My-library.info
Все категории

Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

На электронном книжном портале my-library.info можно читать бесплатно книги онлайн без регистрации, в том числе Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии. Жанр: Поэзия издательство неизвестно, год 2004. В онлайн доступе вы получите полную версию книги с кратким содержанием для ознакомления, сможете читать аннотацию к книге (предисловие), увидеть рецензии тех, кто произведение уже прочитал и их экспертное мнение о прочитанном.
Кроме того, в библиотеке онлайн my-library.info вы найдете много новинок, которые заслуживают вашего внимания.

Название:
Сборник поэзии
Издательство:
неизвестно
ISBN:
нет данных
Год:
неизвестен
Дата добавления:
17 сентябрь 2019
Количество просмотров:
229
Читать онлайн
Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии

Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии краткое содержание

Богдан-Iгор Антонович - Сборник поэзии - описание и краткое содержание, автор Богдан-Iгор Антонович, читайте бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки My-Library.Info
Богдан-Ігор АнтоничБогдан-Ігор Антонич (1909-1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.У 1923-25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов'янська філологія);З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.«Зелена євангелія» – це книга природи «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури – лінії і кола. Лінійний час – ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням.Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії.Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три – «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав – те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого – це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину.Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова – «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.ОСНОВНІ ТВОРИ:Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».

Сборник поэзии читать онлайн бесплатно

Сборник поэзии - читать книгу онлайн бесплатно, автор Богдан-Iгор Антонович

чую подих вічності глибокий,

чую з-за вікна холодний подув,

льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,

вже стає навшпиньки за дверми.

Серце з жаху стукає шалене:

що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?

Парка нитку розірве прожогом.

Вже не потішай мене, залиш!

Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання

за найвищу, повну досконалість.

Фавста мрія та мета остання:

в “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання

за гармонію людини й бога.

в осені мого життя й зарання

я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем

до нових, до невідомих тайн.

Вічно таємниць горіх гризем,

вічно є для нас таємний Райн.

Кожний день для мене був щаблем

що веде в найвище недосяжне.

Вічно в незбагненне ми пливем,

лиш воно для нас є вічно важне.

Я творив з життя великий міт,

я шукав тебе, о божественна казко.

Хоч на плечах більш вісімдесяти літ,

все-таки вмирати важко.

Аж пізнав я таємницю міту,

де в Європу перша йде дорога,

вивчився я в грецьких майстрів заповіту,

як людина може сотворити бога.

Аж тоді дійшов я до мети

та здобув заклятий казки край,

аж тоді заграв огонь святий.

Я сказав хвилині: “Все тривай!”

А тепер пануй над мною, смерті владо,

та не цілого мене захопиш,

я – твій спадкоємець, сонячна Елладо,

я лишуся – тайним радником Європи.


31 березня – 2 травня 1932


СРІБНІ САНИ


Не мусили писати віршів,

спокійний мати день, спокійну ніч.

Віднині смак вина мені погіршав,

світ помутнів довкола віч.

Не знаєте страждань поета,

для нього дні – мов шпаги, ночі – гірші,

кожна хвиля має гостроту стилета,

переслідують і гонять ненаписані вірші.

Галки, ворони, гави

лопочуть крилами в ночах і днях.

Рахманна лента слави

за серця не заплатить жах.

Галки, ворони, гави

клюють усі гадки в сувоях втоми,

в божевільнім гоні, без угаву

їдуть серцем сріблястими саньми.

Дуднить, гуде земля,

лящать і свищуть батоги.

О кругойдучий шлях,

клятьба моєї снаги.

Зайві, зайві остроги.

Трійка диких бігунів

гуляє й гризе остроги,

бере під ноги місяця пів.

Курява срібним клубом

топтаний сніг несе.

З рушниці гримнули їм в зуби,

хай щезнуть, пропадуть на все.

А може, ні… Думки несталі.

Нехай стрілою грудь пробита,

нехай торощать далі

мене їх золоті копита.


СУРМИ ОСТАННЬОГО ДНЯ


Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,

географи малюють зорі крейдою на неба мапі,

в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,

і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.

Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,

купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.

Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,

коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритони

в густій і чорній, мов смола, воді, в страшних пивницях сто,

примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.

– О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?


1 травня 1936


СУТІНЬ


Долоні сну в весінніх сінях

лягли на струн прощальнім шумі.

В твоїх очах блакитна сутінь.

Не дно кларнета – дно задуми!

Мов зустрічі давно забуті,

подертий шовк твоїх левконій.

Мембрана пам’яті найтонша,

не пропустивши світла, дзвонить.

Навіщо, сестро,

навіщо пестиш тіні тіней?

Закрижаніле соло сонця

мов дно музики

ув оркестрі,

що грає в сну блакитних сінях.


ТРИ СТРОФИ З ЗАПИСНИКА


Мов птах, співає телефонна трубка,

мов чорний птах в ліщині срібній дроту.

Коли покине друг і зрадить любка,

що вибереш: зненавість чи скорботу?

О квітко звуків в чорнім шовку сяєв!

Музика б’є в обличчя, мов зле птаство.

Життя нам юний захват відбирає,

мов скнара, заздрий на своє багатство.

Вже вмієш зорі на слова міняти,

вже висловиш вогонь душі страдальний -

наприкінці на досвід став багатий:

життя трудне мистецтво ненавчальне.


ТРОЯНДИ


Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світла верстви

розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.


ТЮЛЬПАНИ


Червоне золото тюльпанів

на сірім сонці – танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика.

Металу в’язень – людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в’язень – людське серце

цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк – безбарв’я сіре

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане!


ТЮЛЬПАНИ ДВА…


Тюльпани два, мов ти зо мною,

на двох краях життя пустелі

даремне кличуть, лиш водою

йдуть світла золоті тунелі.

Червоне полум’я двох квітів

крізь сіру тінь, крізь сіру тишу.

Так родяться мистецтво й міти

із туги за далеким, вищим…

За кращим, більшим, за незнаним,

що підняло б над світу низом.

Два райські птахи – два тюльпани -

карає ніч за мрії безум.

Червоне полум’я двох квітів

просвітлює сіряву сутінь,

червоне полум’я тюльпанів -

цвісти, горіти, проминути.


УРИВОК


Боюсь згасити світло лампи,

бо може стати ще страшніш,

і ніч, розкладена на ямби,

у серце вбилась, наче ніж.

Ніяк заснути! Кличуть півні,

годинник б’є, і місяць лине.

Мій сон, мій голос неспокійний

в моїй трагічній Батьківщині.


ВІЩИЙ ДУБ


Сніг зеленіє в світлі ночі,

сніг блакитніє в світлі дня.

Цей дуб – то дерево пророче,

корява ліра з його пня.

Сніг попеліє в сірий вечір,

щоранку у вогнях цвіте.

Із рани сонця кровотечі

б’ють в царство снігу золоте.

Лиш дуб один крізь біле море,

дельфін рослинний, вдаль пливе

і лірою сніг-саван поре,

віщуючи життя живе.


ВЕРБЕЛЬ


Ось бубон ранку – кругле сонце

до маршу будить вояків.

Лопочуть верблі по казармах,

весна тріпочеться, мов спів,

весна тріпочеться, мов птах,

у клітці сірих коридорів,

і день накреслює свій шлях

на мапі неба.

Гаснуть зорі,

мов очі втомлених коханок.

Ось кленів ряд в стобарвній зливі.

Весни пожежа підпалила ранок -

і знову день окрилений,

і знову день п’янливий.

Вітри на кленах грають,

мов на мідних трубах,

вітри світанку сурмачі.

Дівчатам млосно, болісно і любо,

в обіймах мліють, ячучи.

Пробудяться, розкриють тьмяні очі,

почувши верблі, верблі вояків.

Це верблі весняні, це верблі у маршрут,

та серце схвилював цей спів,

нагадуючи верблі смерті.

Слова коханців юних і палких,

слова, мов гроші, пристрастю протерті,

німіють.

Все ж таки

життя кипучого нікому не зв’язати!

І кидає весна слова команди,

прикази радісні й крилаті

нестримних перемог, осяяних оман.

Стоїть казарма чорним кубом,

дуднить під кроками майдан,

і ранок б’є у сонця бубон…


22 лютого 1935


Вірші


Весна


Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.


Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?


З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.


***

На шляху


Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.


Богдан-Iгор Антонович читать все книги автора по порядку

Богдан-Iгор Антонович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки My-Library.Info.


Сборник поэзии отзывы

Отзывы читателей о книге Сборник поэзии, автор: Богдан-Iгор Антонович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.

Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*
Подтвердите что вы не робот:*
Все материалы на сайте размещаются его пользователями.
Администратор сайта не несёт ответственности за действия пользователей сайта..
Вы можете направить вашу жалобу на почту librarybook.ru@gmail.com или заполнить форму обратной связи.