— Спокійно, спокійно, — вмовляв сам себе, неначе чужого.
Перш за все перед ним ще двадцять чотири години. Можна цей час вважати за дуже короткий і за дуже довгий. Залежить від того, з якого боку підійти до нього.
По-друге, він у цьому клопоті не був одиноким. Клара Пель стояла за його плечима, ніби ангел-хоронитель. Лише зараз усвідомив, що Клара не від сьогодні закидала оком на нього. Завжди, як тільки появлявся в крамниці її батька, Клара намагалась залучити його до якоїсь інтелігентної розмови. Мала двоюрідну сестру, що працювала у бібліотеці, і тому, хоч сама мало читала, сипала назвами творів і іменами авторів останніх літературних новин. Бажаючи звернути на себе увагу Безбородька, як єдиного інтелігентного чоловіка в містечку, з яким можна поговорити про літературу, вона, як тільки не було нікого в крамниці, починала з ним дискусію на літературні теми.
Безбородько не знався на літературі. В шостій гімназійній мав учителя української мови, в якого справді був незвичайний педагогічний «хист»: за десять місяців зумів багатьом учням прищепити огиду до літератури на все життя. Між іншими — і Безбородькові. Треба сказати, що тепер, коли ніхто не приневолював його любити літературу, Безбородько трохи соромився своєї байдужості до книжок.
Тоді, як тільки Клара починала з ним інтелігентну розмову, Безбородько намагався якомога швидше зникнути з крамниці, хоч сама дівчина не була йому неприємною.
Мала смагляву шкіру і великі, довгасті, як сливи, меланхолійні очі. Можна було б її навіть гарною назвати, коли б не коротка, безформна шия, що спотворювала дівчину. Безбородько підозрівав, що Клара має зачатки базедової хвороби.
От тобі й Кларця!
Тепле, наскрізь себелюбне почуття вдячності до Клари Пель гонить кров у жилах Безбородька. Почуває приплив свіжого запасу віри у свою щасливу зірку. Страх, що кілька хвилин тому відбирав думки, здається тепер тільки поштовхом до нових дій.
І вже спокійно запитує Безбородько: чи не досить неприємностей на цей день? Хай стеля валиться над ним, він пальцем не ворухне. Досить! Не можна ж навіть самій долі дозволяти ввесь час їздити по його голові.
Сьогодні, прошу я вас, належить йому за всі неприємності смачна вечеря у Річинських і заспокоєння в обіймах Катерини. Щоправда, він волів би, щоб то були обійми Нелі, та не треба забагато відразу вимагати. Все прийде у свій час! Хто його знає, яку ще несподіванку, як пише Кларця, приховує для нього майбутнє за тією завісою? Між іншим, трохи жалко, що в Кларці така безформна шия. Коли б не це, був би з вдячності за її добре серце трохи побаришкував собі з дівчиною!
Лише почав в'язати краватку, як хтось несміливо подзвонив до вхідних дверей.
Інстинкт самозахисту наказав Безбородькові не йти відчиняти, хоч завжди спішив це зробити у хвилюючій надії, що, може, то нарешті якийсь пацієнт заблукав до нього.
Безбородько почув голос пані Бровко:
— Пана доктора нема дома.
Потім залунав плаксивий чоловічий голос:
— Що значить — нема? Як нема доктора у шпиталі, як нема його у панства каноніків, то пан доктор мусить вдома бути. Хай пані пулковнікова пофатигуються [159] і заглянуть до пана доктора.
Голос пані Бровко підскочив угору, як на пружині:
— Прошу вийти й не стриміти мені під дверима.
Писклявий чоловічий голос, що, без сумніву, належав Шварцові — дрібному біржовому посередникові, в якого Безбородько підчепив колись на три дні невелику суму, піднісся й собі:
— Я дуже перепрошую паню пулковнікову, але я стою собі у сходовій клітці, а не у панинім салоні.
Безбородько вирішив, що найкраще буде, коли він вийде і покладе кінець цій неприємній сцені.
Звичним рухом підтягнув ремінь на штанях, поправив краватку, підніс самовпевнено плечі, розгонисто відчинив двері і заговорив весело:
— Пані добродійко, таж я дома! А, — ніби щойно помітив Шварца, — пан Шварц тут? Ви до мене, пане Шварц?
— Пан доктор знають найкраще, до кого я, — похитав сумно головою єврей.
— Прошу, пане Шварц!
Як тільки причинив двері до своєї кімнати, в нього відразу змінилося обличчя, і він без натяків атакував маклера:
— Що то має значити, Щварц? Як ви сміли прилізти аж сюди? Таж вас кожна дитина знає… Що собі подумає про мене моя господиня, пані Бровко? Ви знаєте, що ви зіпсували мені репутацію? Га? — він не кричав (пані Бровко ж за стіною), а сичав, то прискаючи до маклера, то знову ніби втікаючи від нього.
Шварц дивився на Безбородька слізливими очима і тільки похитував головою.
— Чого ви, власне, хочете від мене, Шварц? — нарешті більш спокійно заговорив Безбородько.
Єврей посміхнувся болісно:
— Як пан доктор можуть навіть щось таке питати? Що я хочу? Що я можу хотіти від такого пана? Я не хочу нічого… Я хочу тільки назад свої сто злотих. Пан доктор позичили їх на два дні, і тому я дав їх без векселя… А тим часом минає вже другий місяць, а пан доктор навіть не ласкаві показатись. В мене жінка захворіла…
— Лишіть свою адресу, то загляну до вас, — Безбородько кинув тоном, що не допускає заперечень. Йому спало на думку, що, можливо, ті сто злотих сплатить Шварцові лікарськими візитами.
— Пощо пан доктор мають турбуватись? Її вже не такі лікарі, я дуже перепрошую, оглядали. Їй треба виїхати до Моршина, а більше їй нічого не треба. Я просив би, щоб пан доктор повернули мені борг… Я вже не хочу процента…
Безбородька розізлила така зовнішня безпомічність маклера.
— Слухайте, Шварц, який дідько казав вам на біржу пхатись? Та з вас такий маклер, як з клоччя батіг!
Шварц винувато звів ліве плече:
— Пан доктор правду кажуть. Моя Гітля те саме мені говорить: але то так, пане докторе, мій прадід був маклером, дід був маклером, тато теж — чим же я мав бути, як не маклером? Але бог добрий, якось так дає, що лише з порядними людьми маю справу… З паном доктором, я дуже перепрошую, перший такий неприємний випадок…
Безбородька розсмішила така наївна безпосередність.
— Слухайте, Шварц, я ваші гроші віддам з процентом.
— Я не хочу процента, пане докторе, — замахав руками Шварц, який передчував, що знову заноситься на зволікання, — я хочу тільки своїх голих сто злотих.
— Дістанете сто злотих і процент, — сказав авторитетно Безбородько, — але мусите ще трохи зачекати.
— Ой пане докторе, не говоріть таке! Що значить — зачекати? Як довго можна чекати, коли чоловік на гвалт потребує грошей?
Шварц не зводив з Безбородька благальних очей.
— Що робити мені з вами, Шварц? — запитав його Безбородько, ніби радився з Шварцом про нього самого. — Хочете поручителя? — додав тільки, аби виграти час і придумати щось інше: наперед знав, що це виключено. Не стане ж він у цю справу ще й третього вплутувати.
— Так, — вхопився за слово Шварц, — хай буде поручитель. Тільки, пане докторе, я дуже перепрошую, але хай це буде… від нашої віри. Я не скажу, що наші — то вже самі порядні, але ви знаєте, як то кажуть, свій коли не заплаче, то бодай скривиться.
— А кого ж я знаю від вашої віри? — спалахнув Безбородько, якому слова маклера видались надто зухвалими.
Шварц подивився на Безбородька і для чогось погладив себе рукою по грудях.
— Є один чоловік, пан доктор його знають…
— Суліман?
— Так єсть, пане докторе, Суліман. Як Суліман скаже, що Шварц може зачекати, то Шварц буде чекати і місяць, і довше. Але хай це вийде від Сулімана… — помітивши іронічну гримасу на обличчі Безбородька, Шварц швидко додав: — Я знаю, що пан доктор собі думають. Пан доктор думають, що Суліман — то багач… такий собі єврейський магнат… що якби захотів, то міг би жити у віллі при Огородовій, а я — то лапсердак… Воно так, пане докторе. Суліман багач, а я лапсердак… я це знаю, перепрошую, і без пана доктора… Я знаю, що він збагатився не тільки на ваших, але на його грошах багато сліз і від наших людей… Та Суліман, хай він собі буде, який він хоче, але він, я перепрошую пана доктора, він має слово. В нього слово — мур. Цемент. Пан доктор розуміють? І коли він скаже мені: «Не бійся, Янкель, як тобі доктор Безбородько не віддасть сто злотих, я тобі з своєї кишені заплачу», — то він, щоб моя жінка була така здорова, так і зробить.
