Тільки чекаючи у притворі Філька, почула Катерина за собою чоловічий, деренчливий голос, який крізь кашель і сміх промовив зовсім голосно:
— А то тобі! П'ять мав до вибору, і що його засліпило, що вибрав найпоганішу з них!
В тій хвилині Безбородько взяв її під руку.
Чув чи не чув?
Коли вийшли з церкви, то зненацька почав падати, кружляючи, спокійний, лапастий сніг. Просто дивно, звідки взявся він так несподівано, бо стояв жовтень і листя ще багряніло на деревах.
Жінки в осінніх, легких костюмах, діти з голими литками озирали одне одного, сміючись: як же вони виглядають на тлі цієї раптової зими?
Світ здавався Катерині якимось фантастичним, як химерним здавалось і те, що незабаром буде дружиною чоловіка, який іде ось, поруч.
Подивилась на нареченого. Усміхнувся до неї з-під засніжених вій. Уже не пам'ятав, видно, отих неприхильних слів у притворі церкви. А може, в цьому мерехтливому світлі здавались вони йому такими ж нереальними, як листя на деревах, припорошене снігом, як ті жоржини у магістратському садку, що навіть голівки схилили під білою навалою.
Поки що Катерина перетворила свого майбутнього чоловіка у персону грату з чудодійною силою — сумних змушувати усміхатись, озлоблених говорити приємні речі, хворих забувати в його присутності про свої хвороби, незадоволених не нарікати, голодних не відчувати голоду.
Коли Безбородько з'являвся на порозі дому Річинських, з кожним, з ким він зустрічався, наступала метаморфоза: Олена оживлялася до такої міри, що забувала про жалобу в домі, розповідала смішні історійки з своєї молодості; Мариня з таким шиком подавала на стіл делікатеси, що можна було подумати, ніби вона нічим іншим не займається, тільки своєю роботою; ба навіть Оля, коли входила до їдальні, коли там був Безбородько, намагалась прикрасити своє лице чемностивим усміхом.
Звичайно, ті коментарі, що велися з цього приводу у дівочій кімнаті, Безбородько не міг і не повинен був чути.
Зоня, бувало, ставши в улюблену позу трибуна, твердила з серцем, що вона не завидує тому ідіотові, і тим сиропним компліментам, і тим гусячим паштетам, що ними годує його Катерина, бо так чи інакше вони пізніше вилізуть йому боком.
— Мені, слово честі, часом стає жаль того ідіота. Я його зневажаю за його обмежену міщанську чорну душу і разом з тим не можу дивитись, як той дурень добровільно пхає голову в ярмо. Не можу, хоч вбийте, не можу терпіти обмежених людей! Іноді просто аж кортить відкрити очі тому дурневі і показати йому, який він тяжкий ідіот!
— Паннунця в своєму розумі? — запитує Мариня глухим погрозливим тоном і при тому страшно впинає у Зоню свої чорні злі очі. — То паннунця хочуть для забави собі всіх нас з торбами пустити, а їмосць в могилу загнати. Як паннунця цього хочуть, то я не перечу, можуть паннунця відкривати очі панові докторові, але що потім буде — я не ручуся…
— Що Мариня вигадує? Мариня хіба на жартах не розуміється… Мариня, видно, вже зовсім старіє, якщо сприймає всерйоз цей дурненький жарт, — кидає їй зі злістю Зоня і виходить з кімнати, щоб не сказати забагато. В цих умовах, що склались, то може бути небезпечно!
За життя батька, особливо після того, як відійшов Василюшка, Мариня була в сімейній ієрархічній драбині на останньому щаблі. Тепер же, в силу обставин, вона висунулась мало що не на чільне місце. І ніхто не насмілюється протестувати, бо кожний з членів сім'ї розуміє, що тепер Мариня утримує дім.
Більше від усіх розуміє це сама Мариня. Свідомість того, що вона необхідна для Річинських, розбурхала в ній приспану під оболонкою фальшивої покори владну вдачу. З якогось часу Мариня мало того, що перестала радитесь з Оленою й Катериною у господарських справах, але ще й набиралася нахабства сама давати розпорядження, яким повинна підкорятися вся сім'я.
Проте всі мовчать, бо кожний розуміє, що Мариня, крім того, що утримує дім, є ще й рупором, який розносить про Річинських добру славу, а може з таким же успіхом, якщо не з більшим, розносити й погану.
Нашівський ринок — це той центральний вузол, з якого за посередництвом куховарок нашівської аристократії розноситься опінія [182] про Річинських як про дуже багатих, але дуже скупих людей. Таких скупих, що служниця змушена красти в них речі і продавати їх запівдарма.
Оскільки Мариня керує зовнішніми справами сім'ї, то на Ольгу спадає чимало хатніх обов'язків, до кухні включно.
Робота по господарству відповідає самій натурі маленької господині, а крім того, дає їй чимало нагоди для роздумів.
Як же спокійно думається за автоматичним перебиранням гречаної крупи чи хоча б за чищенням картоплі, яка, на жаль, тепер посідає чільне місце в кухні Річинських.
Слова Зоні про те, що Безбородькові наготовано гірку пілюлю у сиропі, змушують Ольгу виразніше з'ясувати характер взаємин між нею і майбутнім чоловіком сестри.
За життя татка нікому й не спадало на думку замислюватися про завтра, бо знали: буде так, як захоче татко, а татко захоче тільки найкращого для своїх дітей.
Ольга теж знаходилась під магічним впливом цієї оманної віри у всемогутність батька. Вона теж вірила, що з нею буде тільки так, як того захоче для неї татко.
Коли б татко вважав за потрібне, щоб котрась з дівчат вчилася в університеті, ось хоч би Ольга, то вона сьогодні могла б бути вже на третьому курсі будь-якого факультету, який обрав би їй татко. Коли б татко був тієї думки, що дівчатам треба йти працювати, то при його зв’язках, незважаючи на економічну кризу в краї (на якій Оля, до речі, зовсім не розумілася, а через те й не дуже вірила в неї), вона напевно б мала роботу. Коли б татко вважав, що його дочкам не треба ані працювати, ані вчитись, а рано вийти заміж, то, напевно, мати була б сьогодні вже бабунею, а Ольга — мамою.
Тепер ці функції повинна взяти на себе чужа людина, бо Ольга і не уявляє, щоб Безбородько міг їй коли-небудь стати близькою людиною.
До того ж усе, що діставалося від татка, було само по собі зрозумілим до такої міри природним, що навіть виключало вдячність; а тут буде все з ласки чи з родинного обов'язку, що вимагатиме вдячності, якої в таких випадках завжди замало.
Ольга відчуває, що тут щось не так. Але думати про те, чи не можна б улаштувати собі самостійне життя поза Катериною і Безбородьком, вона не наважується, бо не знає, з якого боку приступити, хоча б і в думках. Вона стоїть перед завісою, за якою починається самостійне життя. І хоч знає, що колись ту завісу треба буде підняти, не береться за це, бо для цього, крім відваги, бракує й уміння.
«Якось-то буде», — хоче потішити себе Ольга на лад Олени, але сама відчуває, що цей наркотик вивітрюється з кожним днем.
Проте порання біля кухні та робота в городі приносять ввечері Олі таку приємну здорову втому, що вона вже думає лише про те, щоб скоріше допастись до подушки. «Я вже завтра щось придумаю», — вирішує вона кожного вечора, але завтра так подібне до вчора, що його знову треба перекласти на завтра. І так сходить день за днем у полоні якоїсь тимчасовості, якій не видно кінця-краю.
І справді невідомо, як довго відкладала б Ольга цю серйозну розмову сама з собою, коли б не випадкова зустріч, друга з черги, з Бронком Завадкою.
Хоч зовсім випадковою цю зустріч назвати не можна. Вже той факт, що церква, до якої Ольга заглядала майже щодня, і друкарня Філіпчука, де працював Завадка, містились на одній вулиці, говорив за те, що вони не могли не зустрінутись. Правда, Ольга знала, що коли вона зустрінеться віч-на-віч з Завадкою, він обов'язково заговорить до неї, і знала, що цього ніколи не станеться, якщо вона буде у товаристві когось із своїх. Ольга мала деякі дані підозрівати, що Завадка шукає нагоди заговорити до неї.
Вона пояснювала собі це тим, що після нерозумної доповіді Романика Бронкові кортіло поглузувати з нашівської інтелігенції, а оскільки вона, Ольга, єдина його знайома з нашівського вищого світу, то він і мітить її як жертву.
