Лариса Денисенко
Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
«Доброго ранку, Семе», - жваво сказала я - людина, що йде й не зупиняється, коли вiтається. Семен не вiдповiв, навiть не подивився на мене. Про те, щоб хоч кивнути у вiдповiдь - годi було й думати; але така вiдсутнiсть реакцiї не була для мене чимось новим.
Учора в супермаркетi я зустрiла хлопця, з яким часто спiлкувалася, коли ми були пiдлiтками. Познайомили нас собаки. Так дивно - виходиш гуляти iз собаками, а спiлкуєшся все одно з людьми. Його прiзвисько я досi пам'ятала: Пiй. Не знаю, хто й чому дав йому таке iм'я, але ми тодi вирiшили, що це походить вiд перших лiтер його справжнiх прiзвища та iменi - Петрина Iгор. А «й» вiдповiдно до сталих хулiганських традицiй двору завжди ставилося наприкiнцi слова. Вiн був цiкавим хлопцем: наприклад, коли бiльшiсть iз нас усвiдомлювала, що ми просто вигулюємо собак, то вiн думав, що зустрiчається з тiєю чи iншою дiвчиною (звiсно, не зi мною). Мабуть, у нього було романтичне сприйняття навколишнього середовища.
Я блукала помiж пакункiв iз соком, бо дуже важко визначитися, що тобi хочеться випити: яблучного, полуничного чи щось iз цитрусових напоїв, коли стан душi благає про горiлку. «Ганна, Ганна. Га-н-на», - раптом зашепотiв за спиною якийсь невгамовний привид, смакуючи моє iм'я. Спочатку тихо, потiм гучнiше. Наче хтось потроху пiдсилював звук. Я повернулася. «То це ти!» - сказав вiн. Це був Пiй. Спершу я зрадiла: давно його не бачила й усе таке. Його худi ноги бовталися в холошах шортiв кольору блiдої поганки, як дзвоникове телiмпало (до речi, наскiльки менi було вiдомо, основна вимога, яку вiн висував до потенцiйної обраницi, була така: ноги її мають бути худiшими за його власнi; я ще тодi нiяк не могла уявити такi ноги у живої та здорової дiвчини).
«Гей, привiт! Як справи?!» - запитала, наближаючись. «Нормально», - вiдповiв вiн i хутко подався у бiк кас. В руках у нього нiчого не було. Нi кiльця ковбаси, нi пляшки, нi якого-небудь пакунка. «Пiй!» - заволала я, бо такий уже був у мене настрiй. «Пiю!» Вiн не озирнувся. Я склала руки рупором: «Чуєш, Пiю?! В мене теж усе нормально-о-о-о-о-о!» «Нор-маль-но!» Вiд мого голосу його, як недолугого богатиря вiд свисту Солов'я-Розбишаки, що розгулявся не на жарт, вiдносило все далi й далi до виходу. «Нормально? От уже й нi», - сказала незнайома бабця. Вона привiтно зиркнула на мене. В цьому поглядi так само не було нiчого дивного, хоча не можу пригадати, коли востаннє менi посмiхалися бабусi. Загалом же я маю вигляд бабусиної мрiї. Акуратна, зiбрана, вдягнута в щось подiбне на унiформу. Стара пантофля!
Опанувала я себе бiля каси, коли викладала на касовий ескалатор пляшку горiлки, пакуночок духмяного перцю-горошку, паковання пряженого молока та бляшанку консервованої кукурудзи. Супермаркетова стажерка «Коваль Олеся Петрiвна» гмикнула, бо уявила собi, що я можу зготувати з такого набору харчiв.
Я все це до того, що мене не дуже здивувало мовчання Семена. Вiн стояв, наче прибитий цвяхами до цегляної стiни, й тримав у руках дитяче вiдерце кольору скажених пожежникiв. Менi б замислитися, на що може очiкувати людина в центрi мiста, ховаючись за стiнами та притуляючи до себе дитяче вiдерце, о восьмiй ранку? Та - нi. Я настiльки звикла думати про себе, що iнших могла тiльки iдентифiкувати. Дякую й на тому, що вiрно.
Семена на минулому тижнi було звiльнено з нашої контори. Тобто його попросили пiти. Тобто сказали, що вiн, звичайно, вельми розумний, здiбний i дуже перспективний молодий чоловiк, i що його знання та досвiд були надзвичайно кориснi, але наша контора не варта того, щоб його велике iм'я було вписано в новий трудовий контракт. У такий спосiб у нас прийнято позбуватися людей. Справдi, урочисто? «Щоб людина не втратила гiднiсть», - каже Ернест, наш офiс-менеджер, чи, як зве його моя мати, «ваш кадровик».
Насправдi Семен програв вiйну, яку вiв iз нашим бухгалтером Катериною. Навiть я, iстота зi зсунутим почуттям самозбереження, усвiдомлюю, що воювати з бухгалтером - остання справа. Семен був переконаний у своїй перемозi. Я навiть не знаю, навiщо йому це було потрiбно. Невже вiн хотiв бути бухгалтером? Чому ж тодi вчився менеджерувати проекти? Може, кровожерний Марс не давав йому спокою? Але в наш час завжди можна задовольнити Марса, бо мiсць, де триває вiйна, де розпочинається вiйна i де можна розпочати вiйну всього-на-всього за один барель нафти - скiльки завгодно. Звiсно, треба зважити на той факт, що супротивник там може бути не такий вихований i стриманий, як бухгалтер Катерина. Ще й в окулярах. Ще й такий, що нараховує тобi твою заробiтну платню щомiсяця.
Семен угнiздився в наших комп'ютерах, як вiрус. О, офiснi вiйни,
я спiваю вам пiсню! Щоранку кожен спiвробiтник нашої контори отримував листа, в якому паплюжився досвiд, професiоналiзм, людськi якостi та реакцiї панi Катерини. Знаряддями вiйни були меморандуми, доповiднi, пояснювальнi та службовi записки. Катерина витримувала це довго, бо вважала Сема бовдуром, аж поки Ернест не попросив її покласти край цьому безладу. I вона поклала край протягом однiєї доби. Ернест знав, що й кому доручати, сам звiльняти людей вiн не любив. Катеринi було набагато простiше, тому що люди для неї вмiщувалися в рядки цифр, якi вона сумлiнно перевiряла, коли нараховувала заробiтну платню та звiтувала про податки. Тому, коли Семен став для неї не тiльки витратним рядком, а ще й ранковим листом iз погрозами, вона з властивою їй методичнiстю його знищила.
Тим часом ранкове засiдання все нiяк не розпочиналося. Кожного понедiлка ми збираємося, щоб обговорювати щось. Що то є, це «щось» - нiхто не знає i не хоче знати, як i сушити мiзки - навiщо його обговорювати, але ви б чули, якi всi активнi! Навiть я, навiть я. Хоч як це огидно. Вже те, що ми збираємося на понедiлкове обговорення, свiдчить, що всi ми, i я так само, входимо до кола осiб, так чи iнакше обтяжених вiдповiдальнiстю та вiдносною владою. Що це за вiдповiдальнiсть, яка це влада - можна дослiджувати довiку, але одне я знаю точно: все це береться до уваги, коли нам нараховують заробiтну платню.
Усi ми пили каву та чай. «Тому що це зближує колектив та вивiльняє особистiсть». Влад, як завжди, читав газету. Насправдi йому кортiло, щоб усi второпали: вiн є дуже розумним та полiтично обiзнаним. Леонiд Юрiйович, жахлива вусата iстота з очима кольору оцту, колишнiй народний обранець, розглядав свою люльку, наче бачив її вперше. Любаша роздивлялася своє обличчя в люстерко. Кривилася. Вона робила вигляд, що сьогоднi не дуже задоволена своєю зовнiшнiстю, хоча яке це має значення, коли твоєю зовнiшнiстю задоволена переважна бiльшiсть жiночо-хтивно орiєнтованих чоловiкiв? Трiйка молодикiв тихо теревенила про футбол. Я їх не називаю, тому що плутаюся в їхнiх iменах, але когось iз них точно звуть Сергiєм. Ася робила вигляд, що дає вiдпочинок очам, саму ж її сватали слiпцi. Валентина та Надiя оглядали всiх нас i займалися своєю улюбленою справою: уявляли нас мертвими, втопленими у соромi, в коротеньких, нами ж оброблених штанцях. Гралися нами, нiкчемами, як хлопчисько солдатиками. Ежен вiдкинувся у фотелi й читає якийсь огляд. У нього настiльки рiдке свiтле волосся, що потилиця здається (а може, так воно i є) рожевою. Не було тiльки Ернеста. Великий Керiвник нервував. Вiн не любив слухати балачки iнших, вiн любив слухати тiльки себе, тому конче мав дочекатися Ернеста. Бо лише Ернест, як нiхто iнший, прислуховувався до кожної фрази й мiг необтяжливо, в легкiй чи навiть грайливiй формi донести її до вух Великого Керiвника.
Коли врештi-решт з'явився Ернест, усi принишкли. Бо не кожного разу бачиш стриманого австрiйця, втiм, як i будь-кого, незалежно вiд характеру та нацiональностi, хто приходить на роботу весь у плямах фарби, що урiзноманiтнюють волосся, одяг, шкiру. Скаженої пожежної фарби. «Еп», - вичавив iз себе Великий Керiвник. Любаша запанiкувала: «Жах. Абсолютно!» Валентина вирячилася на Ернеста, наче корова на лiкарську ковбасу, якби та їй пiдморгнула по-родинному. Надiя пустила пробний гигик. Ернесту це не сподобалося, тому вона швидко проковтнула наступний тiльки-но народжений смiшок. Один iз молодикiв почав говорити про ацетон, просту воду й розчинник. Я чекала, коли хтось запропонує хiмчистку та перукарню. Анiчичирк.
«Я дуже цим вражений», - почав Ернест. Вiн зажди все розпочинав цим висловом, доводячи всiх нас до сказу. Востаннє я бачила його таким знервованим, коли Арнольд Шварценеггер перемiг на виборах i отримав пост губернатора Калiфорнiї (Ернеста тодi ґречно поздоровляв увесь наш офiс, включно з Великим Керiвником; загалом же нашому офiсу не властиво перейматися людськими почуттями). Ернест тодi так соромився свого земляка, що не знав, куди подiти очi, наче це вiн власнопiхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арнi. А єдиним одкровенням, що я чула вiд Ернеста (вiн мав рацiю, коли казав, що вiд червоного вина йому стає зле), була розповiдь про те, що залiзний Арнi, коли холостякував, робив фотокартки сiдниць своєї майбутньої дружини й надсилав їй анонiмно. Вiн вважав усе це невиправдано непристойним. Я тодi хотiла сказати, що, як на мене, значно приємнiше побачити на анонiмно надiсланiй фотокартцi свою дупу, нiж чужу. Все-таки щось своє, рiдне. Але тодi обачливiсть мене зупинила вiд ознайомлення Ернеста з моїми думками. Сама я людям, до того ж стороннiм, надсилала ще й не таке.
