Вдало вибравши собі розклад уроків, він міг чотири дні на тиждень робити вдома те, що йому подобалося. Вчителював у тій самій підготовчій школі впродовж семи років і серед учнів мав досить добру репутацію. Бо вмів донести до них суть уроку, без викрутасів, одразу відповісти на будь-яке запитання. Сам дивувався, що володіє мистецтвом розповіді. Добре поставленим голосом доладно пояснював, а жартами збадьорював аудиторію. Поки не став учителем, вважав, що не вміє зв'язати докупи слів. Навіть тепер, розмовляючи з кимось вічна-віч, напружувався і не знаходив потрібних виразів. Серед невеликого людського гурту постійно залишався слухачем. А от коли ставав за кафедру, опинившись перед чималою кількістю людей, то в його голові настільки прояснювалося, що міг легко, як завгодно довго говорити. «Людина — незбагненна істота», — раз по раз думав він.
Заробітна плата задовольняла його. Не скажеш, що це був великий дохід, але підготовча школа визначала винагороду залежно від професійної здатності вчителя. Вчителів регулярно перезатверджували на підставі опиту учнів і підвищували їм оплату праці в разі отримання високих балів. Бо побоювалися, що здібного педагога переманить інша школа (про «полювання за головами» справді-таки неодноразово ходили чутки). У звичайній школі все складається по-іншому. Заробітна плата визначається за вислугою літ, начальство втручається в особисте життя вчителя, а його професійна здатність і популярність серед учнів не має жодного значення. Тенґо тішився роботою в підготовчій школі. Учні приходили в аудиторію з ясним наміром скласти іспити до університету й уважно слухали його лекції. Учитель поза класом міг нічого не робити. Чогось кращого Тенґо й не бажав. Йому не доводилося сушити голову над такими клопітними питаннями, як погані вчинки учнів та порушення шкільних правил. Досить було стати за кафедру й навчати учнів, як розв'язувати математичні задачі. Він з дитинства пишався тим, що вміє користуватися таким простим поняттям, як «число».
Перебуваючи дома, Тенґо з ранку до вечора писав оповідання. Авторучкою «Монблан» із синім чорнилом на стандартних аркушах паперу, що вміщали чотириста ієрогліфів і літер. І тоді почувався задоволеним. Один раз на тиждень до нього навідувалася заміжня подружка, і вони проводили разом другу половину дня. Повноцінний секс з жінкою, старшою від нього на десять років, утішав його вже тим, що не доводилося нікуди ходити. Надвечір він довго прогулювався, а коли заходило сонце, слухаючи музику, читав книжку. Телебачення не дивився. Тож коли приходив збирач плати радіотелекорпорації «NHK», то він чемно казав: «Вибачте, але телевізора я не маю. Справді не маю, можете зайти й перевірити». Однак збирачі оплати в кімнату не заходили. Корпорація їм цього не дозволяла.
— Я придумав щось трохи більше, — сказав Комацу.
— Щось більше?
— Так. Про таку дрібницю, як премія часопису, забудемо, а націлимося на щось набагато більше.
Тенґо мовчав. Про намір Комацу не мав уявлення, але вбачав у ньому привід для занепокоєння.
— Премію Акутаґави![8] — зробивши паузу, сказав Комацу.
— Премію Акутаґави… — повторив Тенґо, ніби виписуючи ієрогліфи прутиком на мокрому піску.
— Так, премію Акутаґави. Напевне, й ти, відлюдькуватий Тенґо-кун, знаєш про неї. Про неї великими ієрогліфами пишуть газети, повідомляє телебачення в останніх новинах.
— Але ж, Комацу-сан, я не зовсім добре розумію… Зараз ми начебто ведемо мову про Фукаері, правда?
— Авжеж. Ведемо мову про Фукаері та її «Повітряну личинку». Розмова йде лише на цю тему.
Прикусивши губу, Тенґо намагався прочитати, що приховується за цими словами.
— Але ж ми дійшли висновку, що таке оповідання не може претендувати навіть на журнальну премію, чи не так? У його теперішньому вигляді.
— Так, у теперішньому вигляді. Це очевидно.
Тенґо довелось подумати.
— Іншими словами, ви хочете доробити твір, поданий на премію?
— Просто іншого виходу немає. Є багато прикладів того, як редактор пропонує доробити перспективний конкурсний твір. У цьому немає нічого дивного. Тільки от цього разу перепише його не сама авторка, а хтось інший.
— Хто інший? — спитав Тенґо, хоча знав наперед, яка буде відповідь. Спитав просто для певності.
— Ти перепишеш! — сказав Комацу.
Тенґо шукав відповідних слів, але не знаходив. А зітхнувши, відповів:
— Комацу-сан, у цьому випадку простого переписування не досить. Без серйозної переробки, від початку до кінця, твір не буде досконалим.
— Звичайно, доведеться докорінно переробити. Використати кістяк оповідання в незмінному вигляді. Залишити також якомога більше його стилю й атмосфери. Однак сам текст майже повністю змінити. Так би мовити, цілковито переробити. Цю роботу візьмеш на себе ти, Тенґо-кун. А я виступатиму в ролі продюсера.
— Хіба з цього щось добре вийде? — наче сам до себе, сказав Тенґо.
— Чи вийде? — Комацу взяв у руку ложечку й спрямував її на Тенґо, як диригент, що задає такт інструменталісту. — Ця Фукаері володіє чимось особливим. Це стає зрозуміло, якщо прочитати «Повітряну личинку». Її уява незвичайна. Та, на жаль, текст нікуди не годиться. Надто грубий. З іншого боку, ти вмієш писати тексти. У тебе сюжети добротні, змістовні, розмашисті, інтелектуальні, витончені. В них багато енергії. Але, на відміну від Фукаері, ти ще не знайшов, про що слід писати. А тому часто у твоїх творах не помітно серцевини. Усе, що ти мав би написати, ховається в тобі, немов лякливе звірятко, що забігло в глибоку нору й не вилазить назовні. Знає, що ховається в норі, але не показує носа, бо так ніхто не спіймає. У цьому зв'язку я й сказав: «Треба почекати».
Тенґо сів зручніше на вініловому стільці. Нічого не промовив.
— Справа проста, — вів далі Комацу, легенько помахуючи ложечкою. — Якщо з'єднати докупи ці дві особи, то можна створити одного нового письменника. Неотесане оповідання Фукаері ти, Тенґо-кун, наділиш пристойним текстом. Разом вийде ідеальний твір. У тебе вистачить сили на таке діло. Чи не тому я особисто досі не підставляв плеча дівчині? Розумієш? Решту залиш мені. Об'єднавши зусилля, ми легко отримаємо премію. Навіть премію Акутаґави. Адже я, заробляючи на прожиток, недарма крутився в цьому літературному світі. Оволодів усіма таємницями тутешніх оборудок.
Злегка роззявивши рота, якийсь час Тенґо дивився на Комацу. Той поклав ложечку на тарілочку з неприродно голосним стуком.
— Якщо премію навіть буде отриманого що далі? — спитав Тенґо, збадьорівши.
— Премія Акутаґави принесе славу. Більшість людей у світі майже не розуміє вартості художнього слова. Але не хоче залишитися поза суспільним процесом. Тому купує й читає книжку, яка отримала премію й набула популярності. Тим паче якщо авторка — учениця середньої школи вищого ступеня. Якщо книжка продаватиметься, буде непоганий прибуток. Поділимо його належним чином на трьох. Я вміло це зроблю.
— Поки що мені байдуже до того, як буде розділено гроші, — сухим голосом сказав Тенґо. — Та хіба такий вчинок не суперечить професійній моралі редактора? Якщо така оборудка набуде розголосу, то виникне серйозна суспільна проблема. Вам доведеться кинути роботу, хіба ні?
— Широкого розголосу не буде. Коли захочу, то залагоджу цю справу дуже обережно. Та якщо навіть не вдасться сховати кінців у воду, я охоче звільнюся з видавництва. Бо начальство мене недолюблює і косо позирає. Нову роботу я швидко знайду. Я ж не заради грошей стараюся. А хочу поглузувати над літературним світом. Хочу висміяти несосвітенних телепнів, що просторікують про велику місію літератури й, зібравшись у напівтемному підвалі, обмінюються компліментами, зализують один одному рани, смикають за ноги. Розкрити таємниці системи й виставити її на глум. Правда, буде весело? Як ти гадаєш?
Тенґо не вважав, що буде дуже весело. Адже загалом літературного світу він ще на очі не бачив. І дізнавшись, що така здібна людина, як Комацу, із суто дитячого приводу збирається переходити через небезпечний міст, на мить утратив мову.
— Комацу-сан, те, що ви кажете, схоже на шахрайство.
— Спільне авторство — не така вже рідкісна річ, — насупившись, сказав Комацу. — Таким, скажімо, наполовину є мальовані оповідання в стилі «манґа», що серійно друкуються в журналах. Їхні працівники пропонують ідею, пишуть текст, художник накидає штрихами малюнки, а його помічник уточнює деталі й розмальовує їх. Таким же способом виготовляються будильники на заводі. Подібні приклади трапляються і в літературному світі. Наприклад, при написанні романів про кохання. У більшості випадків тоді найнятий письменник просто створює текст згідно з «ноу-хау», встановленого видавництвом. Одне слово, має місце система розподілу праці. Бо інакше масового виробництва годі досягти. Оскільки в порядній, так званій «чистій» літературі такий підхід відкрито не практикується, то ми з тактичною метою на сцену випустимо Фукаері. Якщо наш задум розкриється, то, можливо, зчиниться невеличкий скандал. Однак ми не порушимо закону. Така практика вже стала тенденцією нашого часу. Про Бальзака або Мурасакі Сікібу[9] я вже не кажу. Ми тільки намагаємося прикласти руку до того, щоб сирий, з огріхами, твір учениці середньої школи вищого ступеня мав досконаліший вигляд. Що в цьому поганого? Хіба не буде добре, якщо вміло довершений твір приноситиме насолоду багатьом читачам?
