- Оце яка твань! - не то прогула, не то прошипiла вона.
- Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? - донiсся до неї другий охриплий голос.
Рогожка заворушилася на всi боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звiдки до неї обзивався хтось.
- Уже ослiпла, не бач? - знову озвався охриплий голос.
- Ти, Марино? - просвистала рогожка, додивляючись.
- Я. Iди сюди, на сей бiк: сюди не так дощем набиває.
- Сама, небiйсь, краща: тiльки й того, що нiс, як той димар, а пранцi так i кишать! - огризнулася рогожка i почимчикувала через улицю на другий бiк.
- Здорова! - привiтала її теж жiноча постать, прикрита зверху платком.
- Здорова, - просвистала рогожка.
- Де була, що так обтираєш ноги?
- А там, коло земства. Та твань через майдан - насилу вилiзла!
- Що ж, i заробила що?
- Заробиш! Пiд таку нiч хоч би очей де не виколоти. А ти?
- Та й я ж так. Тут один iшов п'яний халамидник.
- Та й що?
- Та й пройшов.
Помовкли на якийсь час, пiдпираючи забор спинами.
- Я ще сьогоднi нiчого й не їла, - мовила журливо рогожка.
- Хiба жиди через день тебе годують? - зареготалася Марина.
- Нi, не те. А сьогоднi нiчого не варили, шабаш.
- Я 6 їм, бiсовим, i гугiль би поїла. Рогожка зiтхнула.
- А чула? - спитала трохи перегодом.
- Що?
- Твого у полiцiю повели.
- П'яного?
- Нi, не те, а вилаяв панiв у земствi. Там такий гвалт збив, цю i за полiцiєю послали, насилу його на звощика узяли.
- I краще. Хай не напивається.
- Кучери гомонiли мiж собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
- I пошли боже, як уже менi з таким п'яницею вiк калатати!
- А все ж ти сьогоднi їла, не голодна.
- Не в його дяку. Я i горiлку пила, то що? Вiн би з рота вирвав, коли б побачив.
- А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.
- А що?
- Пiду додому.
- Якої трясцi? Пiд тином здихати?
- А тут не все рiвно?
- Тут хоч у жида мiсце маєш. А там - хто тебе пусте.
I знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донiсся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пiсню заводило.
- Чуєш? - спитала Марина.
- Чую.
- Ходiмо, а може?.. - Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:
Якби таки чоловiк молодий,
То по хатi б поводив, поводив!
А рогожка слiдом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:
Ой гоп по вечерi!
Замикайте, дiти, дверi.
Гоп! Гоп! гоп! - i, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.
- Стой! Не шуми! Расшибу! - плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловiк i з одного маху ухопив за руку рогожку.
Марина, вирвавшись, побiгла далi. Рогожка зосталася. П'яний, схилившись на неї, не то що шептав, не то сам з собою гомонiв.
- Як не сороковку, то й не хочу, - гомонiла рогожка.
- Что мне твоя сороковка? У меня денег куры не клюют. Вона! - i вiн ударив по кишенi рукою. Почувся брязкiт мiдi.
Через хвилину вони окрилися у темному переулку. Незабаром рогожка знову виткнулася.
- Марино! - гукнула вона.
- Агов! - обiзвалася та здалека з-пiд крамниць.
- Iди сюди.
Марина пiдiйшла.
- А що? Заробила?
- Семигривеника. Ходiмо вип'ємо та поїмо.
- А того де дiла?
- Заснув пiд лавками.
- А грошей у його не зосталося?
- Бог його знає. Вiн уперед дав.
- То ти, дурна, сама и не пошукала?
- Нехай йому!
- Де вiн лежить? Я пiду.
- Пiшов, їй-богу, пiшов.
- Брешеш!
- От хай мене бог поб'є! - махнула рукою та так, що аж рогожка посунулася з голови i упала додолу.
Вона стояла саме коло лiхтарнi. Свiт упав прямо на неї i освiтив безносе, дощем змочене лице, покарбованi губи, розкуйдану голову.
- Оце ще менi оця халабуда! - скрикнула вона i, пiднявши рогожку, знову накрила голову.
- Ходiмо, кажу.
- Куди?
- А он у шинку свiтиться.
I мовчки обидвi пiшли через вулицю. То були Христя iз Мариною, котру Довбня з п'яних очей витребував собi у губернiю.
XV
На другий день у собранiї Лошаков на чiм свiт стоїть громив Колiсника. Коли його душа ше до того лiтала по свiту, то, певно, прослухавши Лошакову рiч, мерщiй почимчикувала до пекла, шоб у гарячiй смолi спокутувати тi грiхи тяжкi, якi викопав з самого дна її Лошаков: таких злочинств, такого сорому не видержала б i душа найпершого зарiзяки! А щодо кiсток, то, певно, вони аж танцювали в глухiй домовинi, бо й кiстка не влеже покiйно пiсля такої красної мови.
Шмагаючи по коневi - не без того, щоб не зачепити i оглобель: говорячи про Колiсника - не минеш i Христi. Досталося i їй на горiхи, "этому продукту глубокого нравственного растления", "куртизанке", "камелии", "кокотке"… Коли б чула все те безноса Христя, прислужуючи жидам, то вiд радостi перенесла б i свiй голод, дякуючи великим панам, що не забули її, жидiвської наймички.
Та вона не чула, чешучи гнидявi пейси жиденятi, котре гидувало дивитися на її безносу пику i все, знай, рукою одпихало невiрну наймичку.
А Лошаков не вгавав: соловей весняної ночi утомився так довго б спiвати, а вiн - нi. Аж зблiд, аж перепався… I було чого: вдячливе земство вiддало йому Колiсниковий маєток, щоб аби у двадцять лiт заплатив двадцять тисяч, що вкрав покiйний Колiсник.
На роз'їздi Лошаков задав земцям бенкет: там були однi тiльки пани дворяни. Пили i їли, їли i пили, незгiрше, чим на бенкетi в Колiсника, тiльки не пили, як там, "за мир", "за земську згоду", а бiльше "за победу". Полупанки прихильно дякували Лошакова, що вiн потяг руку за свого брата дворянина. А то - одтерто нас, зовсiм вiд дiла одтерто. А ми хiба колись не служили й не робили? I справниками, i непремiнними, i суддями, i засiдателями. Хрестян одiбрали - i сiре мужицтво узяло гору! За здоров'я нашого сословного предводителя! За побiду! - i нестямним "ура!" оголошувалися високi стiни дворянського дому.
Чи чуло ти, сiре хлiборобство, розтикане по горах i по долинах, по хуторах i селах, чи ти чуло той нестямний викрик дворянської радостi?
Нi, ти не чуло, тобi нiколи було дослухатися. Хатнi клопоти, клопоти села, хутора, а найбiльше клопоти бiля землi тобi ближчi були, нiж що друге. Аби земля-мати добре родила, щоб не довелося упроголодь зиму сидiти. А про земство - тобi байдуже. Твої гласнi, правда, усi їздили на збори, бiльше думаючи про те, а що там воно дома дiється, нiж про громадську справу. Вони i до тебе занесли недобру чутку про панськi замiри.
- От нашого брата хотять з земства вижити. Мулить, бач, панам очi сiра свита.
- Ат, земство! Що земство? Тiльки одно здирство! - казало ти, глухе до його, i переводило розмову про урожай, про низькi цiни на хлiб та про землю, що в тебе її так обмаль - нi об вiщо рук зачепити!
Зима. Земля, скована морозом, покрилася бiлим снiгом. Сонця не видно, високе небо замазалося зелено-бурими хмарами, припало до землi, наче нагнiтило на неї. Сумно, сумно… Один вiтер гуляє по волi, гуде та реве, мов туже посеред того всесвiтнього гробовища. Справжнє гробовище: мальованi лани прикритi снiгом, серед котрого де-не-де бовванiє почорнiлий бур'ян, темно-зеленi лiси, позбувшись свого пишного одягу, повистирчали з снiгу товстелезнi цiвки, позадирали угору посинiлi паростi; спiвучi пташки одлетiли, хiба де горобцi по токах заведуть своє цвiрiнькання та чорний крук, надувшись, жалiбно закряче з високої могили серед пустельного поля, мов поскаржиться i на голод, i на холод. I життя людське змандрувало знадвору у хати, у теплi захисти, не чутно нiгде нi спiву, нi реготу-гомону. Всюди пусто та глухо.
З зимньою добою прийшлося Христi зовсiм пропадати i вiд холоду, i вiд голоду. Одежина в неї - старе дрантя та ганчiр'я, з-пiд котрого то там, то там виглядає посинiле зашкарубле тiло, їжа - об'їдки жидiвської страви та цибуля з черствим хлiбом. Коли було теплiше, то хоч нiчнi походеньки колине-коли принесуть сороковку-другу, хоч погрiтися було чим, а стали морози - i походеньки минулися. Кого стрiнеш у холод та у вiхолу? А тут iще одного разу Христя приморозила ноги… Горять i щемлять її пальцi - боляче ступати, а жидiвка шле по воду за три гони - до самої рiчки.
- Куди менi дiйти? Я недужа, - з жалем у голосi плачеться Христя.
- А їсти дужа! А на нiчнi побiганки дужа? То коли не хочеш робити, iди собi к бiсу! - свариться жидiвка.
Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
"Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.
Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
- Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
- Та наливай, досi вже настоявся.
Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
