7
Ти тільки не кіпішуй, тьолка нормальна, ляля, ножки — м–му, підносить Риня пучки пальців до губ, буфера класні, словом, побачиш… Господи, якби ж то…
Ми ідемо 5–м троліком до залізничного вокзалу, від якого пройдемо пішки на Театральну площу. Біля «яєць» — це дві великі мармурові кулі по обидва боки від сходів до драмтеатру, — маємо зустрітися з тьолками; «яйця» — особливе місце, тут перезустрічалося пів–Тернополя. Риня цілу дорогу розповідає, що його старші двоюрідні брати пригнали з Німеччини іномарки, уявляєш, перші іномарки в Тернополі — «фольксваген» і «мерс»; да, це круто, думаю я, вони серйозні бандюки. Риня каже, що треба займатися серйозним ділом, робити пристойні гроші, підніматися і не страждати на дурку, всі ці наріки, гульба табунами до тридцяти–сорока чоловік — все це не те, нада нормальні тачки купляти і заробляти бабки, ти погоджуєшся? Да, знехотя відповідаю, хоча думаю зовсім про інше: мене непокоїть ця зустріч, я ніколи не був із дівчиною, через це, ясний перець, почуваюся незручно, ніби все роблю не так, навіть у найменших дрібницях… і це буде помітно, і, може, викличе сміх. Як усю цю біду пояснити Рині? Пауза. Думаєш про тьолку? — несподівано запитує він; здригаюся, таке враження, наче Риня читає мої думки. Да, якщо чесно, думаю. Ляля, каже він і сміється, головне багато не кілішкуй. Ляля — повторюю про себе це слово Рині, яке він інколи вживає стосовно класних тачок і класних тьолок. Толян, головне постійно чеши їй на вушко, баби це люблять, якщо замовкнеш, вона відразу подумає, що ти відморожений, зануда, доганяєш? Да, доганяю. Молоток, всьо в тебе вийде. Ми виходимо з тролейбуса, Риня дістає цигарку, прикурює й продовжує: ти маєш відчувати, бачити по її очах, коли вона на тебе дивиться захоплено, доганяєш? головне, щоб їй з тобою було цікаво і щоб вона не хотіла… ну, посратися з тобою, а потім все піде, як по маслу, тільки не пускай перед нею соплі, як ти її любиш, не говори їй цього, доганяєш? не показуй їй, що ти сохнеш, бо тоді — жопа, вони таке люблять, доганяєш? Да, ясний перець. Приставай обережно, не відразу, бо стане на роги і відкриє хліборізку, головне постійно чєса–тина вушко, чесати постійно, і все буде нормально… всьо ідьот по пла–ну, співає він, запам'ятай, вони всі хочуть трахатися, але бояться, ніяких галімих мансів, доганяєш? молоток, дружньо б'є мене по плечу. Виходимо на Театральну площу. Ліворуч, там, де починаються лавки і фонтани, які виводять до Центрального універмагу, біля високого жовто–блакитного прапора помічаю зграю з десяти чоловік місцевих рухівців, але Борі Гебельса між ними не видно. Біля мармурових «яєць» ні душі. От, сучки, каже Риня, постійно запізнюються, Толян, баби всі запізнюються, до цього можеш уже звикати, ці курки так довго збираються вдома, що хочеться їх деколи повбивати: стане вівця перед дзеркалом, почне чухатися, губки натягувати, мастити їх помадою, а потім ще драїти пудрою щічки, воші визбирувати, ха–ха, регоче Риня, дістає цигарку, закурює й випускає дим; пауза; ти ніколи не бачив, як баби збираються перед тим, як кудись іти, нє? це повна жопа, чьо вони запізнюються постійно, на хвилин десять–двадцять? бо чухаються перед дзеркалом, кожна з них роздивляється, яка я, курва, файна… як стара комбайна… Я його перебиваю й показую на двох тьолок, які до нас наближаються з боку центрального універмагу. Риня одразу змінюється, очі радісно загоряються, він пожвавлюється, підбігає до симпатичної шатенки маленького зросту з чорною цяточкою біля губ, цілує її, потім представляє мене. Під пильним поглядом двох пар зацікавлених оченяток я знічуюся і, бляха, червонію, в мене харя просто горить вогнем. Це Іра Капустинська, весело говорить Риня, моя маленька, хороша Капусточка, а це — Ляня Мазур, показує на іншу, я знову ніяковію; Ляня… кумедне ім'я, це мабуть від Лєни… Старший Машталір колись жартував, що всі Лєни — бляді. Ляня зустрічається зі мною поглядом, тримаю її, наче на прицілі, Ляня не витримує, опускає очі, вивчає мій одяг (через це я помітно нервую), її щоки спалахують рум'янцем.
— Куди йдемо? — звертаюся до Рині.
— Валимо в «Зустріч».
— Там повно наріків, — каже Капуста, — може, підемо в інше місце?
— А хулі нам до наріків? — дивиться на неї Риня, — ти їх боїшся? це ж трупи, хіба трупи страшні? вони вже давно мертві, їх просто ще не встигли закопати.
Несподівано він кривляється, імітує наркомана, який ледве плентається на підігнутих ногах, звішує руки, ніби мотузки, на груди схиляє голову: ой, пацани, мене, бля, ковбасить, як ковбасить, я ще тут, чи вже нє? альо, я вже під землею? хробачки, де ви? прийшла нова порція обіду…
Ми регочемо. Я підходжу до Рині: значить, у «Зустріч»? Він схвально киває. Прямуємо в напрямку генделика, я відчуваю незручність: Риня йде між мантелепами, обіймаючи Капусту, а я, наче повний бовдур, плентаюся за ними. Він їм чєше на вуха всіляку біліберду, вони регочуть і мене не помічають. Проходимо неподалік великого прапора, біля якого щодня товчуться хворі на голову рухівці, але Борі Гебельса між ними не бачу. Раптом стає трохи нудно й сумно, я розумію, що моє знайомство з Лянею починається не зовсім так, як треба. Вона також іде ніби пригнічено, намагається сміятися, деколи голосно, ніби підкреслює, що уважно слухає базікання Рині, повертає до нього голову, запитально дивиться, а на кілька секунд (може, здається?) ніби прагне кинути оком на мене. Втім, це мені подобається, маю непогану можливість роздивитися Ляню ззаду. Ох ти йоб… стрункі, рівні ноги, справді — повний відпад, попри те, що легка синя курточка накриває її талію, від мого ока не може сховатися гнучка фігурка. Повільно опускаюся очима до тугеньких, як сливочки, сідничок, які злегка випирають з–під куртки, мій поршень напружується, а від збудження трусяться руки. Обійми даму, обертається до мене веселе табло Рині, чьо плентаєшся позаду? Гівнюк паршивий, лаюся про себе, так говорить до мене при тьолках, хочу його задушити, як паршиву собацюгу. Іра і Ляня обмінюються довгими мовчазними посмішками, я відчуваю, як густо червонію. Непомітно підходжу до Ляні, і ми йдемо вже разом. Раптом позаду чую, як Риня шепоче Капусті: «він ще хлопчик». Клятий козел! Лосяра тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Лайно зіпсутого носорога! Риня, озвіріло зиркаю на нього, він замовкає і тихо регоче, виправдовується, шо пожартував. Біля входу до «Зустрічі» стоїть невеликий табун незнайомих гавриків, вони голосно говорять і димлять. Один із них вітається з Лянею, і це мене насторожує. Я недобре в нього втуплююся, наче він висить мені сто баксів, і той відводить погляд убік. Розмазня. Ми заходимо у тьмяне приміщення, я вітаюся зі знайомим барменом, він мовчки подає мені через стійку руку для потиску. Риня обводить поглядом зал, біля вікна помічає вільний столик, пропонує тьолкам падати там. Ми повертаємося до стійки, зізнаюся Рині, що з бабками я на підсосі, він сміється, не думай про цю хуйню. Дівчатам купуємо по сто грам червоного вина, морозиво, каву, слойоні тістечка, а собі беремо по два бутіка з домашньою ковбасою, двісті грам водяри і по склянці апельсинового соку.
Риня знову чєше язиком, корчить усілякі тупі рожі, як ненормальний, дівахи заливаються сміхом, а мені, оскільки всі ці приколи я вже чув сотню разів, стає нудно і нічого не залишається, як розглядати присутніх у залі. За столиком у кутку я помічаю старшу красиву тьолку та Ігоря–електрика, який працює в моїй бурсі; попри те, що в нього покалічена права рука, він непогано грає на гітарі, вечорами виступає з іншими музикантами в «Галактиці» на Дружбі(Мікрорайон у Тернополі). Ми дружньо вітаємося помахом руки, він підносить до рота цигарку, прикурює й випускає густий дим. Деколи на перервах між парами ми з Ринею бігаємо до нього в каптьорку, де стоїть звукоапаратура, стоватні колонки, бабінний магнітофон, підсилювач, кілька електрогітар, крутий синтезатор «yamaha», а ше, здається, барабани, розібраний телевізор і купа змотаних дротів і кабелів. Ігор вчить мене грати на гітарі, взимку вмикав навіть електрогітару, і це для мене було повним відпадом; я мрію стати соло–гітаристом і створити власну хард–групу. Ми часто говоримо з ним про рок–музику, він дає нам слухати круті платівки, які йому привозять з–за кордону і яких у нашому музичному магазині «Мелодія» не купиш. Про Ігоря говорили, що він особисто знайомий з хардом Гаїні із «Круїза», платівка якого півроку тому з'явилася в продажу, що вдома він має на бабінах всього Гендрікса, — це просто атом! Перед нами на стіл ставлять замовлення. Риня, дивлячись на графинчик водяри, від задоволення потирає руки, акуратно бере його, кілька секунд тримає в руці й задоволено розглядає, здіймає ковпачок і наливає в чарки. Ми їх підносимо, киваємо Ігорю і його дамі, а він на весь зал голосно каже «мерсі», потім цокаємося з Ірою і Лянею. Риня надкушує бутерброд і говорить із Капустою про їхній майбутній відпочинок у Карпатах, вона зволікає з відповіддю, по розгубленому виразу обличчя видно, що ця пропозиція її застукала зненацька, каже, не знати, чи погодяться батьки. Ми з Лянею мовчки їх слухаємо, я розумію, що мені слід з нею заговорити, бо все це збоку, напевно, виглядає по–ідіотському. Розпитую, де навчається, живе. На превелике щастя, вона ходить в 11–у школу і живе біля 9–ї бурси. Слава богу, далеко не треба проводжати, від мого будинку близько. Риня пропонує піти на днях у кінотеатр, можна в «Україну» або «Мир». Навіть не знаю, що на це відповісти. Ляня несподівано каже, що в четвер її старі звалюють у Львів до родичів і що в неї буде вільна хата. Усміхнено й ніби невинно дивиться на мене, я трішки ніяковію від симпатичних очей. Ляня весело говорить, а я все розглядаю ніжні, лагідні губки, як вони рухаються, оголюють рівні білі зуби, розглядаю маленький носик і симпатичні ямочки, бля, які в неї ямочки, мій поршень знову оживає. Ляня, ти краще скажи йому, чим займаєшся, перебиває мої спостереження Риня й підморгує мені; да, да, скажи, підтримує його Іра. Ляня зводить на нас погляд, у неї такий вираз обличчя, наче її заскочили зненацька, посміхається й каже, що це несерйозно, це просто захоплення, в якому нема нічого особливого. Що «несерйозно»? — запитую її. Риня кумедно випалює «х–хе»: вона малює, але як! тобі таке навіть не снилося, дивиться на мене. Навіщо? — ніби жартівливо й водночас осудливо зиркає Ляня на нього. Риня заводиться, а хулі, хай Толян знає, з ким має справу, ти ж у нас — одна така, я більше нікого не знаю, хто б малював, і це дуже серйозно, ха, його обличчя розтягується в усмішці, це не пєцки–пуцки, а мистецтво, особливо й обережно промовляє він останнє слово. Я пирскаю зі сміху.
