Ознакомительная версия.
і, розуміється, одному цивілеві між військовими довелося не одне почути на свою адресу.
Я списав із Пласкачем протокол і відпис передав на дві руки: до місцевої команди
і до польового суду, за надужиття влади і зневагу державного уряду. За кілька днів прийшов до мене якийсь не знаний мені старшина з предложенням, щоб справу якось по-доброму полагодити, Фільц мене перепросить… Я предложення відкинув.
Не мене від обидив, лише уряд, і я не маю права прощати. Ми ведемо діло серйозно, а хто нервовий (тим його виправдував) - хай йде лічитися, а такого хамства, щоб чоловікові тверезому казати лягати в болото, стерпіти не можу. Не знаю, на чім справа скінчилася, бо незадовго настав розвал фронту.
Або така квітка:
Приходить до мого бюро якийсь четарик у шапці і, показуючи на мене пальцем, питає:
- Чи то ви Чайковський? Мене аж підкинуло.
- Чого вам треба від Чайковського?
- Коли ви Чайковський, то дайте мені дозвіл, щоб забрати для дивізії машину до писання в адвоката Е… Він такий зухвалий, що не хоче дати машини, поки не принесу дозволу від Чайковського.
- А хто ви є? - питаю.
- Я є четар з дивізії, і для дивізії машина потрібна.
- Неправда, ви не є старшина, бо не знаєте, що, входячи в хату, хоч би по службі, треба зняти шапку і представитися, то є виявити своє назвисько і рангу.
Як дивізії машина потрібна, то хай віднесеться до мене письмово.
- Я хочу взяти машину від того адвоката, щоб його покарати за зухвальство, що не хотів мені машини дати.
- А я не маю з вами про що більше балакати, прошу мені не перешкоджати…
Він стояв ще якийсь час без шапки, котру м'яв у руці, нарешті вийшов, не промовивши слова…
Приходить до самбірського, рудецького і турчанського комісаріатів з головного хар-чевого уряду приказ, потверджений підписом полковника Гриця Коссака, щоб кожний з тих повітів достарчив до такого-то часу стільки-то твердого збіжжя, стільки круп, каші, солонини і таке інше для центрального харчевого уряду.
Діставши таку урядову дурницю, підписану ще й полковником Коссаком, котрому місцеві відносини повинні бути відомі, я потирав чоло долонею, думаючи, що це мені сниться. Самбір і Рудки живлять свій фронт, бо із запілля нічого не приходить, а надто Самбір мусить живити повіт турчанський, де лютує голод. Тепер приказ, щоб давати ще харчі для запілля, для тих товстопузих дармоїдів міліціянтів, яких довелось мені бачити. До того ще загальновідома річ, що турчанський повіт, відколи існує, не бачив на своїх нивках твердого зерна, хіба вівсик. Отож, Турчанщино, давай тверде зерно, може, і для Поділля призначене, бо так наказує влада! Я порадився з моїм товаришем д-ром Ріпецьким, і ми прийшли до того висновку, що хоч би і послухали, і таки збіжжя зібрали, то місцева команда не дозволить його вивезти з повіту, бо й у нас не переливається. Ті причини неможливості виконання того приказу виписали ми до головного харчевого уряду.
Потім незадовго приїжджає якийсь вищий урядовець головного харчевого уряду з репримендою, чому приказ дотепер не виконаний. То був якийсь із тих «любячих атєчество» патріотів, що замість йти в однострою на фронт, бо здоровий нівроку і молодий, волів «декуватися» між мішками хліба-каші в харчевім уряді.
Я сказав йому ті самі причини, що в письмі до харчевого уряду.
- Але ж, пане комісаре, говорю серйозно, тут немає виправдання, визначена кількість мусить бути доставлена.
Я схвилювався:
- Пане! Не робіть з тата вар'ята. По-українськи ж вам говорю, що це неможливо, бо нема звідки… Науку про прикази сховайте собі про запас, а я вам кажу, що дурень той, що видає прикази, знаючи, що вони не до виконання. Врешті йдіть собі
і реквіруйте самі, але я не ручу за це, чи наші фронтовці вас не зареквірують і відішлють туди, звідкіля приїхали.
Потім я луснув дверми і вийшов, лишаючи його з д-ром Ріпецьким, котрий і від себе наговорив йому прикрих слів.
Ні, так далі не може бути. Я скликав прибічну раду і тут вирішили, щоб я поїхав до Станіславова і там розмовився в харчевім уряді. Нас мусять конечно відтяжити
і перебрати прокормлення фронту.
Я поїхав, але в тім уряді годі було з ким договоритися до путнього кінця. Вони такі бідні, нізвідки взяти. Треба всім терпіти… ну, а цей приказ про доставу твердого хліба буде взятий назад…
Я вийшов і зараз на вулиці перед харчевим урядом приступає до мене якийсь жид, купець, котрого я перший раз в житті бачив.
- Пане комісаре, потребуєте твердого збіжжя?
- А ви маєте за скільки?
- Маю скільки захочете, б, 8, 10 вагонів. Пшениця по 600 корон, жито по 500 корон.
- Та звідкіля, з котрого повіту, коли ніде нічого немає…
- Ой, ой, коби я так здоров був, скільки є у нас збіжжя, з котрого хочете повіту… Лиш ви постарайтеся про дозвіл на вивіз, бо я його не дістану.
Нічого я йому не відповів на цю оферту, лиш зараз завернув до харчового уряду до того самого референта.
Я йому розповів про мою розмову з купцем…
- Треба було його зараз арештувати…
- За що? Чи за те, що диспонує збіжжям? Воно чей же не крадене. Це лиш доказ, що вас оббріхують повітові комісари із запілля, а ви цю брехню в найліпшій вірі повторяєте. Ви того не хочете знати, що у нас потворилося стільки республік, скільки є повітів. Кожний комісар дбає лиш про свій повіт, а загальна справа йому байдужа, і коли кількох тих брехунів не повіситься, не буде в нас ладу.
Одні зійдуть на прошаків, інші забагатіють.
Опісля пішов я до військового секретаріату, і тут мене краще зрозуміли й обіцяли пособити, що справді пізніше сталося, бодай почасти.
Причину такого недомагання можна було легко відгадати. Центральний уряд прохарчування питав, певно, повітових комісарів про стан запасів збіжжя на місцях, а ті, дбаючи лише про свій повіт, показували із себе убогеньких, наче та миша церковна. Керувалися такою думкою, що мовляв, ближча сорочка до тіла, як кожух. Вигоді свого повіту підчиняли загальну справу, від якої залежало наше бути чи пропасти. Ті комісари, певно, знали, чи в їх повіті продають збіжжя і купують, бо ж той мій оферент не мав на думці краденого збіжжя. Для них був фронт далеко, а аж тоді будуть оборонятися, як ворог до них прийде. Виявилося тут цілковитий брак почуття спільноти діла. Але у тому завинив і центральний уряд- Треба було комісарські звіти через свої органи прослідити і винуватих за брехливі звіти треба було потягнути до відповідальності. Таке затаювання харчового стану в запіллі не було винятком, лише правилом. Треба було запорядити, що при означеній урядом ціні збіжжя можна вивозити його з одного повіту до другого, а було би збіжжя вилізло, з'явилося зараз, бо кожний, що його мав, був би радо спродав.
Таке саме і з м'ясом. Вертаючи тоді зі Станіславова, стрінувся я з повітовим комісаром з Долини д-ром Северином Даниловичем35. Питаю, чи у них не купив би живого м'яса.
- Можна,- каже,- та лиш за готівку, а не шляхом реквізиції. Люди мають скота доволі і можна би так кожного тижня купити яких 50 штук.
Я нагадав собі, що на нашому відтинку різали ементальські тільні корови для війська…
На нашому відтинку ставало щораз тісніше, відчувався брак усього. Хирів уже був у руках противника, а ми не мали чим гаразд відбиватися, бо не було достаточної артилерії. Ми вирішили послати до головної команди військово-цивільну депутацію, котра би наш стан як слід з'ясувала. Командування було тоді в Бережанах. В депутації поїхали: я - за Самбірський повіт, покійний Всеволод Ріпецький - за
Турчанський повіт, поручник артилерії Околіт і четар Кульчицький - від війська. Вибралися ми в дорогу під саме польське Різдво 1918 р. Подорож була страшенно утяжлива. Ми заледве другого дня опівночі приїхали до Бережан, хоч у Потуторах були зараз з полудня. Не можна було допроситися з Бережан яких саней, а бодай щоб прислали по нас дрезину. В Бережанах ніхто для нас квартири не замовив, не можна було серед нічної пітьми допитатися, де поміщається кватерунковий уряд. Ми ціпеніли під готелем до тої години, коли поляки йшли рано до костьола на «пастирку». Тоді дали мені і Ріпецькому таку кімнату, що входилося в неї прямо із двору, до того ще було і вікно забите. Старшини примістилися в іншому готелі, де пересиділи до рана у фотелі, бо ліжка не було. Одним словом такого неладу під боком головної команди, такої безпорадності годі собі уявити.
Рано я розпитав помешкання окружного команданта д-ра Ковшевича і зараз ми пішли до нього, 3 Ковшевичем, моїм старим другом, я давно не бачився, то ж наша стріча, була дуже мила. Він повів нас до головної команди, котра містилася в судовім будинку на другому поверсі. Нас прийняв шеф штабу полковник Мишковський.
Омелянович-Павленко нездужав, і ми у нього не були. Полковник Мишковський міг справді заімпонувати. Мужчина рослий, статний, в однострою російського полковника, говорив дуже гарно по-українськи і говорив військовим стилем так, наче стріляв з кріса, значить, що сказаного слова ніколи не завертає. Така мова може заімпонувати. Ми предложили йому наші пекучі потреби: насамперед - військові, а опісля - ми цивільні.
Ознакомительная версия.
