дивилася. Однак її тіло все одно здавалося йому доступнішим, аніж тіло дружини.
Джованні розплющив очі:
— Тату, мені ще так хочеться поспати!
Потім раптом підхопився:
— Мама не повернулася?
Гектор помітив, як в очах сина промайнула іскра тривоги.
— Ні, — відповів він якомога м’якше, — їй довелося поїхати на кілька днів; але ти не хвилюйся, адже я тут, із тобою.
— Мені наснилося щось дивне, — сказав Джованні, — такий собі будинок із земляною підлогою, а прямо з підлоги всередині ростуть дерева. Така гарна оселя, і мамі вона подобалася. На одному дереві було гніздечко, а в ньому — пташенята. Співали без упину, хіба що вночі мовчали. Уявляєш, як дивно... але то було б так чудово, — додав, — мати отаку хату-ліс із звірями всередині... я б там залюбки жив!
— Так, справді чудово. Але зараз біжи вмиватися й одягатися, а снідати підемо до бару.
Хлопчина понурив голову й неохоче зліз із ліжка.
Гектор став під душ. Відчував, що все летить шкереберть, що його усталене життя руйнується, але піклування про дітей його заспокоювало. Бути з ними, виконувати батьківські обов’язки здавалося значно легше, ніж вирішувати, як надалі поводитися з жінкою, котра багато років була поряд із ним; на це не існувало ні законів природи, ані соціально-культурних настанов. Його батько, можливо, ні разу глибоко не замислився над цим питанням, а його мати вирішила мовчки миритися з таким подружнім життям попри численні зради, про які всі знали, але ніколи не говорили. Вийшов з-під душу, ретельно поголився, обтер обличчя лосьйоном і пішов одягатися.
— Ви готові? — крикнув дітям.
Джованні, ще й досі в трусах, розставляв на поличці Барбі.
— Ти ще й досі не вдягнувся?! — дорікнув батько.
— Татку, я не знаю, що мені вдягти.
— Не забувай, що тобі вже дев’ять років! Швидше! — підганяв його Гектор, відкриваючи шафу для одягу. — Чисті труси, штани й поло, що тут складного?! Не примушуй мене втрачати терпець!
— Шафа, яка розмовляє, збожеволіла, — промовив Джованні, який іще був цілком занурений у гру своєї уяви.
Знов ота історія із Барбі... Багато років вони з Еленою бідкалися, не знаючи, що робити. Відтоді, як Джованні навчився писати листа Дідові Морозу, він просив у подарунок тільки Барбі, Вінкс та Маленького Поні. Жодного разу трактор, машину чи лего. Вони з дружиною годинами обдумували, як повестися. Син, так не схожий на інших хлопчиків, зовсім не такий, про якого він мріяв, навчив його неоціненній мудрості: кожна дитина має право виражати свою натуру — те, що йому в дитинстві не дозволялося ніколи. Спершу йому було дуже важко зрозуміти й прийняти це. Чому Джованні не хоче бавитися у ковбоїв та індіанців, як він малим бавився з друзями? Чому йому байдуже до футболу? Джованні цілком зруйнував його уявлення про роль батька, про те, щó слід передати синові, чому навчати і що робити разом. Роззявивши рота, він змушений був спостерігати, як малий, пов’язавши голову хустинкою, витанцьовував перед його очима сцену прибуття принцеси до крижаного палацу з мультфільму «Крижане серце». І, зрештою, мусив визнати, що виходило це в малого просто чудово.
Нарешті Джованні закінчив одягатися, та й Сюзанна вже була готова. Сюзанна, що перероджувалася із дівчинки в підлітка, її тіло щодня змінювалося, ноги витягувалися, взуття кожні кілька місяців доводилося купувати більшого розміру. Вона перетворювалася на юну жінку, а в нього ті її зміни в зовнішності викликали якесь химерне відчуття незручності. Він зачиняв двері до ванної, які та постійно залишала відчиненими, — так само, як і його дружина. У перший час після їхнього знайомства Гектор підглядав за Еленою, коли та милася під душем, дивився на неї через пару гарячої води, іноді не витримував і собі заходив до кабінки, де вони кохалися навстоячки, де він підхоплював її легке, мокре тіло, що ковзало в руках. Здавалося, відтоді минула сотня років; коли саме сталося те, що віддалило їх одне від одного? Куди поділася жінка, яку він так шалено кохав? Перед ним стояло двійко дітей — гарно вбраних, із шкільними ранцями на плечах, готових провести цілий день далеко від батьків, — дітей, яких вони, можливо, зачали саме під час одного з тих спільних купань під душем.
Вони спустилися до бару, розташованого якраз біля їхнього будинку, — старого місцевого бару, порожнього й напівтемного. За касою стояв Діно, який, здавалося, стояв там вічність; Марко готував каву, а Мауріціо з дня в день тільки те й робив, що нарізав канапки. Гектор любив цей бар і від душі сподівався, що ніколи, нікому й нізащо не спаде на думку зачинити або переробити його з якихось причин.
— Що замовлятимете? — запитав Діно, не вітаючись, адже в усіх тих нормах етикету він не дуже тямив.
— Мені — трубочку з шоколадом, — сказав Джованні.
— Круасан без нічого, — якось непевно пробурмотіла Сюзанна.
— До вас учора Елена часом не заходила? — поцікавився Гектор.
— Та наче ні, — відповів Марко.
Діно також заперечно хитнув головою.
**
— Татку, чим тобі так до вподоби цей бар? — запитала Сюзанна, як тільки вони вийшли надвір. — У них найгірші круасани в Римі, до того ж там такий відстій. Усередині темно, дихати нічим.
— Прийде час, і ти теж, можливо, збагнеш, що значить «ностальгія», — відповів Гектор.
— Краплина мудрості номер 998! Дякую, таточку!
— А мені подобається, — втрутився Джованні, — вони схожі на братів Адамсів.
— Отож бо воно і є! Справжні невдахи! Я впевнена, що вони тут уже сто років не прибирають!
— Досить балачок! О котрій годині ви повернетеся додому сьогодні? — запитав Гектор.
— Я вийду зі школи о другій, але потім піду до моєї подруги Ірени, будемо вчитися разом.
— А ти?
— Не знаю... мабуть, о пів на п’яту... але потім мені на балет.
— Добре, я попрошу бабусю, щоб забрала тебе.
— Ні, краще ти, прошу тебе! — попросив Джованні. У його голосі Гектор ясно відчув нотку благання.
— Побачимо, чи в мене вийде. Напевно не можу обіцяти.
Хлопчик кивнув і поплівся за сестрою. Гектор дивився йому вслід, аж поки той не звернув за ріг вулиці. Його охопила незбагненна тривога. Спробував знову зателефонувати Елені — марно. Що відбувається?
І тільки в ту мить він згадав, що напередодні залишив скутер на роботі.
Вона приїхала на місце майже о першій. Відчинила дерев’яні ворота, заїхала на подвір’я і зупинилася під старим розлогим буком. Те дерево