— Ей, — засвітились очі у Меланії, — чи не доктор Мажарин?
— Мажарин, бігме, Мажарин! — зрадів стрийко Нестор, що нарешті знайшлась якась конкретна особа для втілення його фантазії.
— Я вам дуже дякую, докторе… Я ще раз вам дякую, що не забули про мою дитину…
Тітка Меланія розчулилась. Очі їй зарожевіли підозріло, і вона мацнула хустинку за поясом, щоб якось приховати своє хвилювання. Безбородько торкнув Нестора ліктем і, маневруючи, подався за стіл, з остраху перед фамільярнішою подякою своєї майбутньої тіточки.
Коли залишились удвох, Безбородько присікався до Нестора:
— Чи ти, стрийку, сказився, чи вже до решти сцапів, чи що з тобою? Таж Мажарин крутить Славі юра…
— Чоловіче добрий, та чи то одній юра крутиться? Що ти, пане добродію, береш собі те все так дуже до серця?
Все ж таки Катерина умовила нареченого, аби той поговорив з Мажариним. Нехай хоч під час вечері удає зацікавленого Аврельцею, щоб не було квасів у день весілля. Мала свої порахунки з Меланією ще за ту вишнівку, проте була забобонна, коли йшлося про особисте щастя. Мажарина не дуже захопила роль, яку накинув йому Безбородько.
— Коли б не те, що сьогодні твоє вінчання, то нізащо на світі я не дався б на це лайдацтво.
Того самого дня чекала молодих ще одна несподіванка. Перед вечором уже приїхала з села тітка Несторова.
Ім'я їй було Христина, але чомусь всі в родині, навіть сам Нестор, не називали її інакше, як по чоловікові — Несторова.
Була це колись гарна, а тепер бліда, з хворобливим виглядом, дуже нервова, малотовариська жінка. Єдине, що залишилось з колишньої її принади, це пишні темно-русі товсті коси. Через ті коси, як твердила, боліла їй завжди голова, але обтяти їх не хотіла. Очі, колись живі і блискучі, тепер були постійно у червоних обвідках, змучені й страдницькі. Жінка та ніколи, здається, не сміялась, і, мабуть, тому уста її набрали вигляд підкови, що вельми пристарювали тітку Несторову.
Казали чоловіки, що Нестор занедбує її. Ніде правди діти, зраджує дружину, тому що вона через свою нервовість і хворобливу ревнивість стала неможлива у співжитті. Жінки були тієї думки, що Несторова стала нервова і ревнива лише тоді, як переконалась, що Нестор зраджує її з ким попало.
Сам Нестор мало задумувався над тим, що там про нього говорить жіноча та чоловіча партія роду Річинських. Углядівши Несторову, він як стій вибіг надвір:
— А-а-а? Кого я бачу? Хто то приїхав, пане добродію! Мої дорогі, — звернувся до дверей веранди, звідки виглядали голови дівчат, — ви бачите, хто приїхав? Мій коханий янгол-хранитель! Тільки ти помилився, янголочку, бо молода Ілаковичка не приїхала, хоч я двічі телеграфував до неї, пане добродію. Ходи, янголику, ходи… Потіш мене, бо мені самому серце розривається на дві половини…
Несторова не хотіла навіть з саней вилізти. Виправдувалась перед Оленою, трохи наче ображена, що вона абсолютно не знала, що в Гелі весілля: якби була знала, то, непрошена, і в двір не показалась би. Тут, у свою чергу, почала виправдовуватись перед нею і Олена.
Весілля з огляду на жалобу в домі мало бути зовсім тихе, от, свідки й молоді, і тільки по шлюбі молоді збирались повідомити родину.
Несторова могла вірити й не вірити щирості слів Олени. Сани Михасів на подвір'ї і Онуфрій, що порався біля них, свідчили про інше.
— Ні… ні, дякую щиро, — боронилась Несторова перед наполегливими проханнями Катерини й Олени залишитись на весілля, — не буду навіть з місця рухатись, бо час пізній, а я хотіла б ще до півночі бути дома.
І тільки аргумент фірмана, що він не виїде звідси, не підфутрувавши коней, змусив Несторову вилізти з саней і податись у хату.
Як тільки Несторова зняла з себе шубу й пальто, всі побачили, що вона зовсім не була вбрана для весілля. Виходило, що вона справді тільки випадково опинилась сьогодні у Річинських. Несторова ніби відгадала приховані міркування домашніх, бо виправдовувалась:
— Гаврило мені такого наплів, що я просто побоялась, чи не скоїлось яке лихо з Нестором… Тільки тому й приїхала.
Хоч як умовляли її Катерина, Олена, ба навіть Безбородько залишитись на весілля, Несторова рішуче відмовилась. Клавда офірувала їй навіть одну з своїх парадних сукень на той вечір. Несторова подякувала щиро, але не думала користатись з доброго настрою Клавди. Мусить додому.
Олена й Катерина просили Несторову справді щиро. Розрахунок був простий: коли вже приперли Михасі, то може бути й Несторова. Одна особа більше, одна особа менше в такому гурті не грає вже ролі. Слава богу, що додатковий індик шкварчить у печі.
Як тільки Гаврило пофутрував коні, Несторова закуталась у хустину, одягла при допомозі Нестора шубу поверх і, не даючи Гаврилові докінчити порцію голубців, почала істерично квапити до від'їзду.
І тут Гаврила, як на злість, покликала Катерина на секретну розмову у сусідню кімнату. Нестор догадувався, що вона читає йому оченаш за пужално, яке вайлуватий Гаврило так спритно заіванив. Нестор реготався, аж заходився.
— Ти чого в такому доброму настрої? — підозріло спитала Несторова і в ту ж мить задумала використати той добрий настрій. Шепнула лагідно чоловікові: — Прошу тебе, дай мені гроші за пшеницю.
— Ти здуріла, пане добродію? — розреготався він, як з доброго дотепу. — Ти гадаєш, що я Михась? Ні, пане добродію, грошики за пшеницю — то наші!
— То, значить, ти їх уже пустив? — з безпорадним смутком вимовила Несторова.
Нестор поклепав себе по грудях, де лежав бумажник:
— Ще не всі, пане добродію, ще не всі… Слухай, Несторова, якщо мене не буде в неділю до сьомої ранку, то нехай Гаврило поїде по Фіалковського, аби він хоч вечерню відправив для моєї отари.
— Гарний з тебе священик, нема що сказати, — не дорікала, але якось по-материнському умовляла Несторова. Була така виснажена останніми переживаннями, що не могла очима дивитись! Повіки кололи й від безсонної ночі, а ще та снігова білизна довкола викликала раз у раз сльози на хворі очі. Та щоб не створювати враження у тих, хто спостерігав цю сцену через шиби вікон, ніби вона плаче з приводу цього легкодуха, навіть не витирала очі хустиною.
Отець Нестор одразу якось не добрав змісту останніх слів. Розмірковував усоте, що могло статись, що молода Ілаковичка не приїхала. Вліпив їй таку заохотливу телеграму за підписом Олени й Безбородька, що треба припустити якусь поважну причину, яка затримала Орисю. «Бодай тебе, бодай мене, бодай нас обоє», — досадливо промугикав він.
Наздогнавши думку Несторової, Нестор відразу зареготався.
— А ти знаєш, я сьогодні подумав, що добре зробив, пішовши у попи. Уяви собі, пане добродію, яка була б з тебе жінка офіцера, а на попадю — ти вимріяна.
— Тоді б ти розвівся зі мною й оженився б з Ілаковичкою! — вибухнула нарешті Несторова, яку буквально душив біль від ревнощів.
— О! З тої я зробив би справжню даму, — цмокнув отець Нестор. Коні, яким надокучило оте безглузде чекання у збруї, взяли це за сигнал для себе і рушили з місця.
Гаврило наздогнав коней уже у воротах. Ляснув батогом, і отець Нестор ледве встиг послати останнє «па» в спину своїй благовірній.
Хоч офіціально замовлено тільки одного священика, вінчали Катерину і Безбородька аж чотири попи, і само собою всі вони були на весільнім обіді, чи то пак вечері. Мав це бути з їх сторони доказ пошани пам'яті покійного товариша і свого роду відзнака для Безбородька, але честь ця потягла за собою нові витрати, так що й Безбородько, й Катерина дуже радо обійшлися б без неї. Саме світло у церкві коштувало їм понад тридцять злотих.
Лише Зоня снувала по церкві, як пава, одурманена блиском майстерних електричних павуків і пахощами кадила, майже непритомна від важливості, центром якої були вони, Річинські.
Річинські вчинили те, що тиха церковка перетворилась на ілюмінований храм. Річинські були причиною, що люди, передаючи один одному цю незвичайну вістку, поспішали до церкви, як по свячену воду на водохрещі. Катерина намагалась бути спокійною. У темно-блакитному, добре припасованому до її постаті костюмі з сріблястим лисом довкола шиї і в білому фетровому капелюсі, з поцяткованою імітованими пластянками снігу сіткою на очах, вона виглядала якщо не елегантно, то бездоганно пристойно.
