Я замислилась, і тут помітила, що вже йду по камінню, а не по дошці.
Спинилась і озирнулася – бульки летіли, світились і падали в прірву, над якою – ота тоненька дошка, чи що воно було, по чому я пройшла. Їх багато, летять і летять туди, в прірву, і світяться звідти переливчастими вогниками.
"Наташка!!! – закричала. – Чого ти мені не сказала?!"
"А шо, я мала тебе прєдупрєдить: тут пропасть, дарагая, упадеш – костей не зберемо? То ти б і мертва не пройшла б, єслі б знала, а так всьо нормально, йшла собі спокійненько, думала, шо нічо страшного. Ну чо ти стала? Пашлі, – і ми пішли. – А вобщє, ти маладєц. Жаль, шо вмреш".
"Не збираюсь".
"Ну, це ніхто не збирається…"
"Ха! Пішла б я сюди, якби мала вмерти! Ні, я не вмру!"
"Дура ти, хоч Інанна. Ніхто звідси назад не вертається. Тебе ж прєдупрєждали!"
"Наташ, ти не розумієш…"
"Да це ти не шариш! Ладно, не моє діло. Іди он – пора, а то спізнимося!"
Я стрибнула з каменюки вниз і опинилася перед старою фортецею, за воротами миготіли стовпи і дерева, ніби швидко їхали, я придивилась і зрозуміла, що це не вони, а я їду – бо сиджу в електричці, і скоро вже буде Красне.
У Красному я тинялася вокзалом, як неприкаяна. Чекала електричку з Тернополя до Львова. Був ясний день, Артура вже, напевне, поховали.
Як там Юля?
І не подзвониш, бо немає з чого. Я раптом здивувалася, що думаю про те, що мені робити у Львові, куди піти, де ночувати, в кого попросити мобілку… Я взагалі доїду до Львова? Я там буду?
Інанна має сім знаків сили – число сім магічне, отже, і воріт має бути сім, отже, це будуть уже останні.
Дочекатись електрички з Тернополя, і будуть ті ворота, буде Наташка знов, знову мене поведе…
Тут поруч задзвенів мобільний – а я сиділа на фонтані з рибами, там є такий, у Красному. Тут дивлюся – валяється мобільний, напевне, хтось загубив.
Я його взяла, глянула, хто дзвонить.
На екранчику було написано: "Кирило Мефодійович" – хм, дивно… і натиснула кнопочку зелену.
"Перепрошую, – сказав Кирило Мефодійович, – якщо ви уже не такі вперті, то я можу зараз під’їхати і вас забрати".
"Хто ви такий?"
"Кирило Мефодійович, лікар".
"Ви з наших?"
"Тобто?"
"З шумерських?"
"Ні".
"Чого ви чіпляєтесь?"
"Я хочу вас урятувати від смерті".
"Навіщо?"
"Я лікар".
"І що буде далі?"
"Я вас заберу, і ви не підете в останні ворота".
"І що?"
"Ви не помрете".
"Я й так не помру", – сказала сама собі і кинула чужу мобілку у фонтан, у воду. Вона потонула. Дурна я… можна було би свою картку вставити і подзвонити Юлі, що там вона… як там Артура ховали…
Хоча – що мені тепер Юля? Я скоро Артура побачу, і не так, як вона – німого і мертвого, а такого, що може говорити.
На мене напала лінь.
І дрімота.
Я сіла на лавці під стіною, щоб бачити, коли приїде електричка, а коли вона прибула – спокійно пішла, тицьнувши по дорозі трупу Крадію свій рюкзак, пиво з нього він витяг і навіщось віддав мені. Я помахала руками – не треба, він здивувався:
"Ти ж несеш поминальне пиво?"
Довелося взяти назад порожній рюкзак (він усе звідти забрав собі) і покласти в нього пляшку пива.
Поминальне пиво… Його кудись лили, Енкі казав… я вже забула…
Красне-Львів. Сьома брама
Там, напевне, багато квітів: сірих, прозорих, усі ті квіти, що приносять мерцям, що опускають із мерцями в труну… Там, напевне, багато озер, а вода у озерах припала пилом, нерухома, як скалки дзеркала під старою шафою… Там, напевне, багато пташиного пір'я… воно замість листя, замість трави встеляє там землю… Там, напевне, не видно неба, тільки скелі ховаються кудись у темні, вологі хмари…
"Сюди-сюди. Бистенько!" – сказала мені Наташка.
Вона була стривожена.
Я ступила "сюди", послизнулась і булькнула у воду. Відпльовуючись, мокра, протирала очі – над нами загорілось синє світло, як від лампи. І при світлі побачила – низьке приміщення, вода, сходини, оброслі водоростями… Наташка стоїть на мості.
Вилізла до неї, на міст, вона пішла вперед, я – услід. Було жарко, не мерзла, тільки одяг мокрий, неприємно поприлипав, крапає. То виявився не міст, а довга пристань на палях.
"Всьо. Хай луччє мене покрасять, чім я тебе ше раз поведу!" – сердилась Наташка. – "Ти не могла скоріше? Ти мене доконаєш!"
"Ясно".
"Добре, що ясно. Стань і стій. Будем ждать".
"Кого?"
"Попутку. Аби ж хоч її скоро зловить, шоб устигнути того діда догнати! А то не виберемся від цих риб до третього півня. Нє, ну маладєц! І явно ж сам поплив, нікого не повіз. Ну знаю, що сам поїхав, і нічого йому не докажеш, як воно старе!"
Ми чекали. Нічого не пливло. Лампа на стовпі тенькала і потріскувала.
"Вони нас побачать?"
"Хто?"
"Ну ті… в човні. Попутка".
"Якому човні, падруга?! На корабель спізнились, по твоїй, кстаті, вині – тепер будемо ловить попутну рибу!"
Рибу?
Добре, рибу.
Риб не пливло.
Вода під пристанню схожа на морську: плескалась хвилями і пінилась. У воді не розбереш, не роздивишся нічого – дуже темно. Я швидко висохла.
Наташка нервувала, ходила туди-сюди і курила.
Під пристанню щось бурчало, ніби говорило, чула тільки окремі слова. Присіла – дошки такі, як оксамитові, вимиті водою, висушені, ворсисті, дерево старе – і почула, як хтось під пристанню безнадійно бурмоче:
"…це просто втілення зла. Втілення отого величезного, вічного зла, що відриває чоловіка від чистоти дикого звіра, від усесильності… хто забирає в чоловіка всесвіт і веде його в брудну, тісну хижу, затулену від волі і від вітру… там, між вогкими, липкими звіриними шкурами, чоловіка годують солодким, медовим місивом, затишком, насолодою короткого спалаху серед тисячі мук бажання… поять чоловіка хмелем, що дає щастя і забирає силу… забирає чистоту дикого звіра і гострий розум палаючого вогню… а коли чоловік жахнеться і покине все, втече назад, у волю, в холод – то звір, брат його, вже тікатиме від нього, і птах минатиме його… і побачить він, що нема йому тут більше щастя і волі, а там, у хижці, вона чекатиме його назад, і тремтітиме, і сміятиметься, відбираючи в чоловіка все більше і більше його сили…"
"Ти хто?" – само вирвалось. Наташка мене зараз уб’є, що не мовчу і що когось чіпаю. Ну й хай.
"Риба".
"Яка риба?"
"Водяна".
"Ти про що балакаєш?"
"Про жінку".
"Про яку?"
"Про всяку".
"Всяку? Рибко, покажи-но себе!!"
"Не хочу".
"Чого?"
"Бо я – золота".
"Тим паче покажи, я ніколи не бачила золотої рибки. Тільки читала".
Щось велике вдарило об палі, аж пристань затремтіла.
"Ти читала не про справжню золоту рибку, а про самозванку. Справжня – я! Справжня – забута!"
І випливла на світло. Вона була гігантська. І золота. То вона вгатила хвостом по палях пристані.
"О! – зраділа там десь далеко Наташка. – Золота Риба! От хто нас повезе! Бистренько, бистренько, підпливай сюда!"
Рибка її послухала, затихла, підпливла і підставила блискучу спину у великій потрісканій лусці. Я, як залазила на неї, спробувала сісти позручніше. Уявляю, що це буде за поїздка! Я колись на коні каталась, один раз, так там хоч було хороше сідло, і то мені тоді здалося, що з мене душа витруситься, разом із усіма кістьми, поки кінь доскаче, куди йому там треба було. А тут без сідла. Сіла – відчуваєш хребта і Рибині кості. Ноги – у воді. Хоч би роззутись, пропали мої чудові шкіряні чопчики! Наташка мостилася довше за мене. Риба нервово дригалась. За що тут триматися?
Коли Риба нарешті попливла, я трохи похитнулася назад і схопилася за плавник – обдеру руки! – але не обдерла, бо він був, як коняча грива. Вона рухалась повільно, її не трусило, тільки як різко била хвостом, то відчувалось.
Вода тепла, можна ногами бовтати.
Лампа все далі світилась, далі… і, нарешті, зовсім пропала. Темрява, плюскотіння теплої води, і Риба ворушиться… часом різко вивертає, обминає щось невидиме – тоді ворушаться кості її хребта, велетенські, напевне такі, як у тої викопної, з музею.
Так ми пливли довго, ніби в сні, потім почався шторм.
Хвилі, як у морі, пінилися, били Рибу, нас, розгойдувалися щоразу сильніше. У тих хвилях кишіло рибами – тепер вони вдарялися мені об руки, груди, об щоки, потрапляли за пазуху, випадаючи з мокрого светра і зісковзуючи вниз, у воду. Вони були дивних кольорів і світилися, а ще – крутились. Морська зірка прилипла до плеча: чіпка, біла у смужку; я її струшувала, здирала підборіддям, не випускаючи з рук плавника Золотої Риби, щоб не зісковзнути, не полетіти в це море, між хижих істот, змій, восьминогів… усіх оцих, що миттю обплетуть мене і потягнуть на дно. Хоча – яке тут може бути дно? Тут безодня! І вони тягтимуть мене вниз, униз, роздираючи на шматки, з'їдаючи, випльовуючи. Вічно летітиму до потвор доісторичних, і нижче, за потворами, між бактерій, і ще, ще, ще, в ту воду, яка була, коли нічого не було, і ще раніше, в ту воду, яка була до того, як стала вода…
