— Даруй мені, — відказав Геракл, — я саме пригадав одного чоловіка, що якось на моїх очах самохіть сунув руку в полум’я, — Крантора з дему Понтор, мого давнього приятеля. Він вважав якраз навпаки і стверджував, що доводів розуму замало, щоб вибрати краще, адже людина керується бажаннями, а не ідеями. Одного дня йому заманулося обпалити собі правицю, він сунув її просто у вогонь і обпалив.
По цих словах залягла тривала мовчанка. Урешті-решт Діагор запитав:
— А ти… згоден із його думкою?
— У жодному разі. Я завжди вважав мого приятеля божевільним.
— І що з ним сталося?
— Не знаю. Він раптом захотів покинути Афіни й вирушив у подорож. І не повернувся.
Вони знову замовкли. Пройшовши кілька кроків брукованою дорогою, Діагор сказав:
— Авжеж, є різні типи людей, але хоч якими безглуздими не здавалися б наші дії, ми всі вибираємо їх унаслідок основаної на логічних міркуваннях внутрішньої дискусії. Сократ міг би уникнути смертного присуду, але вирішив випити цикуту, бо розум йому підказував, що так буде краще для нього. І це справді було краще, адже таким чином він дотримався афінських законів, які обстоював протягом усього життя. Платон та його друзі намагалися відрадити його, але Сократ переконав їх своїми доводами. Коли людина усвідомлює користь чесноти, вона ніколи не вибере порок. Тому я гадаю, що гетера нам збрехала… Інакше… — додав він, і Геракл уловив у його голосі гіркоту, — інакше мені доведеться припустити, що Трамах лише вдавав, ніби сприймає мою науку…
— А яка твоя думка про гетеру?
— Це дивна й небезпечна жінка, — аж здригнувся Діагор. — Її обличчя… погляд… Я зазирнув їй в очі, і те, що побачив там, мене жахнуло…
Йому примарилося, що вона, не здогадуючись про його присутність, чинила негадані речі, як-от танцювала на засніжених вершинах Парнасу, вбрана лише в коротеньку оленячу шкурку. Кружляючи небезпечно близько до ковзького краю урвища, її тіло рухалося бездумно, мало не безвільно, немовби квітка в руках дівчини.
Йому примарилося, що вона могла підпалити свої коси й, наче небезпечним батогом, шмагати ними холодне повітря; або закинути охоплену полум’ям голову назад так, щоб аж борлак випинався між шийними м’язами, немов паросток лілії; або волати мовби на допомогу, закликаючи олененогого Бромія; або співати швидкий пеан у нічній орейвазії — невпинному ритуальному танці, що його зимовими місяцями танцюють жінки на гірських вершинах. Відомо, що багато хто з них помирає від холоду й знесилення, і годі цього уникнути; а ще відомо — хоча жоден чоловік цього ніколи не бачив, — що під час цих танців жінки тримають у руках небезпечних змій із блискавичною отрутою і сплітають доладно їхні хвости, наче дівчина — вінок із білих лілій; подейкують також — хоча жоден чоловік не знає того напевне, — що цими загрозливими, сповненими швидкого барабанного дробу ночами жінки — то лише оголені фігури, що у світлі багать виблискують кров’ю виноградної лози. Вони безстрашно лишають на снігу квапливі сліди босих ніг, наче здобич, що її поранив мисливець, і не слухають криків про допомогу — то їхня розсудливість, немовби струнка юнка в білих шатах, даремно прохає припинити обряд. «На поміч!» — благає голосок, та марно, бо небезпека для цих жінок — наче блискуча лілія, що росте на протилежному березі річки: жодна танцівниця не може опиратися спокусі кинутись у воду й хутко плисти, аж доки її пальці не торкнуться квітки. Їй навіть на думку не спадає прохати про допомогу. «Обережно: довкола небезпека», — попереджає голос, одначе лілія прегарна, і дівчина не зважає на осторогу.
Усе це примарилося Діагорові, і він повірив своєму видінню*.
__________
<sup>* Нове Діагорове видіння підтверджує попередні ейдетичні образи: «швидкість», «олень», «дівчина з лілією», «прохання про допомогу». До них іще додається «попередження про небезпеку». Що це все може значити?</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Дивні ж речі ввижаються тобі в очах інших людей, Діагоре! — добротливо всміхнувся Геракл. — Я не сумніваюся, що наша гетера коли-не-коли танцює в ленейських процесіях, але, щиро кажучи, гадати, ніби вона разом із менадами б’ється в екстазі на пошану Діоніса, це вже занадто, як на мене. Ці небезпечні обряди якщо й збереглися, то хіба серед фракійських селян у віддалених гірських закутках Еллади. Боюся, уява твоя має зір, гостріший за Лінкеїв [28]…
— Я розповів тобі те, що побачив очима розуму, які здатні роздивитися саму Ідею, — відказав Діагор. — Не поспішай зневажати їх, Геракле. Я вже пояснював тобі, що ми також прихильники логічного мислення, однак вважаємо, що сама Ідея вища за нього. Це сяйво, проти якого ми всі в цьому світі, речі й істоти, — лише невиразні тіні. І описати її іноді можна лише за допомогою міфу, казки, поезії чи сну.
— Нехай так, але яка мені користь від твоїх «самих Ідей», Діагоре? Мене цікавить лише те, що я можу побачити на власні очі й обміркувати, застосувавши власну логіку.
— І що в цій дівчині побачив ти?
— Небагато, — скромно відповів Геракл. — Лише те, що вона нам брехала.
Діагор різко спинив свою квапливу ходу й обернувся до розгадника. Той м’яко й дещо винувато всміхнувся, наче дитина, яку сварять за небезпечну витівку.
— Я влаштував їй пастку: заговорив про Трамахового батька. Як тобі відомо, Мерагра засудили на смерть багато років тому, звинувативши у співпраці з Тридцятьма*…
__________
<sup>* Диктатура тридцяти громадян, встановлена в Афінах під наглядом спартанців після закінчення Пелопоннеської війни. Чимало афінян загинуло за наказом цих нещадних правителів, аж доки нове повстання не дозволило повернутися до демократії.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Так, знаю. Прикрий то був суд, як і той над переможцями битви біля Аргінусів [29]. Мерагр заплатив за провини інших, — зітхнув Діагор. — Трамах завжди уникав розмов про свого батька.
— Власне. Ясінтра сказала, що Трамах майже нічого їй не розповідав, однак вона чудово знала, що його батько загинув у безчесті…
— Та ні, вона знала тільки те, що він помер.
— Аж ніяк! Я вже пояснював тобі, Діагоре, що розгадую те, що можу бачити, а слова, які мені кажуть, я бачу так само добре, як оце зараз бачу смолоскипи на міській брамі. Усе, що ми робимо чи кажемо, — це текст, який можна прочитати й витлумачити. Ти пам’ятаєш, як саме вона висловилася? Не «його батько помер», а «він не мав батька». Зазвичай так кажуть, щоб заперечити існування того, про кого не хочуть згадувати… Саме такі слова вжив би Трамах. Виникає запитання: якщо він розповів цій гетері з Пірея про батька (про якого з тобою не хотів ділитися ані словом), що ще він міг їй розказати, чого ти не знаєш?
— То гетера бреше?
— Так мені видається.
— Отже, я теж мав рацію, коли казав, що вона брехала, — з притиском наголошуючи слова, мовив Діагор.
— Так, але…
— Невже ти не переконався, Геракле, що очі розуму теж бачать Істину, нехай і іншим шляхом?
— На жаль, не можу з тобою погодитися, — відказав Геракл, — адже ти говорив про стосунки Трамаха з гетерою, а я гадаю, що саме це — єдине, про що вона не збрехала.
Діагор мовчки ступив кілька швидких кроків, а тоді сказав:
— Твої слова, розгаднику таємниць, — наче небезпечні стрімкі стріли, що впинаються мені в груди. Я ладен був забожитися, що Трамах цілковито довіряв мені…
— Ох, Діагоре, — похитав головою Геракл, — тобі треба позбутися цього благородного уявлення про людей, яке ти маєш. Ти зачинився в Академії, навчаєш математики й музики і схожий на золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну, яка ніколи не виходила з гінекею, а побачивши вперше чоловіка, закричала б: «На поміч! Рятуйте! Я в небезпеці!»
