МАТИ І СИН
Великий спортивний зал плазмольота освітлений так, немов тут мають відбутися масові змагання. Але на сходинках до басейну — двоє. Молода жінка зі схудлим обличчям і високий дужий юнак з уважним поглядом сіро-зелених очей.
— Загоряй, синку. Я сходжу на годину в бібліотеку, а потім зустрінемось у кінозалі. Згода, Германе?
— Гаразд, мамо. По дорозі зайду в оранжерею і зірву тобі оті два апельсини, що дозріли, пам’ятаєш?
— Не забудь краще принести свіжих помідорів і огірків. Я салат приготую.
Лан зводиться на ноги і йде в бібліотеку корабля. Ще вчора вона почала читати сонети землянина Шекспіра, щоб потім поговорити про них з сином. Але сьогодні не читалося. Дата, що з’явилася вранці на табло календаря плазмольота, так і стояла перед очима.
Минуло рівно двадцять земних років з того незабутнього дня, коли її чоловік і друг, її коханий землянин Сергій Чуєв відбув на “райдузі” на Ні Пабар.
Лан до найменшої подробиці пам’ятає останню розмову капітанів корабля з Сергієм по радіо. Його повідомлення вкрай схвилювали астронавтів. А потім зв’язок з ним обірвався. Аж до сьогодні.
І за весь цей час Лан одержала про Сергія лише кілька коротких звісток — що він живий, що його лікують.
Найголовніша хвороба — випадання пам’яті — не минала. Медики Ні Пабара дійшли думки, що Сергієві може допомогти сильний психологічний стрес. Ось для чого вони хотіли записати на плівках кібернетичних агрегатів звернення Лан до нього. Позавчора ніпабаріяни таки домоглися свого. В каюті Лан побував кібер “ЛЯЛ-20”. Лан байдуже дивилася на велику сіру, здавалося, гранітну кулю і здивувалася лише тоді, коли кібер заговорив з нею сергусіянською мовою, а “виходячи”, не покотився по підлозі, а трохи піднявся над нею і тихо поплив з каюти.
Вчора Корінь знову викликав Лан на розмову, з котрої вона зрозуміла одне: Сергієві стає краще, однак повне видужання настане лише після зустрічі дружини з чоловіком, батька з сином, що чекати залишилося вже зовсім недовго, треба готуватися.
Очі Лан вдивляються в сторінку книги, а думка знову і знову повертає її до минулого.
Після посадки плазмольота на Ні Пабар капітани плазмольота Новиков і Чуєв умовляли Лан удатися з дитиною до стану анабіозу, щоб запрограмовані прилади “розбудили” їх через двадцять років. Але Лан І слухати не хотіла:
— Та синові ж рости треба! До того ж він єдиний здоровий на всьому кораблі. Як хочете, а я і двісті ваших земних років чекатиму на повернення Сергія. Сина до зустрічі з батьком готуватиму!
Несподівано для капітанів рішення Лан підтримав професор Петровський.
— Хай росте! Ось тільки програму навчання і виховання Германа треба продумати якнайретельніше. Зважте — з ним залишиться лише одна мати, яка стане і вчителем, і вихователем, а згодом і професором. Справитеся, Лан Дугівно?
— Я ж буду сама. А це значить, що сили треба подесятирити.
— Не зовсім сама, — заперечив Петровський. — Через кожні півроку на місяць—два по черзі будуть “прокидатися” всі наукові сили корабля і працювати з Германом. Це наш обов’язок. А як сповниться йому двадцять, ми вже всі зможемо вільно виходити в печери Ні Пабара. Адже все розраховано точно: за цей час ми позбудемося космічного раку, а Сергій одужає.
— Не вірю! — ридала тоді Лан. — Непритомного, з розбитим серцем, хіба можуть його вилікувати невідомі люди?..
Астронавти похмуро мовчали. А через кілька діб, коли всі лягли в камери анабіозу, мати з сином залишилися вдвох…
І потекли дні, тижні, місяці, роки, сповнені для матері стількох турбот, що Лан не помічала плину часу.
…Тепер, власне, заради неї та її сина Германа працюватиме могутній термоядерний реактор плазмольота. Це його силою живилися прилади і агрегати, засоби зв’язку. Все було зроблено, щоб мати з сином могли жити, працювати і відпочивати майже так, як на Землі чи Сергусі.
Майже… В короткі години перепочинку від материнських, а потім і від педагогічних турбот Лан з сумом поглядала на хлопчика, який ще ніколи в житті не бачив справжнього дерева, річки, хмар на небі, не чув пташиного щебету, не знав друзів дитинства. Численні синерамні кінофільми, книги, картини, записи гіпнофону, зроблені на Землі і Сергусі, налагоджені телепередачі з Ні Пабара — підростаючий Герман “ковтав” ненаситно, з кожним роком знав все більше. Вже в десятирічному віці він освоїв увесь плазмоліт, як дитина свою іграшку. Зростав серйозним, вдумливим, допитливим до всього нового, але посміхався і пустував дуже рідко. Робота, робота і робота. Як добре, що у Лан було її так багато, що майже ніколи було віддаватися почуттям відчаю… Сергусіянці хотілося виховати Германа сином землянина, тому треба було знати мови народів Землі, основи наук, досягнення культури й мистецтва. І шість років, доки підростав до “шкільного віку” син, вона буквально штурмувала фонди бібліо-, фільмо- і фонотек корабля. Потім раптом виявилося, що шестирічний Герман, “граючись”, давно вже навчився писати, читати й рахувати. Лан, не жалкуючи за тим, що вона витратила стільки часу на опанування землянських азів, перейшла до навчання сина за методами сергусіянської операційної логіки з застосуванням передачі думки на відстань.
Вчила Германа і вчилася сама. Із вдячністю згадувала пораду Сергія: “Хочеш щось добре знати, вчи цьому інших”.
“Школою”, вірніше “класом” був величезний астронавігаційний зал. Заходячи туди, Лан і Герман відчували урочистість і значимість кожного уроку. Ця урочистість ще більш зросла для маленького Германа з того часу, як уроки стали провадити інженери, навігатори, професори і академіки, які по черзі на кілька місяців виходили з кабін електросну і, прочитавши свої курси, поступалися місцем іншим.
…Це трапилося тоді, коли Германові пішов дванадцятий і для навчання з ним на три місяці “прийшов” зі сну професор космогонії Кирилов. Професорові захотілось наблизити заняття до “справжньої”, земної обстановки, домогтися того, щоб Герман відчув себе у “колективі” однолітків.
Так “класом” стала кулеподібна кабіна синетаріума. Професор розкопав у фільмотеці якийсь старий землянський фільм про те, як проводити уроки з астрономії в сьомому класі.
Чудеса синетаріума зробили своє. Професор стояв за кафедрою, перед ним — Герман, а поряд з останнім “сиділо” за партами кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Вони так безпосередньо поглядали на Германа, так невимушено зверталися до нього по імені в ту хвилю, коли професор змовкав, формулюючи умовиводи, що Кирилов аж запишався був своєю вигадкою.
І Герман спершу з цікавістю дивився навколо: якось по-новому світилися його очі. Та не минуло й половини синерамного уроку, як він похнюпився, кілька хвилин сидів нерухомо, потім звернувся до професора із запитанням:
