- Чого ніс похнюпила? - спитає, ущипнувши злегка за щоку.
- Гетьте, не лізьте! - скрикне Марина.- Он мені всі голову прогризли вами.
- Хто - всі? - допитується Олексій Іванович.
- Хто? Дівчата… батько…
- А тому старому дурневі чого ще забажалося?- суворо спитає Олексій Іванович - і одійде.
На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто нічим не вгодить Олексієві Івановичу: і те не так, і друге навиворот!.. Перешиває Олексій Іванович дівчат - на гречку, як кажуть, переганяє. Піде в садок проходитись, до Федора заверне.
- А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеш?
Дивиться Федір сонними очима на пана. "Що ж я плескав їй? Коли?" - думає і не пригадає.
- Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в накладі зостанеться,- сердито скаже й піде.
"Розкуматися!-думає Федір.-Як то розкуматися? Ще такого не видано було на світі… Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже вона… глади-маха?.."
І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже, де той і хміль дівся! В голові тілько гуде та на серці холоне.
Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П'є, п'є - не бере.
- Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? - промовив Федір і випив усе дощенту.
Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися - ніяк не встане; схилилася голова - голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.
- А що, Федоре, панів куме! - ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір.- Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!.. "Розкумаймося", каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що - зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха… І тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі - відтіля! Що ти йому зробиш? В'юн Федір! - і він на всю хату зареготався.
- Бодай уже всі так в'юном звивалися, як звивається Федорове серце! - скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
Довго ще він сам із собою отак розмовляв, реготався та плакав, поки не знеміг і, схилившись на стіл, не заснув.
Цілий тиждень після того отак кружляв Федір. Не. знав він за той тиждень другого шляху, як із дому до підвального, а від підвального додому. Крадькома він садком прокрадався туди, брав кварту горілки й крадькома повертав додому, щоб, бува, не стрінутися з ким. Він почав боятись людей, боявся рідної дочки, себе самого боявся. Не раз йому западала думка: втекти куди-небудь, забігти без вісті, світ за очі. Все одно де не пропадати… Він і так пропада. Нема в нього нікого, кому б він сповірив своє горенько: рідна дочка - і та йому ворогом стала… Он щось таке панові наклепала… Уже ж би він не виссав з пальця того, що казав ото… Видно, вона йому про щось довела… Може, вже й близька стала?.. Пани заздрі на ласощі… Що кума -то дарма!.. Як у серці нема бога, то гріха не страшно… "А що, як то правда?"-думав Федір, і та його думка наче ціпом по голові молотила, серце наче ралом драла. "Куди ж ти втечеш від тієї думки? Немає на світі від неї другого втьоку, як на той світ; немає іншого захисту, як під землею!"- думав Федір. "Ні, брехня!- втішав він себе, позираючи на пляшку,-є залити-втопити!" І Федір заливався, щоб забити собі памороки.
Певно, що він би таки їх забив, якби сама доля не допомагала йому їх збутись іншим побитом.
Через тиждень після того, як пан нахвалявся з ним розкуматися, бариня вперше після родин зволоклася з постелі. Суха та замліла ігісля недуги, вона аж світилася і, обпершись на руку покойової Хвеньки, пішла проходитись по господі.
- Мамка! А где Пьер?-спитала вона про сина, зустрівши мамку.
- Нянька панича понесла гуляти.
- На двор?.. Как би не простудила маленького!
- Ні, бариня, по хатах,- відказала мамка..Бариня пішла далі. Пройшла гостинну й залу. Все кругом неї блищить та сяє, все веселить очі.
- Кажись, все в порядке,- шепоче вона, простуючи до кабінету.
- Отвори,- стиха наказує Хвеньці.
Хвенька відчинила двері. Бариня ступила на поріг та так опукою й посунулася додолу. Зачепилася вона, чи від чого - мов два знало! - впала додолу…
Олексій Іванович мерщій підбіг до неї, підняв з долівки, положив на крісло, щось підніс у пляшечці, давав нюхати, натирав виски.
- Вон! Вон!-обмираючи, шепотіла бариня. Потім почалися сльози, посипалися прокльони.
До тих сліз і прокльонів додав свого репету й Петрусь із крісла, де лежав він, вимахуючи голими червоненькими ніжками.
Прибігла мамка й мерщій винесла Петруся, а бариню перенесли в спальню й знову положили в постіль.
Через годину після того Олексій Іванович виїхав з двору шляхом на город, а через другу - серед двору проти вікон барининої спальні вивели Марину в драній сорочці з зав'язаними на спині рукавами, посадили на набиту сміттям підрешітку, почали стригти довгу косу, мазати голову дьогтем, натикати пір'ям, а баринині покойові по одній підходили до неї й плювали їй у вічі.
За що? Через віщо? Що зробила вона таке? Ніхто нічого не знав. Так бариня наказала - та й годі!
Одначе Хвенька шептала жінкам та дівчатам, що тілько вона одхилила двері в кабінеті, як звідти, мов стріла, вискочила розхристана Марина, зачепилася за бариню та так її на долівку й повалила.
- Чого ж вона там була в кабінеті? А пан же де був? - допитувались жінки.
- Та й пан же там - з нею!
- Он воно що! - рішали молодиці, а дівчата, похнюпившись, лукаво всміхалися.
Федір спав п'яний, як нестямний грюк у вікно збу* див його.
- Хто там? Чого?
- Федоре, панів куме! Іди подивися, до якого шлюбу твою дочку наряджають! - гукала на весь садок прикажчикова жінка, що з першого разу зненавиділа Федора.
У хату вскочили два лакеї і, схопивши Федора під руки, не дали, як кажуть, і вгору глянути - повели в двір. Федір, закустраний та заспаний, хилився поміж лакеями то на той, то на другий бік.
- Аж ось і архірея ведуть! - хтось гукнув з купи, що кругом обступила Марину. Купа зареготалася.
- Розступіться! Розступіться! - гукали лакеї, підводячи до купи Федора.
Народ роздався. 'П'яного та заспаного Федора підвели до дочки й поставили проти неї.
- Подивися на свою кралю!.. Бач, як її нарядили! - злісно гукала прикажчикова жінка. "
- Марино-о!-тілько й зміг вимовити Федір, захитався і, як сніп, повалився їй під ноги.
- Бач, як батько кланяється низенько своїй чесній дочці,- базікала прикажчикова жінка. Другі всі мовчали та якось понуро дивились…
Це зразу щось як свисне, лясне!.. Марина нестямно скрикнула, схопилася і, мов навісна, кинулася з двору. Баринин кучер Самійло з гострим батогом гнався за нею й чесав по чім попало. Марина в драній рядняній сорочці, що кругом неї так і майтолалася своїм дрантям, мов вітер, мчала з двору в поле. Люди назирці її проводжали.
- Ач, як вивірчує!..- гукала, заливаючись реготом, прикажчикова жінка.
Та народ уже не реготався. Дехто з повними сліз очима поглядав у поле, як Марина, нестямно лементуючи, тікала; другі боязко озиралися назад, де серед двору лежав блідий, як смерть, Федір. Усім стало якось моторошно, страшно-Як загнав Самійло Марину аж геть за могили, що вже її стало не видко, і вернувся у двір, то і Федора прибрали з-перед барининих вікон. Його понесли до того ж таки Самійла на конюшню. Навіщо? Прочуматися? Похмелитися? Ні, щоб проспався… Бариня на другий день звеліла задля батька інше похмілля готувати. Самійло хвалився, що аж три канчуки звелено в сирівці намочити. Та, видно, Федір, хоч і обмерлий був, а про те догадався. На ранок його вже не було в конюшні; шукали по всьому двору й садку, та ніде не знаходили. Кинулись у нову хату - аж Федір висить безпечно собі на трямку в сінях…
Одрадяни, почувши про те, наче потетеріли. Та кара над Мариною, що придумала їй бариня, та нагла смерть Федорова, мов страховище яке, стояли перед їх очима, а в серці, на самому дні збентеженої душі, ворушилось гірке почування, що то з кожним може таке статися, і ніщо в світі не оборонить їх від того…
Пригадали вони тоді, що дід Улас плескав, як вони завидували федоровому покуманню… Недаром він тоді казав: "Тоді скажеш - гоп, як вискочиш!.." Недаромі.. О, той дід із нюхом!..
А тут ще після того через два дні й Самійло повісився в конюшні. Любимий баринин жеребець пропав. Бариня кликала до себе Самійла, допитувалася, від чого? Покойова Хвенька хвалилася, що бариня дуже гнівалася, наказувала Самійлові, щоб він пам'ятав, що вона йому жеребця не забуде. Самійло вийшов од барині дуже похмурий, а на другий день узяв та й повісився.
Самійлова смерть так бариню чогось налякала, що вона з ляку трохи не вмерла. Цілих два тижні лікарі не одходили од постелі недужої; гонці за гонцями раз по раз літали верхи то в город, то в Одраду. Як трохи їй полегшало, болящу перевезли в город, а на зиму вона з сином поїхала за границю та вже більше й не верталася звідти.
