За якусь хвилину Олена зрозуміла, що Орест Білинський промовляв уже не тільки до неї. Мабуть, бачить перед собою море слухачів, бо схопився на ноги і говорить з простягнутою рукою, аж кулаком погрожує комусь.
Додому йшли мовчки. Здавалося, що обоє вони перебували ще в країні мрій і не мали охоти повертатись до дійсності.
Орест Білинський не пішов з Оленою аж у лісництво, як за першим разом. Знав уже, що там йому не раді, і не хотів завдавати дівчині зайвої прикрості. Прощаючись біля дзвіниці, запитав Олену:
— Будете на весіллі в Зеленій?
Зраділа, аж рум'янцем спалахнула. По-перше, мало не зойкнула від радості, що він також буде на тому весіллі, а по-друге, не знала, на яку ступити з гордощів, що він… Орест Білинський… такий… такий… апостол прийдешнього (справді в тій хвилині ця назва видавалася їй найвідповіднішою) умовляється з нею про зустріч.
— Звичайно, буду! — проспівала захоплено. Була певна, що він умовився з нею й про те, щоб жодного вальса не віддати комусь іншому. Проте повернулася Олена з весілля як неофіційна наречена Аркадія Річинського.
* * *
Олена була переконана, що Аркадій до всіх п'яти дочок ставиться з однаковою батьківською ласкою. А насправді він мав свої симпатії навіть серед рідних дітей.
Перше місце у своєму серці віддавав найстаршій, Катерині, хоч зі всіх дочок вона була найменш вродлива. Власне кажучи, Катерина була обличчям зовсім подібна до Аркадія. Різниця полягала в тому, що ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадієві як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали. Якби не жіноча постать, то можна було б прийняти її за чоловіка в дамському вбранні. До того ж буйне руде волосся, яке в Аркадія гармоніювало з рожевою шкірою, при Катерининому анемічному обличчі втрачало весь блиск своєї відносної краси.
Зате Катерина, як жодна з її гарненьких сестричок, мала проникливий Аркадіїв розум і небуденну здібність швидко орієнтуватись у кожній ситуації. Саме завдяки цим рисам і була вона на видному місці серед своїх близьких.
— Катруся, — сміявся отець Нестор Річинський, двоюрідний брат Аркадія, колишній гусар, — як пляшка риб'ячого жиру. Хто її вип'є до дна, пане добродію, безперечно, матиме користь. Страшно лише зважитись на той перший ковток… Хе-хе-хе…
Свою другу дочку Річинські назвали Софією, тобто мудрістю. Дитина ця була явно небажаним гостем, до того ж досить-таки неспокійним. Аркадій не раз ночував з подушкою на голові.
Третя дитина мала бути хлопцем. Але знову на світ прийшла дівчина. Батьки дали їй непретензійне ім'я — Ольга. Вагітність Олени в дев'ятсот п'ятнадцятому році була тією безпосередньою причиною, що унеможливила Аркадієві втечу від москалів до голодного Відня. З острахом, який отець Річинський старанно маскував перед своєю дружиною, він очікував приходу російської армії.
Про російську армію, зокрема про її кавказькі кінні частини, австрійські жандарми розпускали між народом неймовірні історії: мало, що за найменший опір саджають чоловіків на палі, ніби глечики, але й жінкам вирізують груди та годують ними мисливських собак. Не щадять навіть дітей. Укладають їх у трикутники й стріляють в них, як у мішень. Серед селян такі вісті викликали скоріше цікавість, ніж острах. Хтось з досвідчених сільських бувальців порадив Аркадієві запустити бороду, щоб бодай зовні скидатись на православного батюшку.
Отець Річинський послухався ради, але борода росла туго, до того ж засіялась таким шафрановим сходом, що могла більше дратувати, ніж заспокоювати тих дикунів зі сходу.
Найближча сусідка Річинських, вдова Маріола, сміялася у вічі з Аркадієвих побоювань:
— Ви гадаєте, отче, що багачі бояться за своїх жінок чи дівок? Бігме, ні! Вони потерпають за свині, корови та коні… А я чого маю боятись? Будуть різати жінкам груди? Мені вже давно їх нужда вирізала. Що бідному боятися когось? Агі!..
— Прикусіть язика, Маріоло, та не забувайтеся, з ким говорите. А то за війну розпустилися всі… аж стидно за вас!
Проте виявилася правою Маріола, а не він. Увійшовши в село, перші піхотні частини, крім води, нічого для себе не вимагали. Води… води… води… Одні пили її відразу по чверть відра, інші поливали голову або похапцем обливалися до пояса.
Люди — мале й старе — естафетою постачали солдатам воду, а надвечір тим, що залишились на ніч у селі, нанесли стільки яблук, грушок і свіжих огірків, що гостям не залишалося нічого іншого, як у свою чергу частувати хазяїв пресмачною гречаною кашею з шкварками, а дітвору — цукром.
На думку Аркадія, його з біди виручила не так борода, як вагітна матушка. Солдати з такою шанобливою увагою поставилися до вагітної Олени, що Аркадій мимоволі змінив свою думку щодо їх варварства.
На приходстві зайняв кімнату полковник. Познайомившись ближче, Григорій Васильович виявив себе ще й досвідченим філологом і неабияким скрипалем.
Декламував Шеллі і Гете в оригіналі так, що Аркадієві аж незручно було за Олену, яка мало розуміла німецьку і зовсім не знала англійської мови.
Аркадій мусив визнати, що давно у своєму домі не приймав такої висококультурної людини.
Правда, був такий випадок, що примусив Аркадія Річинського дещо змінити думку щодо гуманізму блакитноокого полковника. Повертаючись якось з ранньої служби божої, отець Аркадій думав, чи не використати б, завдяки своїм дружнім стосункам з Григорієм Васильовичем, безплатно солдатів при польових роботах. За кільканадцять кроків від приходства побачив Річинський таку сцену: без кітеля, в одній сорочці, полковник лупцював стеком солдата. Кров стікала з носа на гімнастьорку. З кожним ударом солдат хитався, але не смів, видно, навіть захиститися, бо стояв струнко.
Побачивши Річинського, полковник засоромився і дав коротку команду. Два солдати виступили з ряду і повели закривавленого до річки.
Григорій Васильович, застібаючи на ходу поданий денщиком кітель, підійшов до Річинського:
— Неприємне в нашій службі, панотче, те, що іноді мусимо вдаватись і до таких засобів.
— Виступ проти субординації? — козирнув Річинський військовим терміном.
— О, — мило посміхнувся Григорій Васильович, — з такими проявами, як виступ проти субординації, ми розправляємося більш радикально. Ви розумієте? Тут інша справа… Я був би ніколи не дозволив собі цього на вашому подвір'ї, але мені сказали, що ви поїхали у Наше.
— То тільки дружина поїхала.
— Ах, так! Пробачте. Все ж така «операція» залишає неприємний осадок. Кажу, що в нашій службі мусиш іноді вдаватись і до таких засобів.
— Нічого, нічого, — торкнувся Аркадій рукава його кітеля, — на вашому місці я, либонь, поступив би так само.
На прохання Григорія Васильовича Річинські пили з російськими офіцерами на відкритій веранді вечірній чай (до тієї пори вдома домінувала кава). З самовара летіли іскорки у відкрите небо, а полковник з таким почуттям співав «Вечерний звон», що Олена не могла втриматись від сліз. Щоб не звертати на себе увагу, не насмілювалась підносити до очей хустинку, лише відвертала лице в тінь, аби сльози не блищали проти місяця.
І офіцери, і Річинські уникали дискусій на політичні теми, інтуїтивно відчуваючи, що це — підводні скелі, об які могла б надщербитись їхня приязнь. Раз тільки, перебравши меду, полковник почав запевняти матушку, що весною буде вже по війні. Тоді він попросить Річинських обов'язково, але то обов'язково, відвідати його в родовому маєтку під Петербургом, Все одно тут і там буде одна Російська імперія.
На селі тим часом ішло таке безпосереднє братання між біднотою і російськими солдатами, що на Аркадієві шкіра терпла від самої думки, що то буде, коли повернуться австрійці. Багатші гадзи, наче авансом виправдуючись перед Аркадієм, пояснювали приязнь з російським військом тим, що, мовляв, чешуть дідька зрідка, щоб не був кострубатий. Іншими словами, так вони ніби оберігають себе від незаконних поставок (читай: грабежу худоби, збіжжя та паші).
