Мене ще й на світі не було тоді, а я навіч бачу дядька Павла Трохимовича Музику. Невисокий, покручений, наче корч, і руки в нього, мов корчі, й голова в нього, мов корч. Запалі, завжди в пелені сльозовиння очі скидаються на двох переляканих павучків, які сновигають і сновигають, ніяк не сховаються в шпарках.
Досвіток, золоті зорі вишито на сірому полотні неба. Пахне росою з лопухів, бузини та полину, й зрідка озиваються весняні пташки у свої дзвінкі сопілочки. Але в селі не меншає досвітнього смутку від їхньої гри.
Село сонне й тихе, як після маківки.
Дядько Павло Музика йде в церкву.
Церква стоїть на високому горбі коло ставу, що дрімає темною голубою водою в густих верболозах.
Цього погідного недільного дня в церкву не йде ніхто, бо там з минулої осені не правиться служба божа. Не правиться з тих пір, як пропав їхній сільський батюшка. Ось сьогодні був, бачили його сусіди, а па ранок не стало, наче вознісся на небо. І начебто ніяка чорна машина по батюшку не приїжджала, й начебто ніхто нікуди не забирав батюшку. А ще через день опівночі згоріла його хата під ґонтом. Згоріла, як свічка. І начебто ніхто не запалював, а сама спалахнула. й ніхто не кинувся на пожежу, не взявся гасити, мовби село не бачило тієї пожежі, мовби всі посліпли й оглухли. А до ранку й жар прочах, і попіл охолов.
Дядько Павло Музика проходить мимо пожарища, на якому стримить чорна піч, і звивистим узвозом простує до церкви. Так, як ходив до церкви завжди, бо незбагненна сила вабить і вабить. А може, сьогодні таки правитиметься? А може, об'явиться інший батюшка в їхньому селі?..
Мене тоді й на світі не було, та я бачу, як Павло Музика узвозом дістається до церкви — й несподівано торопіє: двері відчиненої
Двері, що всю осінь і всю зиму простояли на замку... Може, справді об'явився батюшка? Перехрестившись трьома пучками, Павло Музика обачно сходить на паперть, через плече оглядається на село — й поволі просуває корчувату голову в церкву.
А потім щось його всмоктує в церкву, й Павло Музика зникає.
Село оповите страхом: Павло Музика ходить від хати до хати, від обійстя до обійстя і всім розказує, що якісь злодії вночі пограбували церкву. Повиносили з церкви геть усе, що можна повиносити.
— Покрали богів!
Але покрали не тільки богів, а й усе церковне начиння. Здавалося б, кому воно все потрібне, а покрали.
— І господа на небі не побоялися!
А таки не побоялися: крали богів — і кари не ждали на свої голови.
— Чужі чи свої?
Спробуй вгадай. Можна подумати і на чужих, і на своїх, бо скрізь люди пустилися берега.
— Ходімо шукати злодіїв!
Скоро коло нього наче клубок сухого перекотиполя збирається — немічні жінки та старі баби, у яких ще є сила злізти з тапчана чи з печі. Рудий Павло Музика в тому клубку — мов жарина вогню, що бризкає словами-іскрами.
— А чи не Василь Гнойовий заліз у церкву й покрав? До Гнойового гайда! А він не без компанії.
Ген-ген обкрадена церква блакитними стінами сяє над селом: наче голос високого й гнівного неба, що шле їх на помсту й покару. Людське безумне перекотиполе котиться на сільську околицю, де в скособоченій мазанці під очеретом живе Василь Гнойовий — злидар і конокрад, що молився й молиться скляному богу.
А назустріч — хлопчина в подертій сорочці та в полатаних штанях, босий, з синіми очима-будяками на рябому лиці, схожому на горобине яєчко.
— А що то в тебе за пазухою?
Чорними ногами в бородавках приріс до землі, а очі перестрашені, мовби на їхні дикі квіти по сердитому джмелю сіло.
— Ану покажи, що за пазухою!
І вже схопили за куштраті патли, і вже смикнули за комір, і вже руки-круки сягнули за пазуху відстовбурченої сорочки.
— Божа мати з божим сином!
Справді, з полотняної пазухи, від грудей-ребер вознеслася на сонце весняного дня божа мати з немовлям на руках.
Обоє — в неземному палахкотючому сяйві довкола умиротворених святих ликів, обоє дивляться глибокими очима добра й милосердя.
А водночас — і лагідного докору.
Мовби не можуть втямити, як опинилися в полотняній пазусі, як вознеслися на світло весняного дня, кого бачать перед собою. Святі праведні очі, які завжди запитують — і водночас відповідають своїм запитанням, які завжди прощають, бо в прощенні — їхня невмирущість.
— Де взяв? Хто ти?
— Марко...
— Злодій! Де взяв ікону?
— Знайшов! — дзигонів хлоп'ячий голос.— Отамо знайшов у бур'яні.
— Брешеш!
— Суща правда.
— Перехрестися!
И дитяча рука в хресному знаменні злетіла вгору, торкнулася чола.
— Злодій — і хреститься!
Хвиля людського божевілля закипіла, завирувала, руки простяглися — і вп'ялися в дитину. Хлопець шарпнувся, закричав, укусив зубами чиюсь руку, ікона з божою матір'ю та божим сином полетіла в бур'ян під ноги.
— Злодій — зайда!
— Безбожник!
— Христопродавець!
Роїлися люті голоси, руки-круки рвали хлопця, що вже звалився під ноги, на нього насипалися гуртом. Наче мали знищити оце зло — й тоді зовсім не стане зла на землі. Наче воно останнє. Наче й насіння-зерна не треба залишати на розплід.
І коли під коліном Павла Музики затріщала ікона — поменшало божевілля, й люди сахнулися одне від одного.
Купою непорушного, зжужманого ганчір'я, скоцюрбивши ноги, заюшений кров'ю, лежав на шляху чужий хлопчина. З вищереними зубами, з висолопленим язиком, з видертим оком, він був страшним. Здавався самою смертю.
І пошнуркувало навсібіч, розкотилося людське перекотиполе, наче й не було.
А Павло Музика якийсь час усе ще стояв на колінах перед забитим хлопцем, наче не вірив. Наче сподівався, що той обманює, що той хитрує, а скоро зведеться з землі — і втече. Злодій. Злодій-зайда.
Але злодій-зайда не ворушився й не дихав.
Дядько Павло Музика поволеньки сп'явся на ноги, тремтячими пальцями зібрав розтовчену іконку, розсовуючи уламки по кишенях та за пазуху. И позадкував від забитої дитини. Позадкував, острашливо дивлячись: чи не зведеться?
Хлопець припав до землі-рятівниці, й земля не відпускала, рятуючи.
Зарослий покільченою щетиною Гаркуша переступає поріг і стає на порозі поміж одвірків, як у рамі. За столом сидить хазяїн Павло Музика, по ліву руку від нього — хазяйка Марія, по праву руку — дочка Галя. Вони в шестеро некліпливих очей дивляться на гостя, що похитується, ось-ось упаде.
Гість мовчить, і вони похмуро мовчать.
Зрештою, Гаркуша плямкає губами, ковтає суху слину й озивається:
— їсте...
— їмо,— бурчить хазяйка.
— М'ясо пахне,— принюхується Гаркуша.
— Еге, свиню закололи, то ласуємо свіжиною,— наче не каже, а гаркає Павло Музика.
— Свиню? — не вірить Гаркуша.— Яку свиню?
— А ту, яку ти в нас не забрав!
Гаркуша морщить лоба, згадує:
— Свиню забрали.
Хазяйка злякано дивиться то на сусіда, то на чоловіка:
— Павле, Павле, хіба ми свиню їмо? Побійся господа таке говорити, бо ще повірить. Бо прийдуть віднімати свиню, а де вона в нас?
— Кажи, що свиню! — сердиться хазяїн.
— Таж не свиню, а їжака їмо з молодою кропивою! Галя зловила їжака в горішині, а я нарвала кропиви.
— Кажи, що свиню! Хай слухає — й мучиться.
— їжака, їжака...
Гаркуша плямкає пісними губами, наче заповзявся зжувати їх.
— Я чув, уночі жорна гуркотіли у вашій клуні.
— Коли це вночі? — блідне Марія.
— У вухах у тебе гуркотіло! — зводиться з-за столу Павло Музика.— Чого б це жорнам гуркотіти? Хіба не ти разом з Василем Гнойовим та з Миколою Хащуватим витрусив у нас весь хліб?
Тримаючись однією рукою за одвірок. Гаркуша поволі опускається на коліна, благальне складає долоні:
— Простіть мене!
— Нема тобі прощення.
— Простіть! — По глиняній долівці Гаркуша колінкує від порога на середину хати й тут завмирає під сволоком.— Трусили, але ж не все витрусили, бо не знайшли. Якби знайшли, то все витрусили б, а не вдалося. То по ночах мелеш на жорнах, щоб ніхто не чув. А я чую, бо не сплю вночі. Не спиться мені вночі від голоду, здається, що вмираю, ніяк не дочекаюся смерті.
— Умирай. Такі, як ти, давно повинні лежати в землі.
— Я б і помер, але дітей жалко, попухли з голоду. Скільки їх ще в мене лишилося? Троє, а було п'ятеро. Нема вже Катерини й Михайла нема. А ті ще гибіють — і Грицько, і Петро, і Юхимко. Хоч би рісочку їм покласти до рота.
— Нема!
— Знаю, що є. І на тому тижні гуркотіли жорна в твоїй клуні.
— Павле...— благально сказала Марія, торкнувши чоловіка за лікоть.
Музика смикнувся, наче опечений:
— Що — Павле? Нема й зернини, чи не знаєш? Сам, ірод, вигріб хліб із ями, а тепер прийшов жебрати? Хай сконає.
— Але ж діти...— осмілилася подати голос дочка Галя.
— Хай і діти виздихають, щоб насіння на землі не лишилося.
