася на ноги, відчуваючи певну слабкість, та все ж таки вхопила склянку й попленталася з нею до вбиральні, аби за прикладом Махмуда вилити ту гидоту.
Над раковиною рука її раптом завмерла.
У цьому сокові, у цій склянці, була рятівна для її теперішнього стану нудоти та поганого самопочуття рідина.
Їй затремтіли пальці.
Еллі раптом зробилося страшно.
— Ні!
Рішуче виливши сік, вона все ж відчула полегкість — якщо не тілесну, то хоча б душевну, й хотіла було ще й склянку розтрощити на дрібні друзки, але таки вчасно отямилася. Вона не мала викликати зайвої підозри.
Обережно поставила склянку на раковину, поглянула на себе в дзеркало, поморщилася від болю в розбитій губі. Рука аль-Садіба виявилася для неї занадто важкою — нижня губа отеклася й напухла. Зараз вона вже й жалкувала про свої вчорашні слова стосовно Мурата, але тоді в ній говорив що страх, а що ревнощі…
Елла поморщилася.
Так, ревнощі.
Сьогодні — на свіжу голову й трішки заспокоївшись — вона все ж могла сама собі зізнатися у тім, що приревнувала Мурата аль-Садіба до його власної дружини, котра мала на нього всі права…
— Я ж не інакше, як збожеволіла? — запиталася вона у власного відображення, котре лиш спромоглося відповістися тривожливим поглядом. Зітхнувши, Елла неквапливо скинула сукню, потім білизну й подалася брати душ, сподіваючись, що хоч вода зможе її трішки заспокоїти.
За декілька хвилин Латіка принесла сніданок.
Елла кинула на дівчину швидкий погляд, помітивши, як служниця позиркнула на порожню склянку з-під соку, й заприсяглася собі померти, а не торкнутися більш звабливої яскравої рідини, й з сумнівом покосувалася на тацю з наїдками, сумніваючись, чи й там не було, бува, чого стороннього.
Опівдні по неї прийшов Махмуд.
Елла відчула, як захвилювалося серце.
— Махмуде, що…
Прислужник вклонився.
— Приїхав пан Мурат.
Елла здригнулася.
— Навіщо?
Махмуд перенизав плечима.
— Мені того невідомо, але до будинку він увійшов похмурим і відразу поспитав господаря про ваше самопочуття, потім вони зачинилися в кабінеті.
Елла насторожилася.
— Вони лаялися?
— Господар не любить, коли хтось підслуховує, — нахилив голову Махмуд, і лицем його сковзнула тінь, котра відразу ж і зниклася. — Зараз же господар кличе вас до кабінету.
— А… Мурат… він поїхав уже?
— Ні.
Елла знову відчула хвилювання в серці й повільно звелася з ліжка, потім, наче сновида, повільно послідувала за Махмудом довгим коридором, майже не розбираючи дороги, зійшла за ним на перший поверх, здригаючись від незрозумілого хвилювання. Махмуд постукався у двері зі східним візерунком, відчинив їх і поштиво відступився, пропускаючи її.
Вона повільно увійшла на заслаблих ногах.
Хасан аль-Садіб розвалився у кріслі за великим столом, й по його лиці вдоволеному зрозуміла Елла, що Мурат приїхав сюди далеко не просто так — ні, він приїхав, аби забрати її собі, наче річ чи дресировану тваринку, варварськи виміняти на щось, таке бажане дядьком. Це мало бути для неї принизливо та образливо, вона б мусила злуватися й ображатися на нього, але чомусь відчувала незрозумілу потаємну радість. Божевільна, радість від чого відчувала вона зараз? Від зміни господаря?
