— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.
Герман зітхнув.
Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”
Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.
Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.
Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.
— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?
— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?
Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.
— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.
— А хто ви?
Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.
— Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!..
Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?..
“Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”.
Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць.
— А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті.
— Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь?
— Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати!
— Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять!
— Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті.
— Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже?
— Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько.
— Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК…
Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися.
— Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче!
— Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько.
Герман ще раз оглянувся навколо. Навіть поверхня “моря” на Ні Пабарі була виразно опуклою, як на велетенському глобусі. Здавалося, що це справді вода, котра здіймається півсферою над сушею.
— Як бачиш, — посміхнувся прадід Германа Юрій Степанович Чуєв. — Тут до горизонту рукою подати. А на Землі всі розміри і відстані у тисячу разів більші. Словом, Земля — планета, а це — її мініатюрна копія. Довжина екватора — три з половиною кілометра, глибина “атмосфери” — близько п’яти метрів. Більшість річок перестрибнути можна. На це диво наші давні предки витратили кілька століть виснажливої праці. Навіть з допомогою сергусіянської техніки нелегко було працювати тоді людям під землею. Незвичайно!
Так, це була справді незвичайна споруда. Якщо весь астероїд Ні Пабар являє собою губчастий “стільник”, тобто велетенську гору, пронизану лабіринтами печер, то в його центрі древні земляни “вирізали” досить велику кулю, надавши їй якомога більшої схожості з тодішньою Землею. Власне, це й був велетенський “глобус” планети Земля, на якому у масштабі приблизно 1:1000 було рельєфно відтворено все: і моря, і океани, і материк. Цей “глобус” утримується всередині астероїда численними скелями, що з’єднують його зі “стільником”. Кожна чарунка “стільника” виконана зі зцементованих порід, ізольована від інших двома герметичними дверима…
Герман поглядав на прадіда Юрія, той — на нього. Обоє в задумі мовчали. Та що тут скажеш такого, що могло б виразити всі розмаїті почуття подиву і захоплення інженерною доцільністю мешканців Ні Пабара і водночас співчуття до його населення, вимушеного стільки років поневірятися у космосі без сонячного світла і природного повітря?..
Астронавти вже знали, що більшість нілабаріян лежать у глибоких печерах у стані анабіозу. Постійно чергувала на космічній станції Ні Пабара лише частка древніх землян, котра, відбувши свою дворічну вахту, теж засинала на десятки років. До цього змушували побоювання за ті запаси повітря, води й продовольства, які були розміщені на Ні Пабарі як у тілі цього центрального “глобуса”, так і в кожній чарунці—печері зокрема. Життя ж усьому Ні Пабару давала компактна термоядерна установка, побудована древніми сергусіянами ще тоді, коли Ні Пабар був величезною горою на материку Маорія. Це вона освітлювала і обігрівала всі закутки губчастого астероїда, живила пристрої з регенерації повітря і води, теплиці, розташовані десь в глибині оцієї центральної кулі.
