— Толян, ви шо там, позасинали? Давай бахнем!
— Вже йдемо! — відповідаю Рині. Заходимо до кімнати, грає спокійна музика, Риня лежить на дивані, поклавши голову на коліна Капусти. Падаю на м'яке крісло, Ляня сідає мені на коліна. Капуста усміхається, а Риня шепоче їй (я це чую!) хлопчик роздуплився. Лосяра! Я настільки злий на Риню, бо він полюбляє — де треба і де не треба — вставляти свої коментарі, що хочу його роздерти. Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Капуста дивиться на свої котли й каже: пора. Риня кривиться, він, мабуть, і далі хоче бухати, але ліниво підводиться. Вони дякують за вечерю й звалюють. Ляня зачиняє за ними двері, а потім, зіпершись на одвірок дверей до вітальні й склавши на грудях руки, мовчки дивиться. Пауза. Відчуваю, як у мені наростає напруження. Як останній дурбелик, як останній кретин, як повний лох, порпаюся в магнітофонних касетах, роблячи вигляд, наче це мене зараз дуже цікавить. Ляня прибирає зі столика, відносить брудний посуд на кухню. Не знаю, як правильно повестися, може, вона скаже, щоб ішов? Ляня повертається. Як вони тобі? — запитую в неї про Іру й Риню. Вони? — ніби спантеличено перепитує, нічого, трохи смішні, одне одному підходять, Риня, правда, неспокійний, його деколи, як розповідала Капуста, заносить, але вона його заспокоює, знаєш, вона така спокійна, як вода, не дає Рині спалахнути, поступово його гасить. Да, зітхаю я, Капуста класна; пауза; а шо ти думаєш про нас? Бляха, здається, в мене тремтів голос! Ляня злегка червоніє, на губах зароджується сором'язлива усмішка, навіть не знаю, відповідає стурбовано, ну, думаю, ти такий спокійний, а я, ха! я — вогонь! — з цими словами вона підходить до мене й ми знову цілуємося, як на кухні. Боже, яка вона класна! а який непосидючий язичок… справжній диявол! Заходимо в її кімнату, я намацую вмикач, але Ляня каже, не треба світла, світло — обманює. Хм? Я довго вовтужусь із її одягом, який мене дістає; дурачок, не поспішай, шепоче вона, гаряче дихання обпалює мені обличчя. Ляню звільняю від одягу до пояса, в темряві обціловую білі руки, плечі, шию, опускаюся до грудей, нижче, але, бляха, кляті колготки, я не наважуюся попросити їх зняти. Раптом Ляня злегка підіймає таз і я, о Боже, скидаю колготки, а за ними трусики. Я роблю це вперше — мною аж калатає, паморочиться голова, а від доторків наших тіл кидає в жар. Волосся на її лобку ніжно поколює мій живіт. Я — наче в лихоманці. Ну, ну, легше, шепоче вона з напівзаплющеними очима, коли входжу. Ляня осипає моє обличчя поцілунками, вологі, напіврозтулені губи блукають по моїй шиї, підборіддю, щоках. Потім запускає свого язичка мені до рота. Боже, я здригаюся, на лобі виступає піт, Ляня злизує його й шепоче: дурачок, не поспішай. Вона гладить мені сідниці, її пальці впинаються в них, наче у пругке тісто. Ляня, хочу сказати їй найважливіші слова; ну, ну, маленький, спокійніше, все буде добре. Да, відразу вірю їй і підкоряюся, вона на мене так ніжно дивиться, що я починаю гаряче цілувати її в очі. Боже, я, мабуть, був схожим на кролика — думаю про себе через кілька хвилин. Ляня лежить на спині із заплющеними очима, по її обличчю блукає легка усмішка, дурачок, мій маленький хороший дурачок, шепоче вона. Почуваюся гівняно, бо надто швидко все скінчилося. Фу — який я поц! Старші пацани про таке говорять зневажливо, тьолку нада розігріти і серйозно продраїти її футляр. Ніяк не можу згадати того дурбелика, який це говорив. Через кілька хвилин Ляня змінюється, відвертається від мене, стає мовчазна. Спершу мені здається, що вона спить, але, дивлячись на її спинку, помічаю, що вона здригається. Плаче.
— Ляня…
— Облиш мене.
— Ляня! Що сталося? Я був грубим? Ляня, — торкаюся до неї, і вона ще більше починає ридати. Розвертається до мене, навіть у темряві помічаю, що її обличчя залите сльозами.
— Толя, я тебе люблю. Ти це розумієш?
— Ляня, і я тебе люблю, — бурмочу їй на вушко, але це виходить трохи хрипло і, мабуть, непереконливо.
14
«Де ти цілу ніч був?» — запитує матір по телефону, коли я біля десятої тільки переступив поріг своєї квартири, а вона мене так і не дочекалася й поїхала на роботу.
«У мене любов».
«Я тобі за ту любов таке випишу, що ти забудеш, як тебе звати!»
«Ма…»
«Що, «ма»»? Скільки мені можна їсти нерви? На носі екзамен, а ти цілими ночами вештаєшся… Толя, я не чекала від тебе такого… Коли почалися колеги, гулянки, ти наче з ланцюга зірвався».
«Ма… Все нормально. Я справді закохався…»
«Толя, тобі тільки сімнадцять… Зараз знаєш, що твориться… Закохався… обережно!»
«Ти про що?»
«А про то! По телефону не скажу, бо люди поруч… але вдома поясню», — від цих слів мені стає смішно, бо вона знову почне лякати, що можна підхопити гонорею або сифіліс. Подумаєш, біда яка! Юра Пиж місяць тому тріпак мав, — вилікувався.
«Ма… всьо буде нормально… ти ж знаєш, я ж не бовдур…»
«Добре, я не маю часу з тобою сваритися. У холодильнику знайдеш усе необхідне, щоб розігрів суп, поїж котлет, підсмаж яєчню чи звари гречку, не маленький».
«Ма…»
«Як її хоч звати?»
«А?» — дивуюся цьому запитанню.
«Кажу — як її звати?»
«Ляня».
Пауза.
«Ой, синок, синок… Будь чемним».
«Па», — кладу слухавку.
Їду в бурсу, встигаю на третю пару — основи технічного виробництва. Рині нема, запитую в пацанів, чи був на попередніх парах, був, але кудись звалив. На мене трохи дивно, ніби перелякано, дивиться жирний кабан Чихаренко. Чьо пасьош? — траву паси, хто пасе — той сосе.
Мабуть, підар, замислив недобре, якщо так дивиться. На пару запізнюється вбитий Коновал, йо, таким його я ще не бачив, він ніби на двадцять сантиметрів став меншим, підігнуті в колінах ноги, не може сказати слова. За ним заходить переляканий Сава. Викладачка навіть не розпитує, чого вони спізнилися. Показує на місце, і Коновал насилу до нього доходить. Сава падає поруч. До кінця пари Коновал сидить, як пам'ятник, тільки час від часу повільно розплющує сиві, туманні очі й обводить ними все навколо. Після пари Сава зізнається: в мене на хаті мутили. Хто? Він відповідає: Коновал, Юра Пиж і ще два штемпа зі Східного. Пиж мазався? — дивлюся на нього, коли виходимо на тролейбусну зупинку. Да, каже Сава. Пауза. От придурок, гніваюся на Юру, а всім розказує — зав'язав, бухаю, мудак рідкісний; Сава, звертаюся до нього, якщо будуть у тебе на хаті варити й далі, то рано чи пізно попробуєш, ця біда тобі нада? тобі треба на ноги ставати, доганяєш? не будь дураком! пам'ятаєш, був такий Міхал Камаз, його вже нема, здох, як собака.
До нас підходить Чихаренко, нам їхати в одному напрямку. Ми сідаємо в тролейбус, Чихаренко як ніколи балакучий, чеше всіляку білі–берду, несподівано запитує, що сьогодні роблю. Дивуюся, бо його розгублений погляд, який не насмілюється зустрітися з моїм, все більше переконує мене в тому, що з ним не все нормально; жирний кабан, ти якусь мулю задумав — думаю про себе. У тролейбусі морить на сон, після двох останніх днів почуваюся втомленим. Вдома похапцем їм. Мене підкорює сон, і я падаю на диван. Я бачу Ляню, вона сміється. Чому вона гола? Чому вона бігає під дощем? Так же можна застудитися… Я гукаю їй про це, але Ляня не чує. Розривається телефон, важко прокидаюся, вирішую не підходити й знову засинаю. З роботи приходить мати, своїм шумом будить мене, розпитує про навчання. Тільки не це, кліпаю сонними очима. Врешті залишає мене у спокої. Лежу й чую, як на кухні вона відкручує кран, здається, миє посуд, а невдовзі кличе їсти. Сподіваюся, сьогодні ти вже будеш вдома, запитує, коли ми сидимо за кухонним столиком і їмо макарони з сардельками, а? чи ще не нагулявся? Да, сонно відповідаю, мені трохи болить голова, мабуть, через те, що спав під час заходу сонця. Вона знову каже, що я вже не маленький… і живеш у такому складному й жорстокому світі, що якщо, не доведи Господи, станеться якась страшна біда, то тобі, синок, ніхто не зможе допомогти, чуєш мене? ніхто не допоможе! ти маєш це розуміти… ти думаєш, якщо я говорю, що тобі треба вчитися і тільки вчитися… я це просто так говорю? тобі треба вибиватися в люди, бо інакше буде біда… я нічого не можу тобі дати, ти дивишся на своїх друзів, звичайно, в них багаті батьки, вони їх повлаштовують в університети, куплять їм квартири, машини; пауза; Толя, я тебе прошу, візьмися за розум, я так хочу, щоб ти став нормальною, порядною людиною, щоб вивчився на лікаря або інженера. Брр, кривлюся від однієї думки, що колись буду придурком у білому халаті зі штанген–циркулем чи шприцом у руці. Чого мармизу кривиш? я поганого тобі бажаю? берися за розум! Ти про це вже зранку говорила… І ще раз кажу! — перебиває мене. Від цього ще більше тріщить голова, ма, балда розколюється, можна ці лекції іншим разом? Масти собі голову, ображається вона й виходить із кухні. Дурак. Повертаюся в свою кімнату. Переглядаю конспекти. Через місяць екзамен із матеріалів і технологічного машинобудування. Але від одного вигляду математичних формул, усіляких графіків і технічних рисунків відчуваю нестерпні страждання. Як мене харить, це ж неможливо вивчити, але ж є дебіли, які це знають… Біля дев'ятої вечора дзвінок у двері — Чихаренко. Не вірю своїм очам: цьому жирному кабану до мене ніколи не було діла, ми навіть трохи вороже ставилися один до одного. Чихаренко, крім того, на мій масив (у сусідній будинок) переїхав недавно, а раніше він жив у Старому парку, з яким ми воюємо і майже щомісяця б'ємо комусь із тих пациків морди, деколи трапляється й навпаки: навесні біля центрального стадіону впіймали Пижа й таких йому відвішали, що він три дні ледве повзав. Чихаренко каже, що мене біля столика під вербою чекає Артур. Артур? Чьо йому нада? Я одягаюся й згадую той вечір, як Артур насильно змушував мене приставати до його п'яної Ірусі. Старший Машталір казав, що Мавпа з пацанами його від себе відшили, бо він — мудак рідкісний, скупердяй, все це випливло на поверхню після однієї серйозної ді–люги, коли вони ділили бабки. Я виходжу у двір і помічаю Артура з Ірусьою біля невеликого дерев'яного столика, за яким пенсіонери люблять грати у доміно чи карти. Він сидить до мене спиною, поруч, напівобертом до нього, Іруся. Вона шастає очима довкола, мене помічає, підводиться, мабуть, сильно нервується, я бачу, як рухаються її губи; певно чєше, вівця, шось про мене. Чихаренко, котрий іде поруч, мовчить і тримається на відстані.
