Вона потім не відразу звикла до себе.
Вона все-таки лишилась вагітна.
Спочатку були тільки предмети, теплі предмети, і дивне світло, яке мінилося.
Потім стали приходити жінки.
Жінки сідали поруч, вона плела, дзенькаючи спицями, шкарпетки і шарфи, а вони думали про свої нещастя, і вона їх потішала.
Жінки ховали обличчя, жінки були в білому одязі.
Жінок часто було забагато, але бувало, що жодної.
Потім вони йшли і зникали в темних коридорах.
Пізніше вона зрозуміла, що вона – їхній сон. Вона їм сниться.
Час тут був дивний, дні і ночі різної довжини, і ніяк не зрозуміти, чи то часу зовсім нема, чи то він просто якийсь не такий. Тому вона не знала, скільки минуло – чи сто років, чи всього два дні, перед тим, як з'явився Артур.
Він нічого не казав, тільки дивився на неї, як вона плете, дзенькаючи спицями, як підходять до неї жінки.
Часом вона гуляла цими теплими залами зі стінами, де гарні орнаменти мозаїкою, і він ішов услід.
Разом вони чогось чекали.
Поки в неї народиться дитина?
І знов не відомо, скільки збігло: сто років чи дві хвилини, до того, як з'явилась та жінка. Там лунали думки жінок іще до того, як вони прийдуть. Зазвичай вона чула їхні думки, але оту першим почув Артур. І злякався.
Вона ж просто здивувалася – та жінка теж була нещасною, але вона не так мислила… їй не снилось – вона була жива.
Жива?
Як вона може йти сюди жива?
Софія зовсім не була на неї сердита, навіть коли вона крикнула щось до Артура, навіть коли він так болісно закрив очі і відвернувся… Софія пішла до неї і раптом… зрозуміла, що ця жінка щось робить не так, щось не так, якщо не зупинити її, то зірветься Сонце і сказиться Земля, розлетиться Місяць на шматочки, і уламки нашого світу, разом із бездомними душами, вічність квилитимуть у різних кінцях Усесвіту, нещасні і змерзлі…
Софія не знала, як її зупинити, вона закричала, і якісь тварюки кинулися з щілин до тої, кинулися звідусіль…
Але що вони там робили, Софія вже не встигла побачити, бо відчула щось гаряче внизу живота і збагнула, що вони з Артуром дочекались…
Олег
Хотілось чаю, і боліла нога.
Було страшно холодно. Що зі мною сталось, і де це я сплю?
Я заплющив очі і став нюхати, чим пахне навколо мене. Пахло сухою, прілою травою і гнилим лежаним листям. Напевно, осінь.
Тоді відкрив очі і побачив, що далеко внизу світяться ліхтарі – отже, я не в горах, у місті, тільки от – де саме?
Почав пригадувати, як мене звати, і тут накотилося: так, це ж правда, він помер насправді, насправді Артур помер, і це не сон був.
Устав, постогнав, я ж підвернув тут ногу – спочатку ми сиділи з тією інфантильною дівчинкою, пили пиво, а потім я пер униз на якийсь дурний трамвай і підвернув ногу. Ах ти ж зараза! Спустився обережно, внизу стояв якийсь дід і чекав, поки його собачка покакає.
"Перепрошую, – сказав я діду, – котра година? Вже десята є?"
"Та де, – відповів дід, по-львівськи розтягуючи "е", і я насторожився, – вже дванедцята зараз буде".
Щось мені в дідові не подобалося. Таких дідів у Києві нема.
"А що це за вулиця?" – уточнив, бо хто його зна, де я спустився з тої Замкової гори, де ми з отою інфантильною дівчинкою пили пиво, і я їй щось дурне казав, здається.
"Вітовського".
"Яка?"
"Вітовського, – повторив дід, – а отамо Сахарова…"
"Це що – Львів?"
"Та Львів. Ото Цитадель, а там – кагебе. Впізнав?"
Я то впізнав, але, може, мені хто пояснить, як цілком нормальний, майже тверезий студент магістратури може заснути на Замковій горі в Києві, а прокинутись на Цитаделі у Львові?
Якщо, звичайно, це справді Львів і дід мені не бреше.
Я перейшов дорогу і пішов попід стіною кагебе. Стіна могутня, і сумніви мої геть розвіялись: тільки у Львівського кагебе такі стіни і таке якесь воно – створене навівати страх. Коли тут і в ясний день ідеш, то якось не по собі, а коли вночі – то зовсім капець.
Раз у житті бачив тут якийсь рух – брама відкрита, світиться, і люди. То було, коли до Львова приїжджав Іоанн-Павло Другий, а то завше тихо, мертво. Навіть ніяка травина з бруківки не стирчить.
Я ще якийсь був трохи причмелений, чи то від сну, чи то від пива – класно, подумав, знач не треба мучитись вибором, зараз піду додому спати, а раненько завтра – до Артура на похорон.
До речі, про похорон – може, це мене та інфантильна дівчинка так? Добула якихось знайомих – завезіть оцього до Львова, йому треба на похорон, а вони і вивалили мене десь, щоб відлежався, як привезли…
Треба буде їй подзвонити, чи що?
Трамваї, напевне, перестали вже ходити… тре було спуститись із тої Цитаделі в інший бік, до музею народного мистецтва, чи якось так той музей називається, мене туди одна дуже настирлива дівка тягала – ах, картини Труша, ти мусиш побачити картини Труша! Хотіла мене "долучити до мистецтва", але ну її, разом із Трушем.
Хто, до речі, такий, той Труш?
Видно, малював щось, якщо картини є…
Та ну його.
Отже, трамваї не ходять… Як же мені додому?
І тут зі старого депо, воно там, на розі, за кагебем, виїхав старий трамвай.
Я трохи ошаліло на нього подивився, бо депо те давно зачинене, і трамваїв там не держать. А тут виїхала така поторча – як воно на рейках тримається? Як воно взагалі купи тримається? Все деренчить і труситься, от-от розсиплеться, такі тільки на старих листівках, що туристи купують, можна побачити. Оце-то да!
Я аж підійшов роздивитись його ближче, і трамвай, заскреготавши так, що, думаю – зараз йому і кінець, загальмував біля мене і відкрив двері.
Я спочатку подумав – ой, ні.
А потім зайшов і сів.
Ну коли ще випаде нагода таким мотлохом проїхатись?
Хоч зупинку-дві проїду, ближче до центру, може, там ще яка маршрутка ходить…
Трамвай дуже деренчав і розхитувався, щось там у нього під черевом натужно вищало і постукувало, скла у вікнах не було.
На площі Івана Франка раптом повернув на якусь вуличку і поїхав далі. Куди він везе? Десь на кінцеву четвертого, чи що? І не зупиняється, пре, як дурний.
Якраз як я став уже панікувати, трамвай почав гальмувати – так само тяжко і скрипучо, як минулого разу, і, нарешті, спинився, двері відчинились. Там якийсь пам’ятник стояв чуваку в капелюсі і з парасолем, я тільки що хотів вискочити, аж тут пам’ятник заворушився, обтрусив із себе якихось пташок, що на ньому сиділи і зайшов до трамваю.
"Вітаю", – сказав мені пам'ятник залізним голосом, усідаючись навпроти і усміхаючись залізним обличчям.
Трамвай ізнову поїхав, у вікна без скла дуло холодним вітром.
"Вітаю, – сказав я пам’ятнику. – А ти хто?"
"Іван Труш. Художник, – увічливо зняв капелюха пам’ятник. – А як ваше ім'я?"
"Олег. Студент".
"Дуже приємно".
"А ви той самий Труш, що картини в музеї – "Лісова пожежа", чи щось таке?"
"Захід сонця у лісі?"
"І що ви тут робите?"
"Їду трамваєм".
"Куди?"
"До кав'ярні".
Да – подумав я, їде пам’ятник пити пиво і ще й дивиться на мене, нібито я ненормальний, а він – цілком природне явище. В нас пам’ятники постійно п’ють пиво ночами.
Тимчасом трамвай розвернувся і пер якимись вулицями, де ніколи в житті не було рейок.
"Тут же немає рейок", – сказав я Трушу.
"То не біда. Колись були. Наш трамвай їздить усюди, де є або колись були рейки. Хіба ви не знали?"
Ага, я ж тут щоночі з пам’ятниками катаюся, стид мені того не знати, правда?
"А куди він нас везе?"
"Вас – не знаю. А мені на Площі Ринок виходити", – він на мене уважно подивився, примруживши очі, аж мені захотілося спитати, чи він недобачає, але спитав інше:
"А ви багато картин намалювали?"
"Коло шести тисяч. А ви, пане, перепрошую, нелюд – чи ні?"
"Хто?"
"Вибачте, але ви, здається, людина".
"А що?"
"Просто люди нашим трамваєм дуже рідко їздять. Наш трамвай – для нелюдів. Люди – тільки в дуже спеціальних випадках. Чого ви тут?"
"Не знаю".
"Можливо, у вас щось трапилось?"
Яке йому діло?
"У мене друга зарізали".
"О… Я вас розумію… Знаєте, мої друзі теж усі померли раніше за мене. Я лишився сам, знаєте… І тоді повірив у смерть…" – і це все говорив бронзовий пам’ятник!
Я знову втупився у вікно, трамвай хитало, будинки повз нас їхали – дивні такі будинки, я їх не впізнавав, деяких я взагалі ніколи не бачив, та їх, таких, і не буває у Львові – з віконницями. Якщо це віконниці.
"Ви, перепрошую, де будете сходити?" – спитав Труш.
"Та не знаю".
"Якщо ви не проти – я запрошу вас до нашої компанії, до кав’ярні, там буде сьогодні Франко, він дуже розумна людина, і, можливо… О. Ми вже й приїхали".
В кав'ярні, розташованій на першому поверсі будинку, якого не було ніколи на площі Ринок, стоять столи, висять лампи – все, як у ілюстраціях до "Кнайп Львова" в хорошому виданні. За столами сидять пані і панове в костюмах початку минулого століття і п'ють щось, грає музика – приємна, світло теж приємне, й Іван Труш веде мене до столика в зручному місці – і протягів нема, і не біля дверей, і не серед зали, і не біля вбиральні, дуже хорошого столика. І сидять там якийсь чубатий красень в лаптях і косоворотці – що він тут робить у лаптях? – і з ним юний інтелігент із блідим обличчям та ще дівчина в блискучій золотій сукні з глибоким вирізом, із яскраво нафарбованими устами, з високою зачіскою і мундштуком без цигарки, який вона то гризе, то розмахує ним.
