- I звiдки ти все знаєш?!
- Бо ми все межи людей товчемося! А люди завжди щось розкажуть! .
- Слухай! А можна порося навчити? Ну, щоб воно, як ото коза, танцювало?
- Що порося? От кота важко навчити. У мене є кiт. Муркiт. На гуслях грає! Бере отако пазурами i струни щипле! Ото штука!
- А моє порося, Ходу, можна привести до тебе, щоб ти навчив?
- Можна... Тiльки що ти менi даси?
- Ножа! - I Пiвник висмикнув лезо iз пiхов.
- Давай ножа i завтра приходь
- Е, нi! Спочатку навчи.
- Ну, тодi приходь завтра зранку, тiльки не годуй вiд ночi i тримай на прив'язi. Ми отамо живемо, за тим пакiллям усiм родом... Тебе як звати?
- Пiвником! А тебе?
- Лютом мене звати... Дивись, дивись! - Зашепотiв маленький лицедiй. Гречин пiшов на Оболонь до конярiв. Вони там вночi збираються - в костi грають, вино-мед п'ють. До них туди i чужi жiнки бiгають на гульбища...
По соснових болонках хiдника легко крокував ставний Гречин. Бурякове корзно на лiвому плечi. Кий з бронзовою рукояттю заклав за плечi.
Десь на сусiднiй вулицi наче срiбний дзвiн бамкав до вечiрньої служби.
- У них, знаєш, найбiльший дзвiн на Подолi. Завбiльшки iз цебро! Пояснив Лют.
Тут виступив iз дверей заїзду здоровань, вдоволено втираючи вуса. За ним дiвка щось несла у фартушинi.
Лют пiдморгнув Пiвниковi i, схопивши важку торбу на плече, а козу за повiдець, поспiшив за дорослими. А в заїздi все тнула весела музика. Небавом i дядько Пiвень з'явився у дверях. Зразу коня за вузду, i швидко потяг iз двору
Хрестячись пiсля кожного перебору дзвонiв, просто бiг до Верхнього Мiста.
Малий, озираючись на всi боки, загикуючись вiд хвилювання, виклав усi новини, i навiть про кота, що на гуслях грає.
Дядько спинився за зворотом, пiд урвищем, i наказав повторити все. Потiм ще раз.
Нiчого не вiдказав i. знов потяг коня нагору. Вже перед ворiтьми вiдв'язав капшук i видобув другий золотник.
- Заведи коня до городника. Дай йому оцього золотника i скажи: "Найми, господине, робiтника на замiну моєму дядьку Пiвню'.
- Та за нього можна дюжину найняти!.. Я рахував!..
- Не перебивай! Тобi б тiльки все рахувати, та мiряти. Сам ти забери своє порося та Реп'яха, та йди на Подiл до хазяїна берлини...
- Тої, що сiла на мiлину?
- Ага! Слухай уважно - попрохай у нього, щоб сховав тебе. Про мене нiчого не кажи. А йому поясни так - дядько кудись подався, а боярськi люди хотять тебе продати в неволю...
- Хiба таке може бути?! - Затремтiв хлопчик.
- Все може бути. Пiдлотою все життя наповнено. Якщо я до жнив не повернусь, просись iз ним на лодiї до Iскоростеня. Там на ярмарку питай людей iз нашого краю. Когось обов'язково знайдеш. Ось тобi три ногати. Тiльки не марнуй грошi! Чуєш?!! Поспiшай! Чуєш?!!
- А ти? Я з тобою! Я допоможу!..
- Зараз головосiк буде! А до того я слiд гнатиму. Це тобi не пiд силу. Заважатимеш... Iди з Богом!..
Перехрестив хлопчика, а сам просто кинувся бiгцем назад на Подiл.
Пiвник усе зробив, як наказав дядько - огиря лишив у городника i вiддав золотого на робiтника, а Ходу i Реп"яха забрав iз робочого подвiр"я.
Геть пiд нiч дiстався Пiвник на Подiл i наскочив на довгий хiд. Було їх може з дюжину, скоморохiв. Жiнок, дiвчат, хлопцiв i чоловiкiв. Навiть дiд старий з гуслями дибав. Вели козу i ведмедя. Попереду з лiхтарем глиняним здоровий молодик. В кiнцi ходу виступав кароокий Лют. I теж нiс лiхтар на довгiм дерев'янiм держаку.
- Гей, Пiвнику! - Першим примiтив знайомого малий скоморох. - Йдемо забавляти гостей-купцiв до iллiнського заїзду. Ходiмо!
- А старшi що?
- Нiчого! Пiшли! Я тебе запрошую!..
Та все ж перебiг наперед i спитав у вуя Лютового. Похмурий здоровань махнув рукою, мовляв - нехай iде.
Пiвник, притримуючи на повiдцях невгамовного Ходу та похмурого Реп"яха, що все гарчав на ведмедя, почимчикував кривими подiльськими вулицями.
Цiлу нiч вони пробули у найбагатшiм заїздi подiльськiм, бiля Iллiнської церкви.
Пiвник нiчого сам не робив i звiрi його нiчого не робили, а проте йому вдалося пригоститись i горiхами, i фiгами, i калачами, i коржами... I ще чого тiльки не покуштував iз пундикiв хлопчина!
А скiльки всього побачив та почув! Особливо ж його вразили двоє скоморохiв - той перший силач, що з лiхтарем був, i старезний дiдусь-гусляр. Молодому для вправи натягли мiцну линву мiж горищем комори та конюшнi. I вiн пройшов по линвi туди й назад.
А дiд спiвав пiд гуслi про походи Iгоря на грекiв, про смерть вiщого Олега, про хлопця-отрока, що здурив печенiгiв i визволив киян.
А коли всi стомленi нiчною веремiєю вертались на свiтанку додому, то Пiвник не йшов, а, здавалось, танцював, i радiсть i бадьорiсть тримали його в силi.
I так йому хотiлося стати вправним i смiливим скоморохом, що може по линвi ходити i мечами жонглювати, i хотiлося побачити Царгород золотий, i хотiлося чужi мови знати, як славний київський отрок.
Вiн зовсiм не бачив, якi стомленi, пiдупалi духом лицедiї. Вiн чув, що вони говорять, i зовсiм не брав собi в голову, що господар пожадливий, i що його челядники все за ними назирали, щоб вони чого не поцупили, а заплатили їм удвiчi менше, нiж було обiцяно.
Пiвник мовчав, а душа його спiвала вiд радостi. Та ще здоровенний медовий пряник за пазухою переконливо свiдчив, що життя веселе та щедре. А ведмiдь, що поруч трiскотiв пазурями по хiднику, стверджував нiби - воно до всього ще й казкове!
Як прийшли додому, то просто попадали на лавки та пiл i спали до полудня.
Крiм старого гусляра, Пiвника та його звiрят, що шастали подвiр'ям i все обнюхували, дослiджували
Побачивши, що Пiвник не лягає спати, гусляр попрохав допомогти. Поклав розбовтанi, розладнанi гуслi собi на колiна, а Пiвника поставив при справних. I сказав вдаряти по струнах. А сам пiд тi звуки пiдстроював розладнанi. Ударить кiлька разiв по своїх гуслях старий, прислухається, а тодi просить малого Пiвника повторити те ж саме на добрих гуслях. I нiчого, до ладу виходило.
Так вони чимало часу на гуслi витратили, поки старий сказав:
- З тебе добрий помiчник. Пiшли, пообiдаємо, ми добре попрацювали.
Коли вони ласували купецькими пирогами, пробудились Лют i канатоходець, i зразу ж до столу.
Канатоходець, вiн ще й з мечем танцював, невдоволено зауважив старому:
- Ти, дiду, так гостей частуєш, нiби ти отаман. Хто знає, який заробiток буде завтра на базарi.
Пiвниковi вiд сорому, що про нього таке виговорюють старiй людинi, та ще за столом, шмат застряг у горлi.
- Коли я помру - хто вам усiм гратиме? Кого ви зараз можете запросити з гуслярiв? Хто в таке кодло пiде? Гуслярi хорошi не люблять срiблом дiлитись.
- То ти його збираєшся вчити? Скiльки рокiв ти сам вчився? Скiльки рокiв витратив?
- Оце вже не твоє свиняче дiло! Мене не було кому вчити. А його - я вчитиму!
Пiвниковi аж серце закалатало вiд радостi, що такий гусляр сам його обрав для навчання.
Пiсля цiєї короткої сутички за столом на Пiвника вже нiхто не звертав уваги, не зиркав, що вiн на дурнячка у них хлiб їсть.
А коли Лют пробудився, то його зразу Пiвник попрохав, щоб вiн кота-гусляра показав. Лют подивився на хлопчика округлими очима.
- Ну й забувака ти! Я ж тобi вже казав, що вiн жив у нас, а потiм пiшов на Житнiй базар. Там страшенно багато мишей у коморах. Туди коти зi всього Подола збiгаються.
Пiвник сперечатись не став, але зрозумiв - Лют бреше йому i не мигне.
З того дня сивобородий старець може по пiвдня навчав Пiвника. Сiдали один проти другого. Гусляр показував, як щипати струни, як вдаряти по струнах, як приглушувати звук.
Коли старезний гусляр бачив, що Пiвник стомився, вiн говорив:
- Щось у мене пальцi зомлiли... Що то значить старiсть. Пiди, Пiвнику, пiди пограйся. Он хай тебе Лют навчить ножа метати. Вiн хоч брехун великий i хвалько, але ножа кидає добре... Я, коли iз Святославом ходив, дуже мене нiж виручав. Якось на мене печенiг з булавою напав, а я метнув ножа - точно в горлянку. Гай, гай, спливло, минуло!..
Старий пiднiмав над дзвiнкими струнами вузлуватi тремтячi пальцi.
- Йди, йди Пiвнику! Нiж - зброя найперша! Без ножа чоловiк нiщо! Хто б вiн не був - чи смерд, чи городянин, чи боярин! Нiж тебе порятує скрiзь i завжди - i вночi, i вдень, i за столом, i в лiжку...
- А я ножа пообiцяв Люту, якщо вiн навчить Ходу танцювати. Як же я тепер?..
- Не переймайся. Якщо ти ножа свого вiддаси Люту, я тобi свого подарую. Вiн iз далекої агарянської землi.
I бiлоголовий старець видобув з-за пазухи ножа з вузькою колодочкою i широким лезом. Зачепив товстим нiгтем блакитне лезо, i почувся звук дзвiнкий i чистий, наче срiбний.
Гусляр дотримав слова i вiддав Пiвниковi ножа саме тодi, коли всi лаяли Пiвника i кепкували з нього.
Тiльки гусляр-дiдусь смiявся.
- Та чи ви показились - з-за чужого срiбла перейматись. Може то його Господь Бог випробовував?.. Давай, дитино, гуслi настроїмо, якщо пальцi не болять.
- Та нi, вже не болять, - озвався Пiвник, а думкою до тiєї суботи повернувся. У п'ятницю вони ходили на Подiльське торжище. Грали, грошi заробляли. Тут щоп'ятницi був ярмарок. Повертались опiвночi. Пiсля спекотного дня задуха була страшенна, i старий гусляр просто умлiвав вiд болю в серцi. Спадаючим голосом благав Господа дати йому побачити схiд сонця. До подвiр'я його тягли пiд руки, бо ноги вже не тримали старого.
