- Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, - заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, - і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…
Антон наліг на котушку, та шнур не витримав - дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?
Перун - це про нього за чаркою згадували?
Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана - скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини - це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. “Матриця”, і слово ж яке знає…
Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…”* Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна - аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: “Прости, Господи!..”. “А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!”… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло - чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.
Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: “Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, - ja umiju lubiti!”.
Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер - ще одна волоцюга - любові. Молодець - зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!
Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:
Ріка тече. Історія мовчить… І сон - як самогон дзюрчить…
__________________
* Т. Г. Шевченко. “Сон”.
* * *
- Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись - усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?
От, внучка-запитучка! Поряд - купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.
- Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще “не зовсім дід” Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму - головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула - хто б міг подумати - непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно “відповідальна” онучка. Так і сказала: “Пішли, дідусю, краще до Софії - мені скоро до школи”. А начитана ж - уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі - то ремонт, то реконструкція, то “тільки для іноземців”. Ганьба - роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…
Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) - і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами - у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут - ніби історія відбулася учора. Знай наших!
До речі, про них - наших - красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.
Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали - мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, - на перший погляд, виглядало якось “не зовсім”. Та - молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! “Що віддав - те твоє”. А ти чого не віддав, чистоплюю?!
Настя на те не звернула уваги - саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.
- Розумієш, онучко, - почав здалеку “дідусь”, - так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе - дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, - так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля - пам’ятаєш?
- Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!
- Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода - он, дивись, підійшов…
Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї “достопрімєчатєльності” до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.
- Едва переступив порог Софии, - пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, - мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам - не помилились!). Обратите внимание - в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, - монументальный образ Христа Пантократора…
- Дідусю, - тихенько смикнула за рукав принишкла онучка. - А чому це доброго Ісусика обізвали панто… ну, як там? Він що - ведмедик?
- Це так по-грецьки, Настя, - хотів було швиденько відбитися Веремій.
- А чому я такого ніколи не чула? - вчепилася семилітня онучка.
- Підростеш - ще почуєш.
- А “панто…” - це від слів “пантофля” чи “пантоміма”?
Відступати було нікуди.
- Насте, скоріш від інших двох слів: “Пантеон”, тобто - храм усім богам і “кратос” - влада, - видав розумниця-дід.
Онучка замовкла. Судячи з її впертого сопіння, доросла головоломка ніяк не піддавалася дитячій логіці. Антон Омелянович також спіткнувся - чи не дав бува маху? На співзвуччі випливли з пам’яті “панти”, “понти”, “прокуратор”, “партократор”…
- Ой, Насте, вибач, певно, твоє “панто…” - це від слова “пан”, себто, “най-най” - пан над панами, ну, ти розумієш! До речі, у древніх язичників саме великий бог Пан уособлював екстракорпоральну запліднюючу силу Сонця.
- Яку силу, діду?
- Ну, ту що дає життя усьому живому. От ти ходиш на танці в “Алісу”, а, мабуть, не знаєш, що то й же Пан їх, танці, колись і придумав, - аби передати кругообіг небесних тіл…
- Ось чому Тетяна Анатоліївна називає нас “панночками”. А як великий бог Пан зображався?
- Насте, боюся, що ні тобі, ні “панночкам” не сподобається: верхня частина - так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня - козлина. Але то було давніше…
Здається, виплутався.
- Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, - завчено заливалася далі жіночка, - в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя - лабарум с греческой надписью “свят, свят, свят”… “Не зовсім” дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…
- Ниже, в простенках, - цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, - апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!) вроде передают созерцание чего-то важного и недоступного физическому миру. Вверху, на четырех подкупольных арках - медальоны с изображением 10 из 40 севастийских мучеников… Мальчики, если вам не интересно - можете выйти! Остальные фрески севастийцев не сохранились. Их рассматривали как опору Церкви, на чьих костях и крови она созидалась…
- Діду, діду, - почулося знизу, - мені страшно…
- Кицю, сприймай то як казку - нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?
Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва - чомусь у короткій спідничці, а тут - довге плаття і взагалі - й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані - іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…
Черга дійшла до “аристократичної зовнішності” мозаїчної фігури першосвященика Аарона - з киданом, у стихарі й фелоні. А коли “мадам” добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості - вже потягло до запитань діда. Саме так - із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!
