Тож не дивно, що між племенами невдовзі відбулося бойовище. У хід пішли кулаки й багнюка. Бій закінчився унічию. У двобої, який вирішили влаштувати між Головними Вождями, переможцем вийшов Чорний Яструб. Тож скальп Дятла перейшов Чорному Яструбу. Бойлерів охопила ейфорія. Вони намагалися захопити ворожий бівуак, але не спромоглися на це.
Ще в одному бою сам на сам Гай переміг Чарльза й одразу ж повернув свій скальп.
Після останнього поєдинку вождів Маленький Бобер зробив виклик Чорному Яструбу. Вождь бойлерів зневажливо прийняв його і… переміг, здобувши другий скальп. Маленький Бобер, з підбитим оком, залишив поле бою.
В Боннертоні Яна вважали тихим боязким хлопчиком. Його надто опікали батьки, а тут, у Сенгері, він почувався вільним, тож і змінився до невпізнанності. Янові було дуже приємно усвідомлювати, що Рафтен, голова сім’ї, ставиться до нього з пошаною. Хлопець відчув упевненість у собі. Лісове життя зміцнило його здоров’я, загартувало волю і привчило покладатись на самого себе.
Наступного дня, коли бойлери прийшли на їхній бівуак, Ян, на загальний подив, знову викликав Чорного Яструба на двобій. І справді, Яну довелося зробити над собою величезне зусилля, адже одна справа викликати на двобій значно слабшого за себе противника, і зовсім інша – свідомо вступити в бій з тим, від кого напередодні тобі добряче перепало. Рік тому він нізащо в світі не наважився б на такий вчинок.
Ян підмітив, що Чорний Яструб шульга, от він і надумав скористатися з цього. Кожного здивував Янів учинок, та як усі раділи, коли Маленький Бобер отримав блискавичну перемогу!
Тріумф Маленького Бобра надихнув сенгерських індіанців, і вони прогнали бойлерів з поля бою. Сем та Ян захопили по скальпу.
Після переможного побою сенгерці скликали Раду, де вирішено було влаштувати дикі танці навколо багаття. На цей захід вони запросили свого Шамана.
Після танцю Вождь Бобер, з розфарбованим обличчям – щоби приховати ганебний синець – виголосив промову. Він був упевнений, що бойлери шукатимуть підмоги і неодмінно здійснять на них набіг. Аби врятувати становище, він запропонував сенгерцям поповнити плем’я.
– Та я цього Чарльза миттю повалю! – похвалився Гай, здіймаючи свій скальп над головою.
– А я б на вашому місці, – запропонував Шаман, – уклав мир із ворожим племенем. Ви як переможці маєте почати переговори.
Ось так і відбулася мирна зустріч племен у повному бойовому розфарбуванні.
Першим почав Вождь Дятел:
– Брати Вожді! Пропоную припинити кровопролитні війни й жити у дружбі. Давайте забудемо всі образи й утворимо одне плем’я – тоді нам житиметься значно веселіше.
– Це можна! – відповів Чорний Яструб. – Ось тільки всі воїни племені називатимуться бойлерами.
Ми переважаємо чисельно. Я ж залишусь Головним Вождем.
– Із Шаманом нас стільки ж, як і вас. Ми маємо кращий бівуак, у нас є загата для купання. Наше плем’я давнє.
Та після згадки про загату можна було вже нічого не говорити. Бойлери одразу ж поступились. У розпорядженні воїнів було лише десять днів. Сенгерцям продовжили відпустку ще на тиждень. Отже найдоцільніше було провести цей час на бівуаку біля загати. Питання про назву розв’язав Маленький Бобер.
– Воїни бойлерів! – сказав він. – Індіанські племена звичайно поділяються на клани. Ми залишимось Сенгерським кланом, а ви – Бойлерським, та всі ми живемо в Сенгері, тож і плем’я наше має називатись племенем сенгерських індіанців.
– А хто буде Головним Вождем?
Чорний Яструб не бажав підкорятися Дятлу, якого він переміг, а Дятел навіть не думав поступитися місцем Вождю нижчого племені. Прозвучала пропозиція обрати Головним Вождем Маленького Бобра, але Ян відмовився – він не хотів образити друга.
– Я б на вашому місці не поспішав із Головним Вождем. Спершу придивіться один до одного, а потім і вирішите, – запропонував Шаман.
Протягом наступних двох днів усі натхненно працювали на бівуаку. Зводили тіпі й ліжка для бойлерів, робили луки й стріли. Маленький Бобер зладнав для себе новий лук. Потім відбулося полювання на оленя. На всіх встигли зробити тільки два луки, та хлопців захопила ця забавка, під час якої бойлери переконались, що не вельми обізнані у лісовому житті. А от у плаванні не було рівних Чорному Яструбові, якого так захопила загата, що він навіть взявся майструвати човника.
У об’єднаному племені панувало пожвавлення й веселощі. Маленький Бобер навчав нових воїнів усьому, що знав. Ян аж сяяв од щастя – нарешті він має змогу показати себе досвідченим індіанцем. Пітера захопило нове життя, як і міського хлопчика. Чарльзу було байдуже до всього, тож він не вельми переймався життям на бівуаку, але сміявся – не спиниш. Яструбине Око весь час кепкував із Чарльза. З ним він розмовляв різким зарозумілим голосом, а не жалібним писком, як з усіма іншими. Були моменти, коли Яструбине Око перегинав палицю: за найменшу провину він жорстоко карав бідолашного хлопця. Та таку поведінку досить швидко присік Чорний Яструб. І Яструбине Око вгамувався.
Хлопців дуже зацікавив Янів нотатник, а найбільше – малюнки в ньому. Тож Ян із задоволенням узявся розмальовувати тіпі бойлерів.
XXVIII. Нові ігри
Чорний Яструб запропонував нову гру – «вгадування».
– Скільки кроків звідси до того дерева? – питав він.
Кожен записував свою думку, після чого ця відстань ретельно вимірювалась. Найточнішим зазвичай виявлявся Дятел або ж Чорний Яструб.
Гай, як і раніше, тримав першість у гостроті зору, і тому коли виникала потреба у зміні розваг, завжди пропонував таку гру, в якій він міг би стати героєм.
Ян теж вигадав нову розвагу – «знання білої людини».
– Чи можете ви, – питав Маленький Бобер, – визначити зріст собаки за її слідом?
– Ні. І ти не можеш, і ніхто не зможе, – насмішкувато відповіли товариші.
– Я можу. Треба довжину сліду передньої лапи в дюймах помножити на вісім – і ви матимете її зріст до плеча. Перевірте – й самі переконаєтесь. У малого собаки лапа, приміром, два з половиною дюйми, значить, зріст її приблизно вісімнадцять дюймів. Зріст вівчарки з тридюймовим слідом сягає двадцяти чотирьох дюймів. В дога або іншої великої собаки з чотиридюймовим слідом зріст тридцять – тридцять два дюйми.
– Що ж, по-твоєму, кожний собака має на зріст вісім своїх власних лап? – з сумнівом у голосі перепитав Сем.
Але Ян вів далі:
– За слідом можна також визначити вагу. Помножте довжину та ширину лапи в дюймах, а потім все це помножте ще на п’ять – і ви матимете досить точну вагу у фунтах. Я перевірив це на старому Кені. У нього лапа три з половиною дюйми на три, тобто десять з половиною дюймів. Якщо помножити на п’ять, буде п’ятдесят два з половиною фунти. Приблизно так воно і є.
– А я бачив на виставці собаку, про яку ти нічого не дізнався б, – вигукнув Сем. – Вона була довга – як дві мої руки, лапи в неї, мов у ведмежати, а на зріст – не вища за цеглину. Ну справжня тобі гусінь, тільки з чотирма лапами, які стирчать так далеко одна від одної, що їй важко ходити. Неначе цю собаку змалку ростили під шафою, але забули додати хоча б ще пару ніг по середині, щоб їй легше було ходити.
– А, знаю! То такса. Але ж я говорю про нормальних собак. Ці розрахунки поширюються і на диких звірів: вовків, лисиць та інших.
Бобер, щоб змінити тему, запитав Сема:
– А чи можеш ти визначити висоту дерева за тінню?
– Не доводилось. А як це робиться?
– Почекай, поки твоя власна тінь зробиться такої ж довжини, як ти сам. Це буває годині о восьмій ранку та годині о четвертій дня. Тоді зміряй тінь від дерева – от і визначиш його висоту.
– Нісенітниці! Сиди й чекай цілий день. А в густому лісі й у хмарну погоду взагалі нічого не вий де, – заперечив Чорний Яструб. – Краще вже визначати на око.
