Перший капітан корабля Новиков, професор Петровський і академік Курганов займають крісла у вершині “підкови”, реагують на ривки гальмування автоматично, увага їх прикута до незакінченої розмови: вони обмінюються репліками і зрозумілими лише їм знаками. Ось Новиков написав пальцем у повітрі якусь формулу, Курганов і Петровський на знак згоди кивнули головами, але імпульс гальмування в ту ж мить кинув їх уперед і з ствердного жесту у медиків вийшло таке кумедне заперечення, що Сергій мимоволі посміхнувся.
Відтак думки Сергія перескочили до розрахунків зворотного курсу плазмольота на Землю. Невже астронавти, а значить, і він, допустили якийсь прорахунок? Перед очима і зараз постають космічні траси корабля, накреслені його і Миколи Івановича Добробаса руками на картах Всесвіту і потім запрограмовані автопілотові.
Ні, здається, все вірно. Зворотний шлях плазмольота плавно обминав простір з космічними хмарами пилу, і ніхто, навіть сергусіянські вчені, не передбачав саме на цьому місці сильного гравітаційного поля. Значить, космос просто підніс землянам цю несподіванку, як свій загадковий сюрприз. Значить, і земляни, і сергусіяни, розумні істоти, які вже чимало чого навчилися, ще далеко не все знають про таємниці космосу і форми матерії на краю “рідної” Галактики.
— Три години постійного гальмування при п’ятикратному перевантаженні! Вахтовим вийти з амортизаторів! — ожили репродуктори. — Медикам і біологам зібратися в лабораторії головного лікаря корабля!
Сергій насилу підвівся з крісла. Зараз земні терези показали б, що він важить понад триста кілограмів! Заворушилися в кріслах астронавігаційного залу й інші астронавти.
— Ще одна новина! — став на ноги Юрій Олексійович Петровський. — Я взяв з собою кишеньковий індикатор по визначенню інтенсивності поділу ракових клітин у організмі. Забув про нього та й сидів із уведеними клемами. А тепер погляньте на табло: під час найбільшого перевантаження крива поділу зупинилась і застигла на місці!
— Це міг бути просто збіг обставин, але збіг характерний, — поскуб заново відпущену чорну борідку Курганов. — Треба все проаналізувати, не забуваючи і про вашу новину, Юрію Олексійовичу. Ходімо до вас, там і поговоримо грунтовніше.
Згинаючись під вагою власних тіл, астронавти почали розходитися. Сергій як тільки міг швидко попрямував до лікарні. Перед її дверима його зупинив якийсь незрозумілий крик. Сергій хвилину прислухався до звуків, доки не збагнув, що це крик новонародженого, вимогливий і переможний крик його сина!
Залоскотало вії, серце огорнула хвиля любові до рідної крихти, яка, незважаючи на всі небезпеки, стверджує нове життя в космосі. Син!
І Сергій звів голову, випростався, немов умився земною росою. Так! Заради утвердження людини над всіма силами природи треба жити. Боротися і перемагати!
В астронавігаційній залишилося троє. Два змінних капітани плазмольота Іван Германович Новиков і Юрій Степанович Чуєв знову схилилися над розрахунковою діючою моделлю простору, а Микола Іванович Добробас важко ходив від великого екрану настінного відеофону до пульту управління кораблем, хоча все зображуване локаторами можна було бачити з будь-якого куточка залу.
— Не дає мені спокою це гравітаційне поле, — відповів астроном на запрошення Чуєва сісти. — За всіма даними, його в цьому районі простору не повинно бути. А воно, виявляється, реально існує. Всі закони небесної механіки летять шкереберть! От і боюсь я того, що справжньої небезпеки ми аж ніяк не розгадали…
— А я вже її, здається, бачу! — ще нижче схилився над чорним колом стола Новиков. — Ось гляньте, товариші, на оцю цятку! Не буду поки що нічого стверджувати, але слід вивчити її взаємодію з плазмольотом. Мені здається, що це…
— Одна з погаслих зірок у цьому районі простору? — угадав припущення Новикова астроном. — І мені таке спадало на думку. Однак це ж неймовірно! Сергусіяни обов’язково помітили б таку зірку!
— А що, коли вона тільки-но тут з’явилася? — немов у самого себе запитав Юрій Степанович Чуєв, звичним жестом пригладжуючи волосся. — Якщо — недавно?
Добробас лише плечем стенув: питання, мовляв, таке, що й відповіді не варте!
— Я про те, — м’яко наполягав на своєму другий капітан плазмольота, — що цей астероїд саме тут появився недавно.
— Що? Гість з окраїни Галактики? — напружено запитав Добробас. — Ну, знаєте! Припущення таке глибоке, що й дна не видко!
— Перевіримо. Давайте, — примирливо і спокійно запропонував Чуєв. — За якусь годину машини зроблять усі розрахунки і ми або відкинемо цей варіант, або впевнимося в тому, що наш корабель, мов муха в павутиння, вже влип у тенета якогось гравітаційного поля.
Півтори години розрахунків пролетіли, як одна мить. А коли на стіл перед очі астронавтів лягли таблиці з результатами, всі троє довго мовчали. Факт був настільки незвичайним, що слова були просто зайві.
Всі мовчки дивилися на модель простору. Он там, недалеко від заданої матеріальної точки плазмольота, в космосі швидко пропливав величезний астероїд. Невідомо, з якої далини з’явилося це диво. Але прилади свідчать: астероїд рухається зі швидкістю, що значно перевищує рух Землі навколо Сонця. Поки що космічний гість трохи осторонь курсу корабля, однак незабаром настане час, коли пройде повз нього, зруйнувавши своїм тяжінням плазмоліт!
Микола Іванович, горблячись, стоїть над розрахунками, важко ворушить губами. П’ятикратне перевантаження таїть у собі неприємні дрібниці: відкриєш в розмові рота, а закрити його несила, бо нижню щелепу тягне вниз. Словом, не розговоришся. А поговорити з друзями є про що, Колись там, на Землі, йому здавалася неймовірно великою відстань до невідомого тоді Сергуса, звідки роками йшли радіосигнали. Тепер до мандрівного астероїда зовсім близько, але годі думати про якийсь зв’язок. З ким? Від кого чекати порятунку? Сподіватися можна лише на чудо, а оскільки чудес не буває, треба покладати надії лише на свої власні сили…
Голова паморочиться, коли пробуєш уявити безмежжя простору. А от межа між вільним космосом і районом незвичайної гравітації виявилася майже непомітною. Ще ж кілька днів тому найчутливіші прилади корабля були спокійними. А потім чи не відразу мов знавісніли, показуючи неймовірні дані. Та що прилади! Ще якийсь місяць—два тому весь екіпаж був здоровим, як ніколи. Навіть кілька діб тому ніхто й гадки не мав про те, що страшна хвороба вже почала свою руйнівну дію. Вільні від вахти астронавти забажали тоді покататися на ковзанах. Невеликий басейн спортзалу корабля був швидко перетворений у ковзанку і всі, навіть ті, хто за графіком виходив на чергування з кабін електросну, тішилися на льоду. Система спостереження за станом здоров’я кожного астронавта сумлінно фіксувала факт: все в нормі.
